Фердидурке: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Інспектор!

На цей сиґнал усі тіла пробрав дрож, усі підхопилися і збилися в купу, як зграя куріпок, директор, не бажаючи більше полохати, спокійно зачинив двері, а Пімко відразу поцілував мене у чоло і врочисто промовив:

— Ну, Юзю, йди-но вже до класу, зараз розпочнеться урок, а я тим часом підшукаю для тебе якийсь пансіон, а після уроків проведу тебе додому. — Я хотів було заперечити, однак нещадний бельфер так раптово збельферив мене своїм абсолютним бельфером, що я не зміг, і, вклонившись, пішов до класу, сповнений невисловлених протестів і шуму, в якому тонули протести. Клас теж шумів. У загальному розґардіяші учні займали місця на лавках і валували, наче за мить мали замовкнути назавжди.

Аж раптом на кафедрі з’явився вчитель. Це було те саме тіло, виблякле й печальне, котре в канцелярії висловило вагому думку, що все подешевшало. Вмостившись на стільці, вчитель відкрив класний журнал, здмухнув порошинку з камізельки, закотив рукави, щоб не витерлись на ліктях, стиснув губи, щось стримав у собі і заклав ногу на ногу. Потім зітхнув і спробував говорити. Галас вибухнув із подвійною силою. Кричали всі, за винятком хіба одного Сифона, котрий чемно розкладав зошити та книжки. Вчитель поглянув на клас, поправив манжету, стиснув уста, розтулив їх і знову стулив. Учні верещали. Вчитель зморщивсь і скривився, оглянув манжети, побарабанив пальцями, подумав про щось далеке — витягнув годинника, поклав його на стіл, зітхнув, знову щось приглушив у собі чи проковтнув, а може, позіхнув, довший час концентрував енергію, нарешті тріснув журналом по кафедрі і крикнув:

— Годі! Прошу тиші! Починаємо урок!

Тоді увесь клас (окрім Сифона й кількох його прибічників), усі як один, оголосив про невідкладну потребу відправитися в туалет.

Учитель, зазвичай званий Поганкою через вельми хворобливу з виду, землисту шкіру, кисло всміхнувся.

— Досить! — автоматично крикнув він. — Відпустити вас! Хотіла б душа до раю! А чому ж це мене ніхто не відпустить? Чому я маю сидіти? Сядьте, нікого не відпущу, Ментальського та Бобковського записую в журнал, а якщо ще хтось захоче висловитись, я викличу його відповідати! — Тоді десь із семеро учнів подали довідки, що через такі й такі болячки не могли приготуватися до уроку. Крім того, четверо задекларували міґрень, одного спіткав сип, а ще одного доймали судоми і конвульсії. — Так, — заздрісно сказав Поганка, — а чому ж мені ніхто не дасть довідки, що з незалежних од мене причин я не приготував урок? Чому я не можу мати конвульсій? Чому, питаю, не можу мати конвульсій, а лише мушу сидіти тут день у день, окрім неділь? Геть, довідки фальшиві, хвороби фіктивні, сидіти, знаю я вас! — Але троє учнів, найбільш фамільярних та красномовних, наблизилися до кафедри й заходилися розповідати сміховинну історію про жидів та пташок. Поганка заткнув вуха. — Ні-ні,— кричав він, — не можу, змилуйтеся, не знаджуйте, бо ж урок, що буде, коли нас пан директор упіймає?!

Він одразу ж затремтів, злякано озирнувся на двері, і блідий страх пойняв його щоки.

— А коли б нас пан інспектор упіймав? Панове, попереджаю, що інспектор у школі! Власне!.. Попереджаю вас… Не час дуріти! — застогнав він перестрашено. — Треба мерщій організуватися перед вищою владою. Ну… гм… хто там найліпше опанував предмет? Тільки без побрехеньок, не час жартувати! Поговорімо цілком щиро. Що?! Ніхто нічого не знає? Ви занапастите мене! Ну, може, все-таки хтось, ну, друзі, сміливіше, сміливіше… А, Пиляшкевич, говоріть! Спасибі, Пиляшкевичу, я завжди високо цінував Пиляшкевича. Ну, і що Пиляшкевич найліпше опанував? «Конрада Валенрода»? Чи «Дзяди»? А може, загальні риси романтизму? Відповідайте-но, Пиляшкевичу.

Однак Сифон, уже добре утверджений у своєму хлоп’ятстві, встав і відповів:

— Перепрошую, пане професоре. Якби ви мене викликали відповідати при панові інспекторі, я б виявив якнайкращі знання, але зараз не можу виказати, що я опанував, оскільки, виказуючи, я б виказав самого себе.

— Сифоне, ти згубиш нас, — озвалися з жахом інші.— Сифоне, щиро відповідай!

— Ну-ну, Пиляшкевичу, — мовив примирливо Поганка. — Чому ж це ви не хочете відповідати, ми ж бо розмовляємо приватно. Пиляшкевичу, відповідайте. Чи не маєте наміру згубити мене й себе? Якщо не хочете говорити відкрито, то бодай натякніть.

— Перепрошую, пане професоре, — відповів Сифон, — але я не можу піти на жодні компроміси, оскільки я безкомпромісний і не можу відступитися від себе чи зрадити себе.

І сів.

— Ціп-ціп, — промуркотів учитель, — ці почуття роблять вам честь. Але, Пиляшкевичу, не беріть цього до серця, я тільки так, приватно пожартував. Звичайно, звичайно, не можна кривити душею, що в нас на сьогодні? — промовив він суворо і глянув у програму. — Ага! Розтлумачити й пояснити учням, чому Словацький викликає в нас любов і захоплення. А після цього, панове, я прочитаю вам свою лекцію, а потім ви, своєю чергою, прочитаєте свою. Тихо! — крикнув він, і всі вклякли на лавках, підперши руками голови, а Поганка, тихенько розгорнувши підручник, стиснув губи, позіхнув, притлумив щось у собі й розпочав виклад.

— Гм… гм… Власне, чому Словацький викликає в нас захоплення й любов? Чому ми плачемо з поетом, читаючи цю дивовижну, арфову поему «У Швейцарії»? Чому, слухаючи героїчні, мідноголосі строфи «Короля Духа», відчуваємо, як у нас наростає порив? І чому ми не можемо відірватися від чудес і чарів «Баладини», а коли знову залунають скарги «Ліллі Венеди», наші серця роздираються на клапті? І ми готові летіти, мчати, мерщій рятувати нещасного короля? Гм… чому? Тому, панове, що Словацький був великим поетом! Валкевичу! Чому? Повторіть, Валкевичу, — чому? Чому — захоплення, любов, плач, порив, серце й летіти, мчати? Чому, Валкевичу?

Мені здалося, що я знову слухаю Пімка, але Пімка зі скромнішою платнею і без таких широких обріїв.

— Тому що був великим поетом! — сказав Валкевич, учні щось вирізали складаним ножиком на лавках або робили маленькі кульки з паперу, якомога менші, й кидали їх у каламар. Це був своєрідний ставок і риби у ставку, потім вони ловили їх на вудку з волосся, але їм не вдавалося — папір не хотів ловитися. Отож вони волосинами лоскотали ніс або підписувались у зошитах, раз у раз, то із закарлючкою, то без, а один каліграфічно вимальовував по всій сторінці: чо-му, чо-му, чо-му, Сло-ваць-кий, Сло-ваць-кий, Сло-ваць-кий, ваць-кий, ваць-кий, Ва-цек, Ва-цек-Сло-ваць-кий-і-му-ха-бло-ха. Їхні обличчя змізерніли. Куди ж поділося недавнє піднесення, суперечки й дискусії — лише кілька щасливчиків забули про Боже світло над Воллесом. Навіть Сифон був змушений напружити всю силу характеру, щоб не зрадити своїх принципів самовдосконалення й самоформування, однак він так усе влаштував, що власне прикрість була для нього джерелом насолоди, немов показник сили характеру. Інші ж мостили узгірки й долинки на долоні і завзято дмухали на них із трубочок — ех-ех, долинки, узгірочки, долинки, узгірочки. Учитель притлумив зітхання, поглянув на годинника й промовив:

— Великим поетом! Затямте собі, бо це важливо! Чому ми любимо? Бо був великим поетом. Великим поетом був! Нероби, неуки, спокійно, кажу вам, міцно вбийте це собі в голови — і ще раз повторю: великий поет, Юліуш Словацький, великий поет, ми любимо Юліуша Словацького й захоплюємося його поезією, бо він був великим поетом. Прошу записати собі тему домашнього завдання: «Чому в поезії великого поета Юліуша Словацького живе безсмертна краса, яка викликає захват?»

У цьому місці лекції один з учнів нервово засовався й заскавулів:

— Але якщо я взагалі не захоплююся! Взагалі не захоплююся! Не зачіпає мене! Не можу прочитати більше двох строф, і то мене не зачіпає. Рятуй, Господи, чому це мене захоплює, коли мене не захоплює? — Він витріщив очі і всівся, занурившись у якусь бездонну прірву. Учитель аж вдавився цим наївним зізнанням.

— На Бога, тихіше! — засичав він. — Ставлю Ґалкевичеві одиницю. Ґалкевич хоче згубити мене! Хіба Ґалкевич не усвідомлює, що він сказав?

Краплистий піт зросив учителеві чоло, він дістав із гаманця світлини дружини й дитини і намагався зворушити ними Ґалкевича, однак той знай вів своєї: «Не можу, не можу». І це пронизливе «не можу» розтікалося, росло, заражало, з кутків уже долинали шепоти: «Ми теж не можемо», — все відчутніше загрожувала всезагальна неспроможність. Учитель зайшов у глухий кут. Щосекунди міг статися вибух — чого? — неспроможності, щомиті дикий рик нехоті міг вихопитися і долинути до директора й інспектора, щохвилі увесь будинок міг завалитися, поховавши під руїнами дитину, а Ґалкевич саме не міг, Ґалкевич усе не міг і не міг.

Нещасний Поганка відчув, що і йому вже загрожує неспроможність.

— Пиляшкевичу! — крикнув він. — Пиляшкевичу, мерщій доведіть мені, Ґалкевичу і всім іншим красоти якогось із найвлучніших фраґментів! Швидше, бо periculum in mora[6]! Зважайте на це! Якщо хтось писне, задам класну вправу! Ми повинні могти, мусимо могти, бо з дитям станеться непоправне!

Пиляшкевич підвівся і почав декламувати фраґмент із поеми.

І декламував. Сифон анітрохи не піддався всезагальній і такій несподіваній неспроможності, а навпаки — він міг завжди, оскільки, власне, з неспроможності черпав свою спроможність. Отже, він декламував і декламуй вав зі зворушенням, із виразною інтонацією та натхненням. До того ж, він декламував гарно, і краса декламації, посилена красою поеми й величчю пророка, а також маєстатом мистецтва, невловимо перетворювалась на монумент усіх можливих красот і величі. До того ж, декламував він таємничо й побожно; декламував наполегливо, з натхненням; і виспівував спів пророка властиво так, як пророчий спів і повинен бути виспіваний. О, що за краса! Яка ж велич, який геній і яка поезія! Муха, стіна, чорнило, нігті, стеля, дошка, вікна, о, вже небезпеку неспроможності було попереджено, дитину було врятовано, а з нею і дружину, вже кожен погоджувався, кожен міг і тільки просив усе це припинити. Водночас я помітив, що сусід мастить мені чорнилом руку — він уже намастив свої, і зараз допався до моїх, бо важко було зняти черевики, але чужі руки були жахливі тим, що, власне, були такими ж, як свої, але що ж із того? Нічого. А що ж із ногами? Махати? І що ж із того? Через п’ятнадцять хвилин сам Ґалкевич застогнав, що досить, що вже визнає, що вловив, що здається, погоджується, перепрошує і може.

— А, бачите, Ґалкевичу?! Немає нічого ліпшого від школи, якщо йдеться про обожнювання великих геніїв!

[6] Periculum in mora — небезпека у зволіканні (латин.).