Фердидурке: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Він нашорошив вуха. Припинив городити дурниці й запитально поглянув на мене. Він став нормальнішим — я схопився за це, мов потопельник за соломинку.

— Утікаймо, втікаймо, Ментусе, — шепотів я. — Облиш це — і втікаймо!

Він завагався. Його нерішуче лице немовби обвисло. А я, побачивши, що думка про втечу припала йому до вподоби, і, боячись, аби він знову не поринув у потворність, поспіхом шукав, чим би його заохотити.

— Утекти! На свободу! Ментусе, до парубків!

Знаючи, як він журився за справжнім життям підмайстрів, я думав, що мені вдасться зловити на вудку парубка. Ох, мені було байдуже, що я говорив, йшлося вже тільки про те, щоб утримати його подалі від ґротеску, аби він знову несподівано не зробив ґримасу. І насправді, очі йому заіскрилися і він штурхонув мене по-братському в бік.

— Ти хотів би? — запитав він тихо, довірливо. Він розсміявся тихо й чисто. Я теж розсміявся тихим сміхом.

— Утекти, — буркнув він, — утекти… До парубків… До цих справжніх хлопчаків, що над рікою пасуть коней і купаються…

І тоді я помітив страшну річ — раптом на його обличчі з’явилося щось нове — якась туга, особлива краса школяра, який втікає до парубків. Із брутальності його перемкнуло на співучість. Сприйнявши мене за свого, він облишив маскуватись і спромігся на тугу та ліризм.

— Гей-гей, — сказав він співучо, тихо. — Гей, разом із парубками їсти чорний хліб, лугами скакати риссю на конях без сідельця…

Його губи розтулилися в гіркому і дивному усміху, тіло стало гнучкішим і стрункішим, а на шиї та раменах з’явилося якесь продажництво. Тепер він був школярем, що тужить за свободою парубків, — і вже відверто, нехтуючи всіма обережностями, він вишкірився на мене. Я відступив на крок. Я перебував у жаскому становищі. Чи я також мусив вишкіритись? Якщо я не вишкірюсь, він готовий знову порснути прокльонами, а якщо вишкірюсь… чи шкірення не було бодай іще гіршим, чи потаємна краса, яку він тут мені пропонував, не була більш ґротесковою від його бридоти? Якого біса, якого біса, нащо я розмріяв його цим парубком? Врешті-решт я не вишкірився, тільки склав губи і тихо свиснув, і так стали ми один навпроти одного, шкірячись і свистячи, або тихо посміюючись, а світ ніби зруйнувався та організувався на основі хлопця, що вишкірюється й утікає, коли раптом знущальне ревище зусібіч залунало за два кроки від нас! Я відступив на крок. Сифон, Пизо і на додачу півдюжини інших сифоністів трималися за невинні животи, регочучи й ревучи, з поблажливими і злостивими виразами облич.

— Чого?! — крикнув зловлений Ментус. Однак було запізно.

Пизо заверещав:

— Ха, ха, ха!

А Сифон заволав:

— Вітаю, Ментальський! Нарешті ми знаємо, що сидить у вас! Злапали ми вас, колеґо! Колеґа марить про парубка! Він хотів би лугами скакати з парубком! Ви вдаєте життєвого реаліста, викорінюєте чужий ідеалізм, а нутром — сентиментальні. Парубоцький сентименталіст!

Миздраль верескнув так вульґарно, як тільки міг.

— Мовчи! Бісова худоба! Холера! Хвороба чортова! — Однак було запізно. Жодні, навіть найгірші лихослів’я не могли врятувати Ментуса, впійманого in flagranti[7] потаємних мрій. Він запалав кривавим рум’янцем, а Сифон тріумфально і злостиво додав:

— Чужий ідеалізм викорінює, а сам до парубків лицяється. Тепер принаймні відомо, чому чистота заважає йому.

Здавалося, що Ментус кинеться на Сифона — але він не кинувся. Здавалося, що він вибухне надвульґарним лихослів’ям, однак не вибухнув. Упійманий in flagranti, він не міг — і застиг у холодній, отруйній гречності.

— Ага, Сифоне, — заговорив він на позір самовпевнено, аби виграти час, — то ти вважаєш, що я корчу міни? А ти не корчиш мін?

— Я? — заперечив заскочений Сифон. — Я парубкам не корчу.

— Тільки ідеалам? То мені не можна парубкам, а тобі можна, бо ти корчиш міни ідеалам? Чи не хочеш ти поглянути на мене? Я хочу, якщо це не завдасть тобі прикрощів, побачити твоє обличчя анфас.

— Для чого? — запитав збентежений Сифон і дістав носовичка, а Ментус йому того носовичка роздер і жбурнув на землю:

— Для чого? Для того, що я не можу терпіти твоєї пики! Облиш цю шляхетну, чисту міну! А, це тобі можна?.. Кажу, облиш, бо я тебе так викривлю, що тобі перехочеться — перехочеться… от я тобі покажу… покажу тобі…

— Що ти мені покажеш? — парирував Сифон. Але Ментус кричав, як у лихоманці:

— Покажу! Покажу! Покажи мені, то я тобі покажу! Досить базікати, ну, покажи нам це своє хлоп’я, замість базікати про нього, а я теж покажу, і тоді побачимо, хто від кого втече! Покажи! Покажи! Досить фраз, досить цих таких половинчастих, сором’язливих мін, міночок, делікатних, панянських міняток, що то в них людина сама від себе ховається, — хай йому грець, — викликаю тебе на великі, справжні мінища, міни на всю губу, і побачиш, я покажу тобі такої, що твоє хлоп’я хутенько накиває п’ятами! Досить балачок! Покажи, покажи, і я теж покажу!

Божевільна думка! Ментус викликав Сифона на міни. Всі принишкли і зирили на нього, мовби він був несповна розуму, а Сифон готувався до іронічного випаду. Однак лице Ментальського випромінювало таку диявольську в’їдливість, що я легко збагнув жаский реалізм пропозиції. Міни! Міни — цей захист і заразом тортури! Цього разу бій мав точитися жорстокий! Дехто злякався, побачивши, що Ментальський добув назовні те страшне знаряддя, котрим доти кожен послуговувався з найбільшою обережністю, а вільно і явно лише при зачинених дверях і перед дзеркалом. А я відступив на крок, коли зрозумів, що, доведений до крайнощів, розшалілий, він хоче запаскудити мінами не лише хлоп’я й Сифона, а й парубка, хлопчака, себе, мене і все!

— Що, наклав у штани? — запитав він Сифона.

— Я маю соромитися своїх ідеалів? — відповів той, неспроможний, однак, приховати легкого збентеження. — Я маю боятися? — але голос його трохи тремтів.

— Ну, гаразд, Сифоне! Час — одразу після уроків! Місце — тут, у класі! Вибери собі секундантів, я своїми призначаю Миздраля і Гопка, а суперсекундантом (тут диявольське в голосі Ментуса взяло гору), суперсекундантом пропоную… цього нового, який сьогодні прибув до школи. Він буде безстороннім.

[7] In flagranti — на місці злочину (латин.).