Фердидурке: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Вухо, вухо! — і вибухнув знущальним сміхом. Під впливом цих слів вухо раптом об’явилося і стало непристойним. Філідор наказав дружині насунути капелюшка на вуха, але це не дуже допомогло, оскільки тоді анти-Філідор буркнув начебто до себе: «Дві дірки в носі», — оголюючи цим дірки в носі шановної професорші в безсоромний і аналітичний спосіб. Ситуація ставала загрозливою, тим паче про те, щоб затулити дірки, не могло бути й мови.

4. Професор із Лейдена пригрозив викликати поліцію. Шальки терезів почали виразно схилятися на бік Коломбо. Майстер Аналізу розсудливо сказав:

— Пальці, пальці руки, п’ять пальців.

На жаль, туші професорші не було достатньо, аби затушувати факт, який раптом постав перед очі в усій своїй нечуваній яскравості, — це факт пальців руки. Пальці були, п’ять із кожного боку. Пані Філідор, цілковито збезчещена, пробувала з останніх сил одягти рукавички, але — взагалі неймовірна річ — доктор із Коломбо нашвидкуруч зробив їй аналіз сечі і, сміючись до впаду, переможно вигукнув:

— H₂CO₄, TPS, трохи лейкоцитів і білка!

Усі встали. Проф. анти-Філідор зі своєю коханкою, котра порснула вульґарним сміхом, забралися геть, натомість професор Філідор, з допомогою нижчепідписаних, мерщій допровадив дружину до лікарні. Підписи — Т. Поклевський, Т. Роклевський і Антоній Свистак, асистенти.

Наступного ранку зібралися ми, Роклевський, Поклевський і я з професором, коло ліжка хворої пані Філідор. Її розкладання посувалося вельми послідовно. Вкушена аналітичним зубом анти-Філідора, вона поволі втрачала свій внутрішній зв’язок. Вряди-годи вона тільки глухо стогнала: «Я нога, я вухо, нога, моє вухо, палець, голова, нога», — начебто прощаючись із частинами тіла, які вже починали рухатись автономно. Її особистість була в стані агонії. Усі ми зосередилися на пошуку засобів негайного порятунку. А засобів цих не було. По нараді за участю ще доцента С. Лопаткіна, що о 7.40 прилетів літаком із Москви, ми ще раз визнали насущну необхідність глибоко синтетичних, наукових методів. А методів цих не було. Але тоді Філідор до такої міри напружив усі свої мисленні функції, аж ми відступили на крок, і сказав:

— Ляпас! Ляпас, та ще й ляский, тільки він із усіх частин тіла здатен повернути честь моїй благовірній і синтезувати розброджені елементи у певний вищий гоноровий сенс ляскання й хряскання. Отже, до роботи!

Однак Аналітика світової слави не так легко було віднайти в місті. Щойно ввечері він дав себе зловити у першорядному барі. У стані тверезого сп’яніння він хиляв пляшку за пляшкою, і що більше він пив, то більше тверезів, і його аналітична коханка так само. Власне, тверезістю вони більше впивалися, ніж алкоголем. Коли ми ввійшли, офіціанти, бліді, наче полотно, лякливо заховалися за стійкою, а вони мовчки віддавалися якимось радше неокресленим оргіям холоднокровності. Ми склали план дій. Професор спочатку мав виконати фальшиву атаку правою рукою на ліву щоку, після чого лівою мусив тріснути в праву, ми ж — себто доктори-асистенти Варшавського університету Поклевський, Роклевський і я, а також доцент С. Лопаткін — мали мерщій приступити до написання протоколу. План був простий, дії нескладні. Проте професорові опустилася піднесена рука. А ми, свідки, остовпіли. Щоки не було! Не було, повторюю, щоки, було лише дві троянди і щось на зразок віньєтки з голубків!

Анти-Філідор із диявольською спритністю передбачив і випередив плани Філідора. Цей тверезий Вакх витатуював собі по дві троянди на кожній щоці і щось на кшталт віньєтки з голубків! Унаслідок чого ляпас, і разом з тим також і щока, на яку замірився Філідор, втратили будь-який сенс, не кажучи вже про вищий. Насправді — ляпас, даний трояндам і голубкам, не був ляпасом, а був радше чимось на зразок удару по шпалерах. Не можучи припустити, аби шанований загалом педагог і вихователь молоді став посміховиськом, бо ляскав по шпалерах, тому що дружина хвора, ми відмовили його від учинків, про які б він потім шкодував.

— Ти собацюра! — гаркнув старець. — Ти підлий, ох, підлий-препідлий псище!

— А ти купа! — відповів Аналітик, надувши страшенно аналітичну пику. — Я теж купа. Хочеш — копни мене в живіт. Ти не копнеш мене в живіт, копнеш живіт — і нічого більше. Ти хотів пицярою затопити в пицю? У пицю можеш затопити, але не в мене — не в мене. Мене взагалі немає! Немає мене!

— Я затоплю ще! Якщо Господь дозволить, то затоплю!

— Зараз вони непроникні! — засміявся анти-Філідор. Флора Ґенте, сидячи збоку, вибухнула сміхом, космічний доктор обох аналізів кинув на неї чуттєвий погляд і вийшов. Натомість Флора Ґенте залишилась. Вона сиділа на високому табуреті і поглядала на нас вилинялими очима цілковито проаналізованої папуги й корови. Відразу ж, о 8.40, ми — проф. Філідор, два медики, доцент Лопаткін і я — взялися до спільної конференції; перо, як і зазвичай, тримав доцент Лопаткін. Конференція мала такий перебіг.

— Овва! Але як же його змусити, щоб він вас — ляснув! Як же змусити, щоб він професорові зацідив? Як же змусити, щоб він професорові затопив?

— Панове, — зосереджено відповів геніальний мислитель, — він має щоки, але ж і я теж маю щоки. Принципом тут є певна аналогія, і тому я діятиму не стільки логічно, скільки аналогічно. Per analogiam[11] набагато певніше, оскільки природою керує певна аналогія. Якщо він — король Аналізу, то я все-таки — король Синтезу. Якщо він має щоки, то я теж маю щоки. Якщо я маю дружину, то він має коханку. Якщо він аналізував мою дружину, то я йому синтезую його коханку і в такий спосіб доможуся ляпаса, якого він мені відмовляється дати! У цей спосіб я змушу його і спровокую до ляпаса мені — якщо я його не можу ляснути. — І зараз же кивнув на Флору Ґенте.

Ми замовкли. Вона підійшла, хилитаючи всіма частинами тіла; одним оком зизо поглядаючи на мене, другим — на професора, шкірячи зуби до Степана Лопаткіна, випинаючи передок до Роклевського, задком же крутячи до Поклевського. Враження було таким, що доцент тихо вимовив:

— Ви справді пориваєтеся зі своїм вищим синтезом на цих п’ятдесят окремих кавалків? На цю надпотужну бездушну, оплачувану комбінацію елементів (дп + пд)?

Але універсальний Синтетолог належав до тих, які ніколи не втрачають надії. Запросив до столика, почастував келишком чінзано і для початку, аби розвідати, синтетично мовив:

— Душа, душа.

Вона відповіла щось подібне, але не те саме, відповіла щось, що було частиною.

— Я! — доскіпливо й учеписто вимовив професор, прагнучи викликати в ній занапащене «я». — Я!

Вона відповіла:

— А, ви, дуже добре, п’ять злотих.

— Єдність! — загонисто крикнув Філідор. — Вища Єдність! Єдність!

— Мені — все єдність, — сказала вона байдуже, — старе чи мале.

Затамувавши подих, ми дивилися на цю пекельну аналітесу ночі, котру анти-Філідор по-своєму досконало вимуштрував, а може, навіть і виховав собі змалечку.

Однак творець Синтетичних наук не вгавав. Настав час важких змагань і зусиль. Він продекламував їй дві перші пісні «Короля Духа», а вона зажадала за те десять злотих. Він вів із нею тривалу й натхненну розмову про вищу Любов, Любов, яка все охоплює і єднає, за що вона взяла одинадцять злотих. Він прочитав їй два сіреньких романи найбільш знаних авторок на тему відродження шляхом Любові, за що вона здерла з нього сто п’ятдесят злотих й ані грошем не хотіла поступитися. Коли ж він заповзявся було розбудити в ній гідність, вона зажадала не більше, не менше — всього п’ятдесят два злотих.

— Плати за дивацтва, пердуне, — промовила вона, — на це немає такси.

Пустивши в хід тупі совині очі, вона не реаґувала, рахунок зростав, а анти-Філідор тихцем сміявся в кулачок із безнадійності зусиль, марності старань…

[11] Per analogiam — за аналогією (латин.).