Фердидурке: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Не можу, бо жереб кинуто! Геть! Геть! Хочете, щоб я наклав у штани? Викиньте цих роззявляк! Це мене дратує! Щоб на мене ніхто не балушив очі, крім секундантів і суперсекунданта. — Однак його обличчя витяглося, а завзятість змішалася з виразним тремом. Це так контрастувало зі спокійною впевненістю Сифона, що Миздраль прошепотів: «Кінець йому», — і всім стало страшно, і вони вийшли крадькома, обережно зачиняючи за собою двері. Раптом у спорожнілому й зачиненому класі опинилися ми всімох, себто, крім Пиляшкевича та Ментуса, — Миздраль, Гопек, Пизо, якийсь Ґудзик, другий секундант Сифона, а посередині я — суперсекундант, онімілий суперсекундант секундантів. І розлігся іронічний, хоч і загрозливий голос Пизо, який, злегка зблідлий, читав з аркушика умови змагання:

— Супротивники стають один навпроти одного і по черзі видають серію мін, причому на кожну позитивну й добру міну Пиляшкевича Ментальський відповідає бунтівною та потворною контрміною. Міни — якнайбільш особисті, ориґінальні, осібні, якнайбільш діткливі та нищівні — мають бути без стримування застосовані аж до переможного кінця.

Він замовк, а Сифон з Ментусом зайняли визначені позиції, Сифон потер щоки, Ментус поворухнув щелепою — і Миздраль відгукнувся, поцокуючи зубами.

— Можете починати!

І, власне, коли він це промовив, що «можуть починати», власне, коли проказав, що «починати можуть», дійсність перейшла свої межі, несуттєве скульмінувалося в кошмар, а подія з несправжньої події перетворилася на цілковитий сон — я ж стирчав у самому центрі, впійманий, як муха в павутиння, неспроможний поворухнутися. Склалося враження, ніби шляхом тривалих вправ нарешті осягнули межу, за якою втрачається обличчя. Фраза переродилась у ґримасу, а ґримаса — пуста, марна, порожня, ялова — зловила й не відпускала. Мене б не здивувало, якби Ментус із Сифоном схопили обличчя в руки і тиснули один на одного — ні, ніщо вже мене не могло здивувати. Я забелькотів:

— Змилуйтеся над своїми фізіями, змилуйтеся принаймні над моєю, лице не об’єкт, воно суб’єкт, суб’єкт, суб’єкт! — Але Сифон уже виставив пику і відвалив першу міну так несподівано, що і моє обличчя скорчилося, немов ґутаперчеве. А саме — він закліпав як людина, яка виходить на світло з темряви, поглянув праворуч і ліворуч із побожним здивуванням, почав крутити очними яблуками, стрілив ними вгору, ніби щось помітив на стелі, прибрав захопливого виразу і тривав у ньому, збуджений і натхненний; потім приклав руку до серця і зітхнув.

Ментальський скривився, скулився і вдарив у нього знизу наступною дражливою та нищівною контрміною: теж крутив, теж підніс, вибалушив, теж роззявив у стані телячого захоплення і безнастанно вертів приготованою мармизою, поки в писок йому не потрапила муха, яку він одразу проковтнув.

Сифон не звертав на це уваги, ніби Ментусової пантоміми не існувало (бо він мав над ним ту вищість, що діяв заради принципів, а не заради себе), одначе зайшовся гірким, жагучим плачем і рюмсав, у такий спосіб сягаючи вершин спокути, одкровення і зворушення. Ментус теж зарюмсав і рюмсав так довго й рясно, аж поки з носа йому не видулась бульбашка — одразу висякав її до плювальниці, досягаючи в такий спосіб вершин огиди. Це зухвале блюзнірство супроти найсвятіших почуттів вивело, однак, Сифона з рівноваги — він не витримав, мимохіть помітив і, розлючений, облишивши рюмсання, нагородив сміливця ненависним поглядом. Необачний! Ментусові тільки цього й треба! Коли він відчув, що йому вдалося збити погляд Сифона з високостей, він мерщій вишкірився і так огидно скривив мармизу, що той, зачеплений за живе, засичав. Здавалося, Ментус переміг! Миздраль і Гопек нишком зітхнули! Зарано! Зарано зітхнули!

Бо Сифон — вчасно зорієнтувавшись, що даремно витріщився на пицю Ментуса і що зі злості його власна перестає слухатися — хутенько оговтався, притлумив міміку, знову стрельнув поглядом угору, ба більше — виставив наперед ногу, скуйовдив волосся, трішечки напустив чубчика на чоло і стояв так самоцінно, з принципами й ідеалами; потім підняв руку і несподівано виставив пальця, вказуючи вгору! Удар був вельми несподіваний!

Ментус одразу ж виставив той самий палець, поплював на нього, подлубав ним у носі, почухався, кривлявся, як міг, як умів, захищався, атакуючи, атакував, боронячись, але Сифонів палець незворушно, нездоланно стримів догори. І не допомагало, що Ментус гриз свій палець, длубався ним у зубах, шкрябав п’яти й робив усе, що у людських можливостях, аби його зогидити — на жаль, на жаль — невблаганний, непереможний палець Пиляшкевича стирчав, спрямований угору і не поступався. Становище Ментальського ставало загрозливим, оскільки він вичерпав усі свої огиди, а палець Сифона непорушно й незворушно вказував догори. Страх понищив секундантів і суперсекунданта! Остаточним судомним зусиллям Ментус скупав свій палець у плювальниці і, гидотний, спітнілий, червоний, розпачливо насварився ним на Сифона, однак Сифон не лише не звернув на це уваги, не лише навіть не поворухнув пальцем, а ще більше розцвів на виду, немов веселка після бурі, і відбився на ньому сімома барвами чудесний Орлик-Сокіл, а з ним чисте, невинне, непросвіщенне Хлоп’я!

— Перемога! — гукнув Пизо.

Ментусове лице було жахливе. Він відступив аж під стіну і хрипів, гарчав, сходив піною, вхопив палець і тягнув його, викручував, прагнучи вирвати, вирвати з м’ясом, відкинути, знищити цю спільність із Сифоном, повернути незалежність! Він не міг, хоч тягнув з усієї сили, незважаючи на біль! Неспроможність знову далася взнаки! А Сифон завжди міг, міг без перерви, спокійний, як небо, з пальцем, піднесеним догори, звісно, не заради Ментуса і не заради себе, а заради принципів! О, що за потворність! Один — із перекошеним лицем, вищиреними зубами — по цей бік, а другий — по той бік! А посеред них я, суперсекундант, напевно — навіки ув’язнений, в’язень чужих ґримас, чужих облич. Лице моє, наче дзеркало їхніх облич, також спотворилося, переляк, страх, обава залишили на ньому невитравний відбиток. Блазень поміж двома блазнями, як я міг здобутися на щось, що не було б ґримасою? Мій палець ноги трагічно вторував їх пальцям, а я ґримасував, ґримасував і знав, що втрачаю себе в цій ґримасі. Я вже ніколи, мабуть, не втечу від Пімка. Не повернусь до себе. О, що за потворність! І яка жаска тиша! Бо тиша часами була досконалою, жодного брязкоту зброї, самі тобі міни й безшумні рухи.

Раптом її роздер пронизливий вереск Ментуса:

— Тримай! Хапай! Бий! Убий!

Що це? Невже щось нове? Невже ще щось? Чи не досить? Ментус опустив палець, накинувся на Сифона і затопив йому в пику — Миздраль і Гопек накинулися на Пизо, Ґудзика і теж зацідили їм по варґах! Усе пішло догори дригом. Клубок тіл на підлозі, над яким стояв я — незворушний суперсекундант. Не минуло й хвилини, а Пизо й Ґудзик лежали, наче колоди, зв’язані помочами, Ментус же всівся верхи на Сифона і став пострашному чванитись.

— Ну що, крихітко, хлоп’я невинне, ти думав, що здолав мене? Пальчика догори і радий, так? То ти, цяцюню (і вдався до найогидніших висловів), мріяв, що Ментус собі ради не дасть? Дозволить обвести себе навколо твого пальчика? А я тобі скажу, що коли не можна інакше, то я силоміць обламаю пальчика!

— Пусти… — прошипів Сифон.

— Пустити! Зараз же тебе випущу! Одразу відпущу, тільки не знаю, чи саме таким, яким ти є. Погомонімо собі! Надстав-но вушко! На щастя, ще можна дістатися до тебе… силою… через вуха… Вже я тебе дійму до потрухів! Надстав, кажу, вушко! Почекай, цнотливчику, я тобі щось скажу…

Він схилився над ним і зашепотів — Сифон позеленів, кувікнув, як недорізане порося, смикнувся, наче риба, вийнята з води. Ментус його придушив! І на підлозі почалася погоня, оскільки він став ловити губами то одне, то друге вухо Сифона, котрий, турляючи головою, втікав од нього — і загарчав, побачивши, що не може втекти, загарчав, аби заглушити вбивчі слова, і гарчав понуро, страшно, зосередився, зайшовся в розпачливому й первісному вереску, аж не хотілося вірити, що ідеали можуть ревти, як дикі буйволи в пущі. Катюга також загарчав:

— Кляп! Кляп! Заткни кляп! Роззяво! Чого витріщився? Кляп! Засунь носову хусточку!

Це він на мене так верещав. Це я мав засунути хусточку! Бо Миздраль і Гопек сиділи верхи, кожен на своєму секунданті, і не могли ворухнутись. А я не хотів! Я не міг! Я заціпенів, огида паралізувала мої рухи, слова і взагалі всі людські прояви. О, суперсекунданте! Тридцятко, тридцятко, де моя тридцятка? Немає тридцятки! І тут раптом Пімко з’являється у дверях класу і стоїть — у жовтих шеврових ботиках, у коричневім плащі і з паличкою в долоні — стоїть… стоїть. І так абсолютно, ніби він сидить.

Розділ IV

ПЕРЕДМОВА ДО «ФІЛІДОРА З ДИТЯЧОЮ ДУШЕЮ»

Перш ніж вести далі ці правдиві спогади, хочу подати в наступному розділі-відступі оповідання під назвою «Філідор з дитячою душею». Ви бачили, як злостиво мене оступачив дидактичний Пімко; бачили ідеалістичні закамарки нашої інтеліґентської молоді; неспроможність життя, розпач диспропорції, нудоту штучності, понурість нудьги, сміховинність фікції, муку анахронізму, шаленство жопки, обличчя, а також інших частин тіла. Ви чули слова, слова, вульґарні слова, що воюють зі словами шляхетними, та інші, так само несуттєві слова, виголошувані вчителями на уроках, — і були німими свідками того, як річ, складена з несуттєвих слів, підло закінчилась дивакуватою ґримасою. У такій кузні кується наша зрілість. А зараз побачите іншу дійсність, інший двобій — смертельний бій професорів Ґ.Л.Філідора з Лейдена та Момзена з Коломбо (зі шляхетським прізвиськом анти-Філідор). І там теж виступають слова й окремі частини тіла, однак не варто дошукуватися тісного зв’язку між двома частинами цієї цілісності; і той, хто вважає, що, включаючи до мого твору оповідання «Філідор з дитячою душею», я маю на меті не лише певне заповнення місця на папері, незначного зменшення кількості білих аркушів перед собою, помиляється.

Але якби знавці та дослідники, наспеціалізовані Пімки з конструювання жопки, вказуючи на композиційні вади художнього твору, обвинуватили мене: мовляв — на їхню думку — прагнення заповнити місце — арґумент приватний і недостатній, мовляв, не годиться впихати у художній твір усе, колись написане, я відповім, що, на моє скромне переконання, окремі частини тіла та слова становлять достатній композиційний естетично-художній зв’язок. І я доведу, що моя композиція у плані точності й логіки не поступається найстислішим і найлогічнішим композиціям. Погляньте — основна частина тіла, добрий, приручений жопусик, є основою, тому з нього починається дія. Із жопенятка, як із головного стовбура, розгалужуються окремі частини, такі, як-от палець ноги, руки, очі, зуби, вуха, причому одні частини потихеньку переходять в інші завдяки тонким і кунштовним перетворенням. А людське обличчя, зване також у Малопольщі «писком», є короною, густою кроною дерева, що окремими частинами виростає зі стовбура жопусика; отже, писок замикає цикл, розпочатий жопусиком. Дійшовши до писка, що ж мені залишається, як не завернути до окремих частин, аби через них знову дійти до жопусика? — і цьому, власне, має слугувати новела «Філідор». «Філідор» — композиційний поворот, пасаж або, коротше кажучи, — кода, трель, а радше поворот, заворот кишок, без якого я ніколи б не дістався до лівої литки. Хіба це не залізний композиційний кістяк? Чи цього не досить, аби якнайбездоганніше задовольнити вимоги фахівців? А що буде, коли ви зануритесь у глибші зв’язки окремих частин, у різноманітні переходи від пальця до зубів, у містичне значення деяких улюблених частин, у сенс — далі — поодиноких суглобів, у цілісність частин, а також у всі частини частин? Запевняю, це композиція неоцінена з точки зору заповнення місця, вдумливими дослідженнями над нею можна заповнити триста томів, заповнюючи щоразу більше місця, і посідаючи щоразу вище місце, і вкладаючись щоразу зручніше та вільготніше на своєму місці. А чи любите ви пускати мильні бульбашки над озером, коли заходить сонце, коли коропи плюскаються у воді і рибалка сидить мовчазний, приглядаючись до дзеркальної гладіні?

І я рекомендую вам свою методу посилення через повторення, завдяки якій, систематично повторюючи окремі слова, звороти, ситуації та частини, я посилюю їх, загострюючи водночас враження монолітності стилю до меж мало не маніяцьких. Через повторення, через повторення найлегше твориться всіляка міфологія! Проте зважте, що така часткова композиція є не лише композицією, а, властиво, цілою філософією, яку я тут подаю в кучерявій і грайливій формі легковажного фейлетону. Скажіть мені, як ви гадаєте — на вашу думку, читач не асимілює лише частину й лише частково? Він читає частину чи уривок, а потім робить перерву, аби за деякий час прочитати наступний уривок, інколи ж трапляється й так, що він починає із середини або з кінця, просуваючись назад, до початку. Незрідка він прочитає кілька абзаців і кине, й навіть не тому, що його не захопило, а тому, що йому на думку спало щось інше. А бодай би нарешті він прочитав цілість — гадаєте, він окине її оком і оцінить пропорції та гармонію окремих частин, якщо не довідається про це від фахівця? Отже, для цього автор роками б’ється, кроїть, згинає, рве, латає, пітніє і мучиться, аби фахівець повідав читачеві, що композиція вдала й гарна? Але ходімо далі, далі, у царину повсякденного приватного досвіду! Чи, бува, телефон або муха не відірве його від читання точнісінько в тому місці, де всі окремі частини збігаються в єдність драматичної розв’язки? І то більше, якщо цієї миті його брат (припустімо) зайде до кімнати і щось скаже? Шляхетний письменницький труд сходить на пси через брата, муху або телефон — тьху, клята мушва, чому ти кусаєш людей, котрі вже втратили хвости і не мають чим відмахуватись? І на додачу зважмо ще й на те, чи той ваш єдиний, винятковий і виплеканий твір не є лише частиною тридцяти тисяч інших творів, так само єдиних, що з’являються за принципом «хоч греблю гати»? Жахливі частини! Отже, чи для того ми конструюємо цілісність, аби частка частини читача ввібрала частку частини твору, і то лише частково?

Як тут не пожартувати на цю тему? Жартик сам так і проситься. Понеже ми віддавна навчилися збувати жартом те, що надмір безжально жартує собі з нас. Чи з’явиться колись геній поважності, котрий погляне в очі реалістичному життєвому дріб’язку, не зайшовшись тупорилим іржанням? Чия велич, нарешті, здолає дріб’язок? Гей-гей, тоне мій, тоне легкого фейлетону! Але зауважмо далі (аби вже до кінця випити чашу частки), що ті канони й принципи композиції, яким ми мимохіть підлягаємо, також є всього-на-всього витвором частини, і то вельми жалюгідної.

Мізерна частина світу, жалюгідне ґроно фахівців та естетів, світок, не більший від мізинця, що міг би цілковито поміститись в одній кав’ярні, невпинно між собою тусується, видушуючи щоразу рафінованіші постулати. Однак, гірше того, ці смаки не є властиво смаками — ні, ваша композиція смакує їм лишень частково, у значно більшій частині їм смакує власна обізнаність із предметом композиції. Отож хіба не задля цього творець намагається виявити композиційну вправність, аби знавець міг проявити свою обізнаність у цьому предметі? Тихо, цить, містеріє, оце п’ятдесятирічний творець творить, уклякнувши перед олтарем мистецтва з думкою про шедевр, гармонію, точність, красу, дух і перемогу, ото знавець знається, поглиблюючи твориво творця поглибленою розвідкою, після чого твір іде у світ до читача — і те, що було почате в абсолютних і страшних муках, споживається надміру частково, між телефоном і котлетою. Тут письменник душею, серцем, мистецтвом, трудом, мукою живить — а тут читач узагалі не хоче, а коли й захоче, то від нехоті, знічев’я, поки не задзвонить телефон. Вас гублять дрібні життєві реалії. Ви схожі на людину, котра викликала на двобій дракона, але яку малий кімнатний песик скрутить у баранячий ріг.

А далі я запитаю (аби ще ковток сьорбнути з келиха частки), чи — на вашу думку — твір, сконструйований відповідно до всіх канонів, виражає цілісність чи тільки частину? Ба! Хіба будь-яка форма не полягає в елімінації, композиція не є обмеженням, чи може слово відтворити щось інше, окрім частини дійсності? Решта — мовчання. І, врешті-решт, ми творимо форму чи вона творить нас? Нам здається, що це ми конструюємо, — омана, однаковою мірою композиція конструює нас. Те, що ти написав, диктує тобі подальший сенс, твір народжується не з тебе, ти хотів написати одне, а тобі написалося щось зовсім інше. Частини мають схильність до цілісності, кожна частина приховано прямує до цілісності, прагне заокруглення, шукає доповнення, вимагає решту за образом і подобою своєю. Наш розум виловлює з розбовтаного океану явищ якусь частину, припустімо — вухо чи ногу, відразу ж на початку твору з-під пера з’являється вухо чи нога, відтак ми вже не можемо виборсатись із частини, дописуємо до неї подальший хід, вона нам диктує всі інші члени. Довкола частини ми обвиваємося, наче плющ довкола дуба, початок закладає кінець, а кінець — початок, натомість середина твориться між початком і кінцем. Абсолютна неможливість цілісності властива людській душі. Що ж ми тоді маємо робити з частиною, яка народилася несхожою на нас, немовби тисяча хтивих, темпераментних жеребців відвідали ложе матусі нашої дитини, — га, хіба лише для порятунку видимості батьківства мусимо зі щирим моральним завзяттям уподібнитись до нашого твору, якщо він не воліє бути схожим на нас. Ба-ба, я, пам’ятаю, багато років тому знав письмака, котрому на початку письменницької кар’єри написалася героїчна книжка. Цілком випадково першими словами він одразу ж ударив по героїчних клавішах, хоча так само добре міг зачепити скептичні або ж ліричні ноти, — але перші речення вийшли героїчними, через що він не міг, зважаючи на гармонію композиції, не посилювати і не підсипати героїзму аж до кінця. І доти він заокруглював, згладжував і вдосконалював, виправляв і допасовував початок до кінця, кінець до початку, аж поки з цього не постав твір — як живий, повний найглибшого переконання. Що ж він мав тоді робити зі своїм найглибшим переконанням? Чи можна зректися найглибшого переконання? Чи творець, відповідальний за свої слова, може визнати, що йому це так тільки героїчно написалося і просто так героїчно вийшло, що його найглибше переконання не є принаймні його переконанням, а з нутра йому якось вилізло, прилізло, облізло і влізло? Немає мови! — оскільки такі дрібнички, як вилізло, написалося, вийшло, облізло, не відповідають високому культурному стилеві, щонайбільше, вони можуть бути суроґатом фіґлярно необов’язкового й кучерявого фейлетону. Дарма нещасний героїк соромився і ховався, намагаючись ухилитись од частини, частина ж, раз ухопивши, не хотіла відпускати, він мав пристосуватися до своєї частини. І він уподібнювався до частини доти, доки, врешті, під завісу письменницької кар’єри став уже цілковито героїчним — хирляком свого героїзму. І лише уникав він, як вогню, колеґ і приятелів із часів дозрівання, бо ті не могли не дивуватися цілісності, яка так тісно допасувалася до частини. І волали до нього: «Гей, Больку! А пам’ятаєш той ніготь… той ніготь… Больку, Больку, Болечку, нігтик той пам’ятаєш на зеленому лужку? Ніготь? Ніготь, Болю, де?»

Таким чином, існують принципові, капітальні й філософські арґументи, які мене схилили до будування твору на фундаменті окремих частин — пояснюючи твір як частину твору і трактуючи людину як зв’язок між частинами, — тоді як людство я сприймаю як мішанку частин і шматків. Але якби хтось закинув мені: мовляв, що ця часткова концепція не має, щиро кажучи, жодної концепції, а лише обдурювання, насміхи, махлювання народу і що я, замість підлягати суворим правилам і канонам мистецтва, намагаюся ухилитися від них цими насміхами, — я відповів би, що так, саме так, я маю саме такі, а не інші наміри. І — на Бога — я не боюся визнати, що намагаюсь ухилитись не стільки від вашого мистецтва, панове, якого я не сприймаю, скільки від вас самих… оскільки і вас я не можу перетравити з вашими концепціями, з вашою мистецькою поставою і з усім вашим художнім світиком.

Панове, на світі існують більш або менш сміховинні середовища, що менш або більш ганьблять, осоромлюють і принижують, а також доза дурощів не всюди однакова. Так, наприклад, середовище цирульників на перший погляд здається більш схильним до глупства, ніж середовище шевців. Але те, що діється в мистецькому середовищі світу, б’є всі рекорди ідіотизму й ганьби — і до тієї міри, що людина більш-менш пристойна й урівноважена не може не схилити чола, охопленого пожежею стидоби через ту інфантильну та претензійну оргію. О, ці натхнені співи, яких ніхто не слухає! О, ці мудрування знавців, запал на концертах і поетичних вечорах, інші посвячення, переоцінки, дискусії та поличчя тих осіб, коли вони декламують або слухають, святкуючи спільну містерію краси! На підставі якої ж болісної антиномії все, що ви робите чи говорите, тут, власне, перетворюється на сміховинність? Коли впродовж століть якесь середовище потрапляє в такі дурисвітні конвульсії, можна з усією певністю дійти висновку, що його концепція не відповідає дійсності, що просто воно нашпиговується фальшивими концепціями. І, без сумніву, ваші мистецькі концепції сягнули вершин концепційної наївності; і, якщо хочете знати, які в якому сенсі годилося б їх переглянути, я можу це вам просто зараз розповісти — але треба, щоб ви наставили вушка.