Фердидурке: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Чого ж, власне, жадає той, хто в наші часи відчув потяг до пера, пензля чи кларнета? Він передусім прагне бути митцем. Прагне творити Мистецтво. Йому верзеться, що Красою, Добром і Правдою він буде живити себе і співгромадян, він хоче бути жерцем і пророком, офіруючи скарб свого таланту спраглому людству. А також, либонь, прагне віддати талант службі ідеї та Нації. Які високі цілі! Які прекрасні наміри! Хіба не такою була роль шекспірів, шопенів? Але зважте на те, і в цьому вся заковика, що ви ще не є ані шопенами, ані шекспірами, що ще не сформувалися вповні як митці й жерці мистецтва, що в сучасній фазі вашого розвитку ви щонайбільше тягнете доперва на півшекспірів і чвертьшопенів (о, трикляті частини) — і через це така претензійна поза лишень оголює вашу жалюгідну недостатність — і що це скидається на те, наче ви притьмом хочете скочити на п’єдестал пам’ятника, наражаючи на небезпеку ваші безцінні та вразливі частини тіла.

Повірте мені: існує велика різниця між митцем, котрий уже відбувся, і зграєю напівмитців і чвертьпророків, котрі лише намагаються відбутись. І те, що личить цілком зрілому митцеві в усій його поставі, у вас відлунює по-іншому. Але ви, замість створити собі концепцію на свій копил і згідно з власною дійсністю, вбираєтеся в чуже пір’я — і саме тому стаєте претендентами, вічні нездари, що вічно тягнуть на жалюгідну трієчку, ви, слуги і наслідувачі, прихильники й любителі Мистецтва, яке тримає вас у передпокої. Воістину, страшно дивитись, як ви стараєтесь і як вам не вдається, як щоразу вам кажуть, що ще не час, а ви знову пхаєтеся з новим шедевром і як наполягаєте прийняти ці шедеври, як задовольняєтесь пісними другорядними тріумфиками, роздаєте собі компліменти, влаштовуєте мистецькі вечірки, переконуєте себе й інших у щоразу новій видимості власної посередності. І навіть не маєте тієї втіхи, аби для вас самих те, що ви пишете й базграєте, мало якийсь сенс. Бо все це, повторюю, є наслідуванням, поцупленим у майстрів, — це ніщо інше, як тільки необачний обман, буцім ти вже цінний, ти вже чогось вартий. Ваша ситуація — фальшива, а будучи фальшивою, вона мусить родити гіркі плоди — і вже у вашому ґроні заброджує взаємна неприязнь, зневага, злостивість, кожен погорджує іншим і, на додачу, собою, ви є братством самонеповаги — аж нарешті самі віддаєте себе на смерть. Бо в чому ж полягає становище другорядного письменника, як не в одній великій відмові? Першого й безжального облизня відмірює йому пересічний читач, котрий рішуче не хоче милуватися його витворами. Другого й ганебного йому відмірює власна дійсність, яку він не спромігся виразити. А третього облизня і копняка, найбезчеснішого з усіх, зустрічає він від мистецтва, в якому він сховався і яке погорджує ним як бездарним і недостатнім. І це переходить межі ганьби. Тут уже починається суцільна бездомність. Це призводить до того, що другорядність стає посміховиськом з усіх сторін, потрапивши під перехресний вогонь відмов. Воістину, чого можна сподіватися від людини, якій тричі відмовлено, і за кожним разом ганебніше? Хіба людина, обряджена так, не повинна щезнути, занишкнути десь, аби її не бачили? Чи недостатність, що дефілює серед білого дня, спрагла почестей, може бути здоровою і чи не спровокує вона природу на гикавку?

Але передусім скажіть мені — чи, на вашу думку, бéри смачніші й соковитіші від ананасівок, чи ви радше віддасте перевагу останнім? І чи любите ви їх споживати, зручненько вмостившись у плетеному фотелі на веранді? Ганьба, ганьба, панове, і ганьба, ганьба! Я не філософ і не теоретик, ні — я говорю про вас, маючи на увазі ваше життя, зрозумійте, нарешті, мене непокоїть лише ваша особиста ситуація. Несила відірватись. О, ця неможливість перерізати пуповину, що з’єднує з людською відмовою! Відмовлена душа — невинюхана квітка — цукерки, що хотіли бути смачними, і не смакували, — погорджена жінка — завжди завдавали мені просто фізичного болю, я не можу знести цього — і коли зустрічаю в місті когось із митців і бачу, як звичайна відмова лежить ув основі його існування, як кожен рух, слово, віра, ентузіазм, кома, образа, гордість, милосердя, біль залатують звичайною, неприємною відмовою, мені стає соромно. І соромно мені не тому, що я йому співчуваю, а тому, що співісную з ним, що його химерність діткає мене, як і кожного, до чиєї свідомості вона проникла. Повірте, зараз — найвищий час опрацювати й усталити образ другорядного письменника, бо ж інакше всім людям стане зле. Адже ж не дивно, що люди, котрі присвячують себе ex professo[10] формі і — можна вважати — вразливі щодо стилю, покірно погоджуються на таку ситуацію, фальшиву й претензійну? Невже не зрозуміло, що, власне, з огляду на форму, стиль немає нічого фатальнішого в наслідках — оскільки той, хто перебуває в штучній ситуації, у незавидному, як не глянь, становищі, не може вимовити бодай одного слівця, яке б не було непотребом.

Якою ж тоді — запитаєте ви — має бути наша концепція, коли б ми спромоглися висловитись у відповідний нашій дійсності і, водночас, більш суверенний спосіб? Не з вашими, панове, можливостями витворити із себе, ось так простісінько, з вівторка на середу, зрілих майстрів — а проте ви могли би певною мірою врятувати гідність, віддаляючись од Мистецтва, яке притуляє вам таку обтяжливу жопку. Передусім порвіть ви раз і назавше з цим словом: мистецтво, а заодно і з другим: митець. Облиште купатися в цих словах, що ви їх повторюєте з нескінченною монотонністю. Хіба не кожен є потроху митцем? Хіба не правда, що людство творить мистецтво не лише на папері чи на полотні, а в кожну мить повсякденного життя — і коли дівча вплітає у косу квітку, коли в розмові у вас проривається жартик, коли ми розтаємо в сутінковій гамі світлотіні, що ж усе це, як не мистецька практика? Кому потрібен цей чудернацький і безглуздий поділ на «митців» і решту людства? І чи не було б мудріше, аби вони, замість гордо іменувати себе митцями, просто сказали: «Я, може, дещо більше, ніж інші, займаюся мистецтвом»? І зрештою, навіщо вам увесь цей культ мистецтва, яке полягає в так званих «творах», — чому вам привиділось і приверзлося, що людину так зачаровують твори мистецтва і що ми вмліваємо від божественної насолоди, слухаючи фуґи Баха? Хіба вам ніколи не спадало на думку, наскільки нечиста, каламутна, недозріла оця мистецька царина культури — царина, яку ви хочете замкнути у вашій примітивній фразеології? Помилка, яку ви нахабно й повсюдно робите, полягає передусім у тому, що ви звужуєте спілкування людини з мистецтвом винятково до художньої емоції, воднораз трактуючи це спілкування в його гранично індивідуалістичному аспекті, наче кожен із нас переживає мистецтво власноруч, власноніж, у герметичному відособленні від інших людей. Але насправді ми маємо справу з мішанкою, складеною з багатьох емоцій, а також із багатьох людей, що взаємно впливають на себе, витворюючи спільне переживання.

Отож, коли на сцені піаніст барабанить Шопена, ви говорите, що чари шопенівської музики в конгеніальній інтерпретації геніального піаніста зачарували слухачів. Але, можливо, насправді жоден зі слухачів не був зачарований. Не виключено, що якби їм не було відомо, що Шопен — великий геній, а піаніст — так само, ви б із меншим запалом слухали цю музику. Можливо також, що коли кожен із них, блідий від ентузіазму, кричить «браво», надривається й надсаджується, це треба приписати тому, що інші теж надриваються, кричачи; оскільки кожний із них думає, що інші зазнають страшенного раювання, неземного зворушення, через що і його зворушення починає рости на чужих дріжджах; і в такий спосіб легко може статися, що хоча й ніхто в залі безпосередньо не був захоплений, усі виявляють симптоми захвату — тому що кожен пристосовується до своїх сусідів. І тільки коли всі вкупі належним чином позбуджуються, саме тоді, кажу вам, ці симптоми викликають у них зворушення — бо ж ми мусимо пристосуватися до наших симптомів. Але також справедливо й те, що, беручи участь у тому чи тому концерті, ми здійснюємо щось на кшталт релігійного акту (так, якби ми асистували у Службі Божій), побожно вклякнувши перед Божеством мистецтва; тому в цьому випадку наше захоплення було б лишень актом поклоніння і виконання ритуалу. Хто ж, однак, може сказати, скільки в цій Красі достеменно прекрасного, а скільки історико-соціологічних процесів? Еге ж, відомо, людство потребує міфів — воно вибирає собі одного чи другого зі своїх численних творців (але хто би спромігся дослідити й висвітлити шляхи цього вибору?) і осьде вивищує його понад іншими, починає вивчати його напам’ять, відкриває в ньому свої таємниці, підпорядковує йому свої почуття — але якби ми з тією ж упертістю заповзялися вивищувати іншого митця, він став би нашим Гомером. Отак, бачите, скільки різноманітних і здебільшого позаестетичних чинників (я їх міг би монотонно перераховувати до другого пришестя) складає велич митця і твору? І це каламутне, ускладнене й важке співіснування з мистецтвом ви хочете вмістити в наївній фразі, мовляв, «поет, натхненний, співає, а слухач, захоплений, слухає»?

Тож відкиньте оте цяцькання з мистецтвом, відкиньте — ради Бога! — всю цю систему його роздування, перебільшення; і замість упиватися леґендою, дозвольте, аби факти творили вас. І вже одне це здатне принести велике полегшення, відкриваючи вам Дійсність, — але враз позбудьтеся страху, що це збіднить вас і вкоротить вам духу, — оскільки Дійсність завжди багатша від наївних ілюзій та оманливих фікцій. І я зараз доведу вам, які багатства чекають вас на новому шляху.

Сенсом мистецтва, безперечно, є вдосконалення форми. Але ви — і тут відкривається інша ваша кардинальна помилка — уявляєте собі, що мистецтво полягає у творенні досконалих щодо форми творів; певний неохопний і загальнолюдський процес творення форми ви звужуєте до продукування поем чи симфоній; і ви навіть ніколи не могли належно відчути й пояснити іншим, наскільки ґрандіозною є роль форми в нашому житті. Навіть у психології ви не могли надати формі відповідного місця. Як і досі, вам здається, що це почуття, інстинкти, ідеї керують нашою поведінкою, а форму ви схильні вважати поверховим додатком і звичайною оздобою. І коли вдова, йдучи за домовиною чоловіка, ревно ридає, ви гадаєте, що вона ридає, оскільки тяжко переживає свою втрату. Коли якийсь інженер, лікар чи адвокат порішить свою дружину, дитину або друга, ви вважаєте, що він дав розгулятися своїм ницим інстинктам. Коли ж якийсь політик ляпне щось дурнувате, ви визнаєте, що він дурний, бо лише бридню городить. Але в Дійсності справа постає таким чином: людська істота не виражається в безпосередній і відповідний своїй природі спосіб, а завжди в якійсь окресленій формі, і та форма, той стиль, спосіб буття не походить лише з нас, а накидається нам іззовні — і ось чому ця ж людина може поводитися на позір мудро або по-дурному, як дурисвіт, чи по-ангельски, розсудливо чи нерозважно, залежно від того, під який стиль вона потрафить і як вона залежить від інших людей. І якщо хробаки і ґедзі цілими днями полюють за поживою, то ми без спочинку женемося за формою, сваримося з іншими людьми через стиль, через наш спосіб буття і — їдучи трамваєм, обідаючи, розважаючись або відпочиваючи, або залагоджуючи справи — завжди, безперервно шукаємо форми і насолоджуємося нею або потерпаємо через неї, пристосовуємося до неї чи топчемо і трощимо її, або дозволяємо, аби вона творила нас, амінь.

О, сила Форми! Через неї вмирають народи. Вона спричиняє війни. Вона спричиняє в нас появу чогось такого, що з нас не походить. Нехтуючи нею, ви ніколи не зможете зрозуміти глупства, зла, злочину. Вона керує нашими найдрібнішими рефлексами. Вона лежить біля основ суспільного життя. Одначе для вас Форма і Стиль усе ще є поняттями з царини чистої естетики — для вас стиль є лише стилем на папері, стилем ваших оповідань. Панове, хто ж відшмагає жопку, якою ви насмілюєтесь звертатися до людей, вклякаючи перед олтарем мистецтва? Форма не є для вас чимось живим і людським, чимось — сказати б — практичним і щоденним, а тільки якимось святковим атрибутом. Схиляючись над своїми паперами, ви забуваєте про власну особу — і вам не залежить на вдосконаленні вашого особистого й конкретного стилю, і ви знай займаєтеся в порожнечі абстрактною стилізацією. Замість того, щоб мистецтво служило вам, ви служите мистецтву — і з овечою покірністю дозволяєте гальмувати вас у розвитку і зіштовхувати в пекло недорікуватості.

Погляньте тепер, наскільки інакшим був би образ того, хто, замість насичуватися фразеологією різних концептуалістів, охопив би свіжим поглядом світ у розумінні бездонного значення форми в нашому житті. Якби він і взявся за перо, то аж ніяк не для того, аби стати Митцем, а щоб — так би мовити — яскравіше виобразити свою особистість для інших; або ж щоб вигідніше обладувати себе внутрішньо, а також, можливо, щоб поглибити, загострити свої стосунки з іншими людьми, маючи на увазі невимірний і творчий вплив інших душ на нашу душу; або, наприклад, вибороти собі такий світ, який хотів би мати і який йому необхідний для життя. Ясна річ, він не шкодуватиме сил, аби твір притягав і зачаровував інших художніми красотами — але його головною метою буде вже не мистецтво, а лише власна особа. І я кажу «власна», а не «чужа», оскільки вам пора перестати вважати себе вищими істотами, які можуть когось повчати, просвіщати, вести, підносити й давати настанови. Хто вам ґарантував цю вищість? Де сказано, що ви вже належите до вищої сфери? Хто нарік вас аристократією? Хто вам дав патент на Зрілість? О, ні, цей письменник, про якого я говорю, не віддаватиметься писанню тому, що вважає себе зрілим, але, власне, тому він усвідомлює свою незрілість і знає, що не має форми, він — плазун, який ще не зіп’явся на ноги, він твориться, але ще не створився. І якщо йому випаде написати твір бездарний і немудрий, він скаже: «Прекрасно! Я написав ахінею, але ж я ні з ким не підписував контракту на постачання саме мудрих і досконалих творів. Я висловив ці нісенітниці й тішуся з того, бо людська неприязнь і строгість, яку я накликав на себе, вишколює мене і формує, творить немовби наново, і ось я наче вдруге народився». З чого випливає, що пророк зі здоровою філософією так міцно утверджений у собі, що навіть глупота і незрілість його не лякають і не можуть йому зашкодити, — з піднятою головою він може освідчуватись і оголошувати про свою недорікуватість, тоді як ви вже насправді нічого не можете висловити, оскільки страх відібрав у вас голос.

Отож під цим кутом зору реформа, яку я вам пропоную, принесе вам відчутне полегшення. Слід однак додати, що лише із таким підходом до справи порядний письменник здатен упоратися з проблемою, що, як і досі, підсувала вам найкапоснішу з жопок, — і проблема, яку я тут порушую, є, можливо, найбільш фундаментальною, складною і найгеніальнішою (не боюся цього слова) з усіх проблем стилю й культури. Пластично я виклав би цю проблему так: уявіть собі, що дорослий і зрілий бард, схилившись над папером, творить… а на шию йому всілося немовля, або якийсь напівосвічений напівінтеліґент, або молоденьке дівча, або яка-небудь особа з посередньо безбарвною та розпливчастою душею, або якась істота молодша, нижча чи простакуватіша — і ось ця істота, це немовля, дівча чи напівінтеліґент, чи, нарешті, якийсь інший син сірої чвертькультури, кидається на його душу і стягає її, звужує, топче лапами і, обнімаючи її, вбираючи, всмоктуючи, омолоджує її своєю молодістю, заправляє своєю незрілістю, натягає її на свій копил, зводячи на свій рівень — ох, на свої плечі! Але творець, замість боротися з нападником, удає, що не помічає його, і — о, який безум! — гадає, що уникне насильства, вдаючи, ніби його ніхто не ґвалтував. Хіба не це, власне, трапляється з вами, починаючи з великих геніїв і закінчуючи другорядними бардами другого хору? Хіба неправда те, що будь-яка зріліша, й вища, і старша істота у тисячу різних способів залежить від істот нижчого рівня розвитку, і хіба така залежність не пронизує нас наскрізь аж до самого єства, настільки, що можна сказати: старшого творить молодший? Хіба, пишучи, ми не мусимо пристосовуватися до читача? Говорячи — не узалежнюємо себе від особи, для якої говоримо? Хіба ми смертельно не закохані в молодість? Чи ж не мусимо ми щомиті домагатися ласки від нижчих істот, підлабузнюватися до них, підкорятись або їхньому насильству, або чарові — і невже це болісне насильство, сподіяне нашій особі напівсірою ницістю, не найплідніше з насильств? Однак ви — як і досі та всупереч усій вашій риториці — здатні лише ховати голову в пісок, і ваш школярсько-дидактичний розум, задоволений пихою, не міг цього усвідомити. Коли у дійсності вас безперервно лупцюють, ви вдаєте, що нічого не сталося, — о, бо ви, зрілі, лише зі зрілими спілкуєтесь, і ваша зрілість настільки зріла, що тільки зі зрілістю може покумитись!

Однак, якби ви менше переймались Мистецтвом чи повчанням і вдосконаленням інших, а більше власними, гідними жалю особами, ви ніколи б не залишили без уваги таке жахливе насильство над особою — і замість того, щоб поет створював поеми для іншого поета, він би відчув себе сповненим і створеним знизу силами, досі не баченими. Він би зрозумів, що, лише визнавши їх, зможе їх збавитись; і доклав би зусиль, аби в його стилі, образі й формі — і мистецькій, і повсякденній — виразно проглядав отой зв’язок із нижчістю. Він уже не почувався б лише Отцем, але водночас Отцем і Сином, і не писав би тільки як мудрий, витончений, зрілий, а радше як безперестанку обдурюваний Мудрий, повсякчас пригноблюваний Витончений і безупинно омолоджуваний Дорослий. І якби, відходячи від столу, він випадком зустрів би немовля чи напівінтеліґента, то вже не поплескував би їх поблажливо, повчально і педагогічно по плечу, а радше зі священним тремом почав би скиглити й вити, а може, навіть упав би на коліна! Замість утікати від незрілості, замикаючись в ушляхетненому колі, він зрозумів би, що універсальний стиль — це той, який любовно спроможний охопити собою недосконалість. І це привело би вас нарешті до форми, котра так дихає творчістю і сповнена поезії, що всі водночас перетворилися б на могутніх геніїв.

Отож погляньте, які надії дарує вам ця моя осібно-особиста концепція — які перспективи! Проте, аби концепція перетворилася на стовідсотково творчу й остаточну, ви мусите ступити ще крок уперед — і цей крок є таким сміливим і рішучим, таким безмежним у своїх можливостях і руйнівним у своїх наслідках, що тільки стиха й здалеку згадають його мої губи. Ось — уже настав час, уже пробила година на годиннику історії,— намагайтеся перемогти форму, визволитись од форми. Перестаньте ототожнюватись із тим, що вас окреслює. Ви, митці, спробуйте ухилитися від усілякого свого слова. Не довіряйте власним словам. Стійте насторожі вашої віри і не довіряйте почуттям. Вирвіться з того, чим ви є ззовні, і нехай вас пройме страх перед будь-яким нападом зовнішнього, саме так, як пташку проймає трепет перед удавом.

Тому що — але я не знаю, їй-право, чи вже можуть нині про це згадати мої губи — існує хибний постулат, начебто людина має бути визначеною, себто непорушною у своїх ідеях, категоричною у своїх деклараціях, непохитною у своїй ідеології, рішучою у своїх смаках, відповідальною за свої слова і вчинки, усталеною раз і назавжди в усьому своєму трибові буття. Розгляньте ближче химерність цього постулату. Наша стихія — споконвічна незрілість. Те, що ми нині думаємо чи відчуваємо, правнуки неминуче сприйматимуть як безглуздя. Отож краще, аби ми вже нині визнали в цьому дещицю нісенітниці, яку принесе час… і та сила, яка спонукує вас до передчасного визначення, не є, як ви вважаєте, цілковито людською силою. Незабаром ми зрозуміємо, що вже не це найважливіше: вмирати за ідеї, стилі, тези, гасла, віри; і також не це: утверджуватися в них і замикатись; а щось інше, а саме: відійти на крок і дистанціюватися від усього, що безперестанку трапляється з нами.

Відступ. Відчуваю (але не знаю, чи вже можуть це визнати мої губи), що невдовзі настане час Генерального Відступу. Син землі збагне, що він не виражається у згоді зі своїм найглибшим єством, а лишень і завше у штучній та болісно накинутій іззовні формі, чи то людьми, чи то обставинами. Тому він почне лякатися тієї своєї форми і соромитися її, як досі її боготворив і пишався нею. Незабаром ми почнемо боятися своїх власних особистостей, бо втямимо, що вони принаймні не є цілком нашими. І замість ревти: «Я в це вірю — я це відчуваю — я таким є — я це захищаю», — ми покірно скажемо: «Мені в це віриться — мені це відчувається — мені це сказалося, сталося, подумалося». Пророк погорджує своїм співом. Полководець затремтить перед своїм наказом. Священик відсахнеться олтаря, а мати прищеплюватиме синові не тільки принципи, а й уміння уникати їх, щоб вони його не придушили.

Довгим і важким буде цей шлях. Оскільки нині й особистості, й цілі народи вміють уже загалом непогано керувати своїм психічним життям і нечуже їм уміння витворювати стилі, віри, принципи, ідеали, почуття згідно з волею, а також відповідно до того, що їм диктують їхні невідкладні інтереси; але без стилю вони не вміють жити; і ми ще не знаємо, як боронити нашу найглибшу свіжість перед дияволом порядку. Великі відкриття є насущними — потужні удари м’якої людської долоні по сталевому панцері Форми — нечувана хитрість і висока шляхетність думки, і неймовірний розвій кмітливості — щоб людина уникнула своєї закам’янілості й спромоглась узгодити в собі форму й аморфність, закон та анархію, зрілість і споконвічну та святу незрілість. Але поки це станеться, скажіть-но мені: чи, на вашу думку, бери кращі від ананасівок? І чи любите ви їх споживати, зручненько вмостившись у плетеному фотелі на веранді, чи ж волієте займатися цим у затінку дерев, коли ваші частини тіла прохолоджує лагідний свіжий вітерець? І я запитую вас про це з усією поважністю і відповідальністю за слова, а також з якнайбільшою повагою до всіх без винятку ваших частин, оскільки я знаю, що ви становите частину Людства, частиною якої і я є, і що частково ви берете участь у частині частини чогось, що теж є частиною і чого я так само є частиною в частині, разом з усіма частками й частинами частини, частини частини частини частини частини частини частини частини частини частини частини… Рятуйте! О кляті частини! О кровожерні, жахливі частини, і знову ви мене спіймали, невже не можна від вас утекти, га, де ж я сховаюсь, що вдію, о, досить; досить, досить, закінчуймо цю частину книжки, перейдімо хутенько до іншої частини, і, присягаю, в наступному розділі вже не буде часток, бо я звільнюся від них і відкину їх, і викину їх назовні, залишаючись усередині (принаймні частково) без частини.

Розділ V

ФІЛІДОР З ДИТЯЧОЮ ДУШЕЮ

Королем найславетніших у всі часи синтетиків був, поза будь-яким сумнівом, проф. синтетології Лейденського університету, вищий синтетик Філідор, родом із південних околиць Аннаму. Працював він у патетичному дусі Вищого Синтезу здебільшого за допомогою додавання + безкінечність, а також у нагальних випадках за допомогою множення через + безкінечність. Це був добрячого зросту мужчина, повнявий, із буйною бородою й обличчям пророка в окулярах. Але духовне явище такої величини не могло не породити у природі свого контрявища, згідно із ньютонівським принципом дії та протидії, тому теж не менш славетний Аналітик невдовзі народився в Коломбо і, отримавши в Колумбійському університеті докторат, а також професуру Вищого Аналізу, прудко видерся на найвищі щаблі наукової кар’єри. Це був худорлявий невеличкий чоловічок, гладенько виголений, з обличчям скептика, в окулярах і з єдиною внутрішньою місією переслідування й побивання знаменитого Філідора.

Працював він по-розкладницьки, а його спеціальністю було розкладання особи на частини за допомогою рахування і, зокрема, за допомогою духопелів. Отак за допомогою духопелика в ніс він надихав ніс на самостійне існування, причому ніс, на подив власника, спонтанно рухався навсібіч. Це мистецтво він часто застосовував у трамваї, коли було нудно. Йдучи за голосом свого найглибшого покликання, він узявся наздоганяти Філідора, і навіть у малому іспанському містечку йому вдалося придбати шляхетське прізвисько анти-Філідора, яким він шалено пишався. Філідор — довідавшись, що той на нього чигає,— зрозуміло, також кинувся навздогін, і довший час обидва вчені без результату переслідували один одного, оскільки жодному з них гордість не дозволяла визнати, що він не лише переслідувач, а й переслідуваний. А тому коли, наприклад, Філідор був у Бремені, анти-Філідор мчав із Гааґи до Бремена, не бажаючи або ж не можучи взяти до тями, що Філідор у той самий час і з тією ж метою швидким потягом вирушає з Бремена до Гааґи. Зіткнення двох неуважних учених — катастрофа із розряду найбільших залізничних катастроф — сталося цілком випадково у приміщенні першорядного ресторану варшавського готелю «Бристоль». Філідор у товаристві пані професорші Філідор з розкладом руху в руках саме обирав найзручніші маршрути, коли просто з потягу випав задиханий анти-Філідор під руку зі своєю аналітичною супутницею подорожі, Флорою Ґенте з Месини. Ми, тобто присутні при цьому асистенти, доктори Теофіл Поклевський, Теодор Роклевський і я, усвідомлюючи важливість ситуації, одразу заходилися нотувати.

Анти-Філідор підійшов до столика і мовчки атакував поглядом професора, котрий підвівся йому назустріч. Вони намагались позмагатися духовно. Аналітик напирав холодно, знизу, Синтетик відповідав згори, поглядом, сповненим стоїчної гідності. Коли двобій поглядами не дав серйозних результатів, двоє духовних ворогів розпочали словесний двобій. Доктор і майстер Аналізу мовив:

— Галушки!

Синтетолог відповів:

— Галушка!

Анти-Філідор заревів:

— Галушки, галушки, себто комбінація борошна, яєць і води!

Філідор натомість притьмом парирував:

— Галушка, тобто найвище єство галушки, сама щонайвища Галушка!

Його очі випромінювали блискавиці, борода гойдалася, було зрозуміло, що він переміг. Професор Вищого Аналізу відступив на кілька кроків у безсилому гніві, але одразу після цього наштовхнувся на страшну розумову концепцію, а саме: в безпосередній присутності Філідора хворобливий хирляк взявся за його дружину, котру старий заслужений професор понад усе кохав. Ось подальший перебіг зіткнення за протоколом.

1. Пані професорша Філідор — вельми опасиста, повнява, досить маєстатична, сидить, ані пари з уст, концентрується.

2. Проф. анти-Філідор став навпроти професорші зі своїм розумовим об’єктивом і почав до неї приглядатися, поглядом роздягаючи її догола. Шкірою пані Філідор перебіг мороз і сором. Проф. Філідор мовчки вкрив її подорожнім пледом і спопелив нахабу поглядом, сповненим незмірної погорди. Він виявив, однак, при цьому ознаки хвилювання.

3. Тоді анти-Філідор стиха подав голос:

[10] Ex professo — за покликанням (латин.).