Фердидурке: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Вітольд Ґомбрович

ФЕРДИДУРКЕ

Розділ І

ВИКРАДЕННЯ

У вівторок я прокинувся о тій безлюдній і невиразній порі, коли ніч уже начебто скінчилась, а світанок усе ще ніяк не міг розгорітися. Несподівано розбуджений, я хотів було мчати таксівкою на вокзал, бо мені здалося, що я виїжджаю, але за мить я з гіркотою усвідомив, що потяг на вокзалі мене не чекає, що уроча година ще не пробила. Я лежав у каламутному світлі, тіло моє пронизував нестерпний страх, пригнічуючи дух, дух пригнічував тіло, і кожен найдрібніший нерв корчився в передчутті, що нічого не станеться, нічого не зміниться, нічого ніколи не трапиться, бодай би що не намічалося, нічого не настане, й квит. То був страх неіснування, жах небуття, неспокій нежиття, побоювання нереальності, біологічний крик дрібних моїх клітин перед душевним роздвоєнням, розпиленням і розпорошенням. Страх гидкої дріб’язковості та змаління, сум’яття розосередження, паніка на тлі уламку, страх перед ґвалтом, який таївся в мені, і перед тим, який загрожував іззовні,— і що найістотніше: щось мене постійно супроводжувало, не відстаючи ні на крок, те, що можна було б назвати самопочуттям внутрішнього, міжмолекулярного передражнювання та знущання, внутрішнього пересміху розгнузданих часток мого тіла й аналогічних часток мого духу.

Сон, що мордував мене вночі і розбудив, був ознакою страху. Скориставшись прийомом повернення в інший час, що мав би бути забороненим природою, я побачив себе таким, яким був у п’ятнадцять і шістнадцять літ, — я перенісся в молодість; стоячи на вітрі, на камені, коло млина над річкою, я щось говорив, слухав свій давно похований півнячий, писклявий голосок, бачив невирослий ніс на несформованому обличчі й завеликі руки, — відчував неприємну консистенцію тієї проміжної, перехідної фази розвитку. Я прокинувся у сміху і в страху, бо мені здалося, що такий, як нині, по третьому десятку, я передражнюю і висміюю собою неопереного жовтодзьобика, яким був колись, а він, своєю чергою, передражнює мене, і нарівні — обоє передражнюємо один одного. Злощасна пам’яте, ти не даєш забути, якими шляхами дійшли ми до нинішнього стану речей! І згодом, у півсні, але вже після пробудження, мені здалося, що моє тіло неоднорідне, що деякі його частки ще хлоп’ячі, що моя голова глузує і знущається над моєю литкою, литка насміхається із голови, палець збиткує із серця, серце — з мозку, ніс — із ока, око — з носа, все регоче й рикає — і всі ті частки дико ґвалтуються в атмосфері всеохопного й пронизливого взаємознущання. А коли я остаточно прийшов до тями і заповзявся розмірковувати над своїм життям, страху не зменшилося ані на йоту, він став ще потужніший, хоч іноді його переривав (чи посилював) смішок, від якого вуста не здатні були втриматись. На середині мого життєвого шляху я опинився серед темного лісу. Цей ліс, що найгірше, був зелений.

Виявилося, що, й отямившись, я був так само невизначений, роздертий — як уві сні. Я нещодавно перейшов Рубікон неуникненної тридцятки, проминув важливий етап. За паспортом і на вигляд я тягнув на чоловіка зрілого, однак ним не був — бо ким же я був? Тридцятилітнім гравцем у бридж? Випадковим і непостійним працівником, який залагоджував дрібні життєві справи й підучувався? У якій же ситуації я перебував? Я вештався по кав’ярнях і барах, зустрічався з людьми, обмінюючись словами, часом навіть і думками, але ситуація була нез’ясовна, і я сам не знав, чи я людина, чи молокосос; отже, на зламі літ я не був ані одним, ані другим — я був нічим, — а ровесники, котрі вже поодружувались і посіли певне становище, не так у житті, як у всіляких державних установах, ставилися до мене із виправданою недовірою. Мої тітки, ці численні чвертьматусі — пришиті, прилатані, але зі щирими почуттями, вже віддавна намагалися на мене вплинути, аби я утвердився яко хтось, ну, яко адвокат чи клерк, — моя невизначеність завдавала їм надзвичайних прикрощів; вони не могли зрозуміти, як зі мною розмовляти, не знаючи, ким я є. Здебільшого вони лише мимрили.

— Юзю, — говорили вони між одним мимренням і другим, — прийшла пора, дитинко. Що люди скажуть? Коли не хочеш бути лікарем, то будь принаймні бабієм або конюхом, але нехай люди знають… хай люди знають…

І я чув, як одна другій шепотіла, що я не вмію себе подати ані в товаристві, ані в житті, а потім, змучені порожнечею, яку я спричиняв у їхніх головах, знову заходжувалися мимрити. Справді, цей стан не міг тривати вічно. Годинникові стрілки природи невблаганні й рішучі. Коли в мене виросли останні зуби, зуби мудрості, слід було думати, що розвиток завершився, настав час неухильного вбивства: мужчина має вбити безутішне у своєму жалю хлоп’я, випурхнути метеликом, залишивши труп лялечки, якій прийшов кінець. З туману, з хаосу, з пінистих повеней, вирів, шумів, течій, з очеретів і заростей, із жаб’ячого кумкання я мав перенестися поміж чисті й викристалізувані форми — причесатися, причепуритися, увійти в суспільне життя дорослих і теревенити з ними.

Аякже! Я вже пробував, силкувався — і сміх трусив мене від однієї думки про результати спроби. Аби причесатися і, наскільки це можливо, пояснити себе, я взявся писати книгу — дивно, однак мені здавалося, що моє входження у світ не може обійтися без пояснення, хоч не бувало ще такого пояснення, яке б не було затемненням. Книжкою я прагнув заздалегідь заручитися їхньою ласкою, аби потім в особистому зіткненні застати вже приготований ґрунт, і — міркував я — якщо мені вдасться посіяти в душах позитивне сприйняття себе, це уявлення своєю чергою сформує і мене; у такий спосіб, якби й не хотів, я все одно стану зрілим. Однак чому перо зрадило мене? Чому святий сором не дозволив мені написати невиправно поверховий роман і замість снувати високі мотиви із серця, з душі, я виснував їх із нижніх кінцівок, поселив у тексті всіляких жаб, ноги, самі тільки незрілі й ферментуючі ідеї, лише стилем, голосом, холодним і стриманим тоном ізолюючи їх на папері, засвідчуючи, що час мого ферментування вже минув? Чому, мовби всупереч власним намірам, я дав книжці назву «Щоденник періоду дозрівання»? Даремно приятелі радили мені, аби я не давав такої назви і взагалі уникав бодай найменших натяків на незрілість. «Не роби цього, — повчали вони, — незрілість — це непристойне поняття: коли сам себе вважатимеш незрілим, хто ж тебе зрілим визнає? Невже ж ти не розумієш, що першою передумовою зрілості, без якої ані-ні-ні, є — самому визнати себе зрілим?» Але мені здавалося, що ніяк неможливо легко й дешево збутися в собі шмаркача, що Дорослі занадто проникливі й уважні, аби дати себе ошукати, і що тому, кого шмаркач невтомно переслідує, не можна привселюдно з’явитися без шмаркача. Мабуть, я занадто поважно ставився до поваги, занадто переоцінював дорослість дорослих.

Спогади, спогади! Голова у подушці, ноги під ковдрою, караючись то сміхом, то страхом, отак я робив остаточні спроби ввійти у світ дорослих. Забагато замовчують особисті, внутрішні хиби й збочення цього входження, назавжди обтяженого наслідками. Літератори — ці люди, котрі мають Божий дар писати про речі найвіддаленіші і найабстрактніші, як, наприклад, душевна драма імператора Карла II з приводу одруження Брунгільди, — відмовляються порушувати найважливіше питання свого видоросління в публічну, суспільну людину. Їм би, видно, хотілося, аби кожен уважав їх письменниками з Божої ласки, а не з людської, що вони впали з неба на землю разом зі своїм талантом; вони соромляться висвітлити, якими особистими поступками, якою власною поразкою вони заплатили за право живописати про Брунгільду чи бодай про життя пасічників. Ні, про власне життя ані слова — лише про життя пасічників. Безсумнівно, написавши двадцять книжок про життя пасічників, можна побронзовіти, — але де зв’язок, де спорідненість короля пасічників з його власною мужністю, де спорідненість мужчини з юнаком, юнака з хлопцем, хлопця з дитиною, котрою-бо він позавчора був, яку потіху має ваш шмаркач од вашого короля? Життя, яке не дотримується цих зв’язків і не реалізує власного розвитку в усій повноті, є немовби домом, який будують згори, і неминуче має закінчитися шизофренічним роздвоєнням особистості.

Спогади! Прокляттям людства є те, що наше існування на цьому світі не витримує жодної окресленої і сталої ієрархії, а все собі знай тече, переливається, рухається, і кожен кожного повинен відчути й оцінити, а уявлення про нас у темних, обмежених і тупих не менш значуще, ніж у бистрих на розум, світлих і витончених. Позаяк людина найбільше залежить від свого віддзеркалення в душі іншої людини, навіть якщо це душа кретинська. І я категорично не погоджуюсь із судженням тих моїх колеґ по перу, котрі перед тупими поглядами стають в аристократичну й гордливу позу, проголошуючи, що odi profanum vulgus[1]. Який дешевий, спрощений спосіб ухилятися від дійсності, яка вбога втеча у фальшиву амбітність! Якраз навпаки, я стверджую: що тупіший і обмеженіший погляд, то більше він для нас важливий і злободенний, зовсім так само, як тісний черевик відчутніше дається взнаки, ніж черевик, добре допасований до ноги. О, ці людські судження, безодня суджень і опіній про твій розум, серце, характер, про всі подробиці твоєї організації — безодня, що відкривається перед сміливцем, котрий приодягнув свої думки у друковані літери і пустив між люди на папері, о папір, папір, друк, друк! І не йдеться мені тут про найсердечніші, наймиліші судження наших рідних тіточок, ні, я радше хотів би торкнутися міркувань інших тіток — тіток культурних, цих численних чвертьавторок і збоку причеплених напівкритикес, які висловлюють свої судження у часописах. Тому що світову культуру обсіли рої пришпилених, пришитих до літератури бабенцій, безмірно посвячених у духовні цінності й естетично зорієнтованих, найчастіше з якимись своїми поглядами і міркуваннями, свідомих того, що Оскар Вайлд пережив себе і що Бернард Шоу — майстер парадоксу. Ох, вони вже знають, що треба бути незалежною, рішучою і глибшою, отож вони зазвичай і є незалежними, глибшими та рішучими без перебільшення, а також сповненими тітчиної доброти. Тітка, тітка, тітка! О, хто ніколи не бував у лабораторії культурної тітки і не був німо і без стогону ошуканий їхньою ментальністю, яка тривіалізує і відбирає в життя будь-яке життя, хто не прочитав про себе в газеті тітчиного судження, той не знає дрібнички, той не відає, що таке дрібничка в тітці.

І потім, візьмімо судження поміщиків і поміщиць, судження інституток, дріб’язкові судження дрібних урядовців та бюрократичні судження вищих урядовців, судження провінційних адвокатів, претензійні судження школярів, зарозумілі судження стариганів, а також судження публіцистів, судження громадських діячів і судження професорських дружин, нарешті, судження дітей, котрі прислухаються до батьківських суджень, судження покоївок, служниць і куховарок, судження кузинок, судження пансіонерок — ціле море суджень, кожне з яких визначає тебе в іншій людині і витворює тебе в її душі. Так, ніби ти народжуєшся в тисячах тісних душ! Однак моє становище було тут настільки складнішим і дражливішим, наскільки книга моя була складнішою і дражливішою від традиційно зрілого чтива. Щоправда, завдяки їй я набув ціле ґроно неабияких друзів, і якби культурні тітки та інші представники народу могли чути, як у тісному і недоступному навіть для їхніх марень колі мене годують блискучістю й визнанням Блискучі та Визнані і як веду інтелектуальні розмови на найвищому рівні, то впали би ницьма переді мною й лизали б мені п’ятки. Але, з другого боку, мало бути в ній щось незріле, таке, що викликало б довіру і притягало посередніх, ні риба ні м’ясо, істот, цю найстрашнішу верству напівінтеліґентів — період дозрівання звабив напівсвіт культури. Можливо, занадто витончена для темних голів, вона була водночас замало величною та пишномовною в очах юрби, чутливої лише до зовнішніх ознак поваги. І часом, полишаючи священні й чудові місця, де був сердечно вшанований повагою, я перестрівав на вулиці якусь інженершу чи інститутку, котрі довірливо сприймали мене за свого, за незрілого побратима та свояка, поплескували по плечу і кричали: «Сервус, Юзьку, ти — дурний, ти — незрілий!» Отак для одних я був мудрим, для других — дурним, для одних — значним, для других — ледь помітним, для одних — простацьким, для других — аристократичним. Розіп’ятий поміж вищістю й нижчістю, запанібрата з тим і з тим, поважаний та легковажений, бундючний і зневажений, обдарований та безкебетний — коли як, як складеться ситуація! Відтоді моє життя стало більш роздертим, ніж у дні, проведені у домашньому спокої. І я не знав, чий я — чи тих, котрі мене цінують, чи тих, котрі не цінують мене.

Але найгірше те, що, ненавидячи юрбу напівінтеліґентів, як ще, мабуть, ніхто і ніколи не ненавидів, ненавидячи вороже, я зраджував сам себе з юрбою; я опирався еліті й аристократії і втікав од її приязно розпростертих обіймів у хамські лапи тих, котрі мали мене за молокососа. Насправді вона є першорядною і вирішальною для подальшого розвитку; керуючись нею, людина себе творить та організовує — або, наприклад, діючи, говорячи, марячи, пишучи, вона має на увазі, бере до уваги лише дорослих, досконалих людей, світ зрозумілих, конкретних понять, або ж її невтомно переслідує візія юрби, незрілості, школярів, інституток, міських та сільських мешканців, культурних тіток, публіцистів, фейлетоністів, візія підозрілого, каламутного напівсвіту, який десь там підстерігає тебе і поволі обвиває тебе зеленню, як плющ, ліани та інші африканські рослини. Я ні на мить не міг забути про недосвіт недолюдських людей — і, панічно боячись, страшенно гидуючи, здригаючись від однієї згадки про його багнисту зелень, не міг, однак, відірватися: я ціпенів, неначе пташеня перед вужем. Немовби якийсь демон спокусив мене незрілістю! Нібито я хворобливо сприяв нижчій сфері і любив її — за те, що вона затримує мене у собі молокососом. Я не міг навіть однієї секунди говорити мудро, бодай настільки, наскільки можу спромогтися, адже я знав, що десь там, у провінції, якийсь лікар має мене за дурня і чекає від мене лишень глупства; і я зовсім не міг пристойно й поважно поводитися в товаристві, адже знав, що деякі інститутки очікують від мене лише непристойностей. Воістину, у світі духу діється перманентне насильство, ми не існуємо самі собою, ми — лише функція інших людей, ми мусимо бути такими, якими нас бачать, а вже моєю особистою невдачею було те, що з якоюсь хворобливою насолодою я охоче узалежнював себе від недоростків, переростків, дівчисьок, а також культурних тіток. А повсякчас мати на каркові тітку — це бути наївним тому, що хтось наївний через те, що ти наївний, — бути дурним тому, що хтось дурний має тебе за дурного, — бути зеленим тому, що хтось незрілий занурює тебе і купає у власній зелені, — а, це ж можна й ошаліти, коли б не слівце «а», яке дозволяє бодай якось жити! Тертися об цей вищий та дорослий світ і не могти ввійти в нього, бути за крок од вишуканості, елеґантності, розуму, поваги, від зрілих суджень, од взаємного визнання, ієрархії, цінності й лише через скло лизати ці цукерки, не мати доступу до цих речей, бути додатком. Спілкуватися з дорослими і щоразу, як у шістнадцять років, мати враження, що тільки вдаєш із себе дорослого? Вдавати з себе письменника, літератора, пародіювати літературний стиль і зрілі, вишукані звороти? Чинити як митець, аж до безжальної публічної боротьби за власне «я», підпільно сприяючи своїм ворогам?

О так, на самому початку публічного життя я сподобився напівпрекрасних посвячень, став щедро помазаним нижчою сферою. Але ще більш ускладнювало ситуацію те, що мій світський спосіб життя також далеко не найкращий. Він був абсолютно каламутним, убогим, пливким і безборонним перед світськими напівсвіточами. Якась незграбність, породжена впертістю чи, може, побоюванням, не дозволяла мені зігратися із жодною зрілістю, і не раз траплялося, що зі страху я просто щипав особу, котра своїм духом облесливо зверталася до мого духу. Як же я заздрив іншим літераторам, уже з колиски благородним і, вочевидь, приреченим на вищість, їхня Душа функціонувала знай угору, ніби в неї було шило ззаду, — поважним письменникам, Душа яких сприймалася всерйоз і які з уродженою легкістю, у великій творчій муці, оперували колом понять настільки високих, підхмарних та раз і назавжди освячених, що сам Бог був їм заледве не чимось простацьким і мало шляхетним. Чому ж не кожному дозволено написати ще один роман про любов або в тяжких муках роздряпати якусь суспільну болячку і стати Бійцем за права пригноблених? Або писати вірші і стати Поетом і вірити «у світле майбутнє поезії»? Обдарованим бути і своїм духом живити й надихати широкі маси необдарованих? І що ж за приємність терзатися та мучитися, посвячувати себе й горіти жертовно, але завше у вищому колі, в таких рафінованих категоріях, таких — дорослих. Власне задоволення і чуже задоволення — виживати з допомогою тисячолітніх культурних інституцій так само надійно, наче покласти свої грошенята у PKO[2]. Однак, на жаль, я був молокососом і моя молокососність була моєю єдиною культурною інституцією. Двічі впійманий та обмежений, уперше — власним дитячим минулим, про яке я не міг забути, вдруге — інфантильністю людських уявлень про мене, цією карикатурою, якою я западав у їхні душі,— меланхолійний раб зелені, ет, комашинка в густій і глибокій нетрі.

Не лише прикра, а й небезпечна ситуація. Адже для Зрілих немає нічого бридкішого від незрілості і нічого ненависнішого від неї. Вони легко переживають будь-яке найзапекліше руйнівництво, аби тільки воно вершилося в межах зрілості; вони не бояться революціонера, який один зрілий ідеал поборює другим зрілим ідеалом, руйнуючи, наприклад, Монархію заради Республіки, або ж навпаки, Республіку надкушує та пожирає Монархією. Якраз навпаки, вони з приємністю спостерігають, як пожвавлюється зріла, благородна справа. Однак якщо вони в когось пронюхають незрілість, якщо пронюхають молокососа і шмаркача, то одразу ж накинуться на нього, заклюють, як лебеді качку, — закатують сарказмом, іронією, не дозволять, аби покидьок зі світу, який вони давно покинули, паскудив їхнє гніздо. Отже, чим же все це закінчиться? Куди заведе мене ця дорога? На якому ґрунті (думав я) постало в мені це рабство недооформлення, це самозабуття в зелені — невже тому, що я походив із краю, що найпаче рясніє недосвідченими, сірими, пересічними істотами, де не так Печаль і Доля, як Нездара з Незграбою блукають полями і квилять? А може, тому, що я жив в епоху, яка щоп’ять хвилин породжує нові гасла й ґримаси та конвульсійно кривляється, як тільки може, — в епоху перехідну?.. Бліде світло просочувалося крізь ледь відхилені штори, я ж, підбиваючи підсумки свого життя, заливався рум’янцем і тремтів у ліжку від непристойного сміху — і вибухав безсилим звіриним реготом, механічним, лапатим, наче мене хтось лоскотав у п’ятку, ніби то не обличчя, а моя нога хихотіла. Треба було якомога швидше покінчити з цим, порвати з дитинством, прийняти рішення і почати все спочатку — треба було з чогось розпочати! Забути, нарешті, забути про інституток! Порвати з любов’ю культурних тіточок і селянок, забути про дрібних, недоладних клерків, забути про ногу і власне ганебне минуле, зневажити шмаркача й молокососа — рішуче утвердитися на дорослому ґрунті, ох, набути, нарешті, тієї вкрай аристократичної постави і зневажити, зневажити! Ні, так, як було досі, коли незрілістю я спонукав, спокушав і приваблював незрілість інших, відтепер не буде, а буде навпаки — я видобуду із себе зрілість, зрілістю спонукаю їх до зрілості, душею промовлятиму до душі! Душею? Але ж як можна забути про ногу? Душею? А де ж нога? Хіба можна забути про ноги культурних тіток? І потім — що буде, коли попри все мені не вдасться подолати зелені, що вибруньковує звідусіль, пульсує, проростає (напевно ж, майже не вдасться), що буде, коли я з’явлюся перед ними по-зрілому, а вони по-давньому поставляться до мене не по-зрілому, коли я до них із мудрістю, а вони — з дурістю? Ні, ні, в такому разі я волію першим почати по-незрілому, не хочу наражати своєї мудрості на їхню дурість, волію дурість проти них виставити! Зрештою, не хочу, не хочу, волію з ними, кохаю ці бруньки, ці пагінці, ці зелені кущики, о! — я відчув, що мене знову ловлять, хапають у любовні обійми, знову я залився механічним, лапатим реготом і заспівав непристойної пісеньки:

…коли раптом у роті мені стало гірко, горло пересохло — я помітив, що я не сам. Був хтось, окрім мене, в кутку, коло пічки, куди світло ще не сягнуло, — інша людина була в кімнаті.

Але ж двері були замкнені на ключ. Отже, не людина, а привид. Привид? Диявол? Страх? Небіжчик? Раптом я відчув, що це не покійник, а жива людина, і вмить увесь наїжачився — відчув людину, наче пес пса. І знову в роті посуха, стукіт серця, тамування подиху — це я сам стояв біля пічки. Цього разу це був не сон — справді біля пічки стояв двійник. Однак я помітив, що він боїться ще більше, ніж я; він стояв, похнюпивши голову, потупивши очі, опустивши руки — його страх додав мені відваги. Я крадькома зиркав із-під ковдри нібито не на себе і бачив це обличчя, яке було моїм і не моїм. Воно виринало із глибокої і темної зелені, саме ж світло-зелене — це обличчя, що його я мав на собі. Оце мій ніс… ото мої губи… ото мої вуха, дім мій. Здрастуйте, знайомі куточки! Ще й як знайомі! Як я знав цю кривизну губ, що маскує напруження страху. Ось кутики вуст — ось підборіддя — вухо, яке мені колись надірвав Здись, — знаки й симптоми двоїстих впливів, обличчя, що його дві сили, внутрішня й зовнішня, розтерли між собою. Це було моє — або я був ним — або все це було чужим — а я, однак, ним був.

Раптом мені здалося неправдоподібним, що це мав бути я. Наче у дзеркалі, коли ти себе несподівано помічаєш, якусь мить вагаєшся, чи це ти, — так само мене здивувала й образила несподівана конкретність цієї форми. Із по-чудернацькому підстриженим і причесаним волоссям, із повіками, в штанях, з пристроями для слухання, зору й дихання — то це був мій прилад чи це був я? Визначений — виразний у контурі та детально окреслений, докладний… надто виразний. Вочевидь, він помітив, що я бачу його в усіх подробицях, оскільки ще більше засоромився, невиразно всміхнувся і зробив невпевнений рух рукою, відступивши у півморок.

Але світло з вікна просочувалось усе сильніше, і форма проявлялась щоразу яскравіше — вже було видно пальці на руках і нігті — і я бачив… і дух, бачачи, що я бачу, трохи зіщулився і, відвернувшись, подавав мені рукою знаки, аби я не дивився. Я не міг не дивитися. Але саме таким був я. Насправді дивним, як пані де Помпадур. І випадковим. Чому таким, а не інакшим? Ефемерність. Його вади та недоладності виповзали на денне світло, він же стояв зіщулений, схожий на нічне створіння, яких світло приносить у жертву, — як щур, зловлений посеред кімнати. І подробиці щоразу чіткіше, щоразу страшніше увиразнювались, звідусіль із нього вилазили частини тіла, окремі частини, і ці частини були докладно окреслені, конкретизовані… до меж ганебної виразності… до меж ганьби… Я бачив палець, нігті, ніс, око, стегно та стопу, і все випирало назовні — я, немов загіпнотизований деталями, встав і ступив крок йому назустріч. Він здригнувсь і замахав рукою — немов перепрошував мене за себе, і сказав, що це не те, і все одно — дозволь, вибач, облиш… але жест, який почався застережливо, закінчився якось нікчемно — я подався до нього — і вже несила втримати витягнутої руки, з усього розмаху заліпив йому ляпаса. Геть! Геть! Ні, це взагалі не я! Це щось випадкове, щось чуже, нав’язане, якийсь компроміс між зовнішнім і внутрішнім світом, це взагалі не моє тіло! Він застогнав і зник — дав драпака. А я залишився сам. Власне, не сам — оскільки мене не було, я не відчував, що я є, і кожна думка, кожен імпульс, вчинок, слово, все видавалося не моїм, а немовби десь поза мною встановленим, створеним для мене, — а я, власне, інший. І тоді мене охопило страхітливе хвилювання. О, створити власну форму! Перескочити назовні! Виразитися! Формо моя, родися з мене, не будь накинута мені! Збудження підштовхує мене до паперу. Я дістаю папір із шухляди, і ось настає ранок, сонце заливає кімнату, служниця приносить ранкову каву й булочку, і я, посеред блискучих і досконалих форм, починаю писати перші сторінки свого власного твору, такого, як сам, тотожного мені, такого, що виникає просто з мене, твору, що суверенно засвідчує мою власну істину проти всіх і вся. Аж раптом лунає дзвінок, служниця відчиняє, й у дверях з’являється Т. Пімко — доктор і професор, а точніше, вчитель, культурний філолог із Кракова — дрібний, оцупкуватий, худорлявий, лисий і в пенсне, смугастих штанях, жакеті, з випуклими й жовтими нігтями, у шеврових жовтих черевиках.

Гей, гей, гей, гей, гей! Побачивши цю Форму, таку страхітливо беззмістовну й невиправно банальну, я кинувся на свої тексти, закриваючи їх усім тілом, однак він сів, через що і я мусив сісти, а сівши, він висловив своє співчуття з приводу смерті якоїсь тітки, котра померла досить давно і про яку я зовсім забув.

— Пам’ять про померлих, — прорік Пімко, — це ковчег заповіту минулого майбутньому, так само, як і народна пісня (Міцкевич). Ми переживаємо життя померлих (О. Конт). Ваша тітка померла, і це достатня причина, щоб можна було, і навіть треба, присвятити їй дещицю з культурології. Небіжчиця мала свої вади (перелічив), але мала також і чесноти (перелічив), що приносили користь суспільству, взагалі книжка непогана, себто, я хотів сказати, що радше трійка з плюсом — ну, підсумовуючи, одним словом, небіжчиця була позитивним чинником, сумарна оцінка випала позитивна, і я вважав приємним обов’язком для себе сказати це вам, я, Пімко, стоячи на сторожі культурних цінностей, до яких, поза будь-яким сумнівом, належить і тітка, тим паче небіжчиця. А зрештою, — додав він поблажливо, — de mortuis nihil nisi bene[3], отож, хоча можна було б закинути іще дещо, навіщо знеохочувати молодого автора — перепрошую, небожа… Але що це! — скрикнув він, помітивши на столі розпочату чернетку. — Не тільки, бач, небіж, а ще й автор! Бачу, пробуємо наші сили на ниві? Ціп, ціп, авторе! Зараз перегляну й заохочу…

І, сидячи, він сягнув через стіл до паперів, начепивши при цьому пенсне, і сидів.

— Це не… це так тільки… — белькотів я сидячи. Світ раптом захитався. Тітка й автор збаламутили мене.

— Ну, ну, ну, — сказав він, — ціп, ціп, ціп, курко.

Промовляючи це, він протирав око, а потім дістав цигарку і, тримаючи її двома пальцями лівої руки, двома пальцями правої руки розминав її; водночас він чхнув, бо тютюн закрутив йому в носі, і, сидячи, почав читати. І сидів мудро, читаючи. Побачивши, що він читає, мені стало зле. Мій світ розсипався й одразу ж одновився на засаді класичного бельфера[4]. Я не міг кинутись на нього, бо сидів, а сидів тому, що він сидів. З доброго дива процес сидіння переважив і став на перешкоді. Через те я вертівся на стільці, не знаючи, що робити і як поводитися, заходився дригати ногою, вивчати стіни та гризти нігті, а весь цей час він послідовно та логічно сидів сидінням організованим і виповненим бельфером, зануреним у читання. Це тривало страшенно довго. Хвилини надвисали, як години, а секунди роздавалися вшир, і я почувався ніяково, наче море, яке запрагли випити через трубочку. Я вигукнув:

— Ради Бога, тільки не бельфер! Не бельфер!

Незграбний, незворушний бельфер мене вбивав. Однак він і далі по-бельферському читав і асимільовував мої стихійні тексти типовим бельфером, тримаючи аркуш близько перед очима, а за вікном височіла кам’яниця з дванадцятьма вікнами вгору і вздовж! Сон?! Ява? Навіщо він прийшов сюди? Навіщо сидів, навіщо я сидів? Яким дивом усе, що було перед цим, — сни, спогади, тітки, муки, духи, розпочата писанина — звелося до сидіння банального бельфера? Світ скорчився в бельфера. І це вже було несила терпіти. Він сидів розсудливо (бо читав), а я сидів без пуття. Я зробив конвульсивне зусилля встати, але саме в цю мить він поблажливо глянув на мене з-під пенсне і раптом — я змалів: нога стала ніжкою, рука — ручкою, особа — осібкою, істота — істоткою, твір — твориком, тіло — тільцем, натомість він збільшувався і сидів, споглядаючи, а також читаючи мій рукопис, на віки віків амінь, — сидів.

Чи відоме вам відчуття, коли ви малієте в комусь? Ох, маліти в тітці — це щось навдивовижу непристойне, однак маліти у великому пласкому бельфері — вершина непристойної мізерності. І я зауважив, що бельфер, як корова, пасеться в моїй зелені. Предивне відчуття — коли бельфер скубе твою зелень на луці, а разом із тим у помешканні, сидячи на стільці та читаючи, — одначе ж скубе й пасеться. Зі мною діялося щось страшне, і щось дурне — поза мною, щось безглуздо ірреальне.

— Дух! — вигукнув я. — Я! Дух! Не авторок! Дух! Живий-живісінький! Я!

Але він сидів, і, сидячи, сидів, і сидів так сидьма, так засидівся у своєму сидінні, такий був абсолютний у цьому сидінні, що сидіння, цілковито безглузде, було, однак, водночас і нездоланне. Знявши з носа пенсне, він протер скельця хусточкою, відтак почепив пенсне на ніс, а ніс був чимось, із чим несила було боротися. Це був ніс носовитий, видатний і банальний, бельферуватий, доволі довгий, складений із двох паралельних рурочок. І прорік:

— Який ще там дух?

[1] Odi profanum vulgus — ненавиджу неосвічену чернь (латин.).

[2] PKO (Powszechna Kasa Oszczędności) — ощадна каса. (Прим. перекл.).

[3] De mortuis nihil nisi bene — про мертвих або добре, або нічого (латин.).

[4] Бельфер (польськ. belfer) — тут і далі, зневажливе слівце з лексикону польських школярів на означення вчителя.