Фердидурке: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Ментус, упійманий і притримуваний за руки, похилив голову і гірко промовив:

— Нічого не поробиш…

Уражені, Миздраль і Гопек мовчали. Схвильований Миздраль узяв шматок дроту, мимохіть всунув у парканову дірку і проштрикнув око одній матусі. Але одразу ж викинув дріт. Матуся за парканом зойкнула. Нарешті Гопек несміливо запитав:

— І що ж буде, Менто?

Ментус опам’ятався від тимчасового розпачу.

— Немає ради! — промовив він. — Мусимо воювати! Боротися до останнього!

— Браво! — загукали. — Такий ти нам любий! Зараз ти знову наш, наш давній Ментус!

Але ватажок безнадійно махнув рукою.

— О, ці ваші вигуки! Вони не кращі від Сифонової пісні! Нічого не поробиш: як треба, то треба. Воювати? Але воювати не можна. Бо навіть припустивши, що ми дамо в зуби, хіба щось зміниться? Йому тільки цього й треба — ми зробимо з нього мученика, аж тоді побачите, яку він відвалить нам непереможну й гноблену невинність. І, зрештою, якби ми й кинулись на них, ви ж бачили — вони розіграють нам таке геройство, що вклякне й найвідважніший. Ні, це нічого не дасть! І взагалі все — матюки, грішки, бруд — намарно й дурно! Кажу я вам: це — вода на його млин, це лише молочко для його хлоп’яти. Напевно, він тільки цього й чекає! Ні-ні, але, на щастя, — голос Ментуса прибрав тону дивної озлобленості,— на щастя, існує інший спосіб… більш дійовий… ми відіб’ємо в нього раз і назавжди бажання співати.

— Як? — запитали вони з блиском надії в очах.

— Панове, — промовив він сухо й діловито, — якщо Сифон сам не хоче, ми повинні силою відкрити йому очі. Треба буде його викрасти і зв’язати. На щастя, можна ще допастися до нього через вуха. Зв’яжемо його і так провчимо, що рідна мама не впізнає! Раз і назавжди зіпсуємо цяцьку! Але тихенько! Приготуйте мотузку!

Я слухав цю змову із затамованим подихом і пульсуючим серцем, коли Пімко з’явився на порозі школи й кивнув, щоб я пішов із ним до директора Пюрковського. Голуби прилетіли знову. Тріпочучи крилами, вони присіли на плоті, за яким стояли матусі. Йдучи довгим шкільним коридором, я гарячково міркував, як би все пояснити й запротестувати, однак не міг, бо Пімко плював у кожну плювачку і мені наказував робити те саме — отож я не міг… і так, плюючи, дійшли ми до кабінету дир. Пюрковського. Пюрковський — якийсь гігантський велетень — прийняв нас, сидячи абсолютно й потужно, але ласкаво, без зволікань, по-батьківському вщипнув мене за щоку, створив сердечний настрій, рукою взяв попід бороду, я вклонився замість протестувати, а директор наді мною мовив басом до Пімка:

— Жопка, жопка, жопка! Дякую, що не забуваєте, дорогий професоре! Спасибі, колеґо, за нового учня! Коли б усі вміли так маліти, ми були б удвічі більшими, ніж є! Жопка, жопка, жопка. Чи вірите ви, пане, що дорослі, штучно нами інфантилізовані та змалені, є ще кращим елементом, ніж діти у природному стані? Жопка, жопка, без учнів не було би школи, а без школи не було би життя! Прошу пам’ятати й надалі, що мій заклад, без сумніву, заслуговує на підтримку, наші методи формування жопуні не мають собі рівних, а вчительський колектив у цьому плані дібраний якнайстаранніше. Чи хочете побачити наше педагогічне тіло?

— З величезною приємністю, — відповів Пімко, — адже відомо, що ніщо так не впливає на дух, як тіло. — Директор прочинив двері до канцелярії, і обидва добродії таємно зазирнули туди, і я з ними. Я був не на жарт вражений! У великій кімнаті за столом сиділи вчителі і попивали чай, заїдаючи булкою. Ніколи не доводилося мені бачити разом аж стількох і таких безнадійних стариганів. Більшість голосно сьорбала, один цямкав, другий жвакав, третій жлуктив, четвертий хлептав, п’ятий був сумний і лисий, а вчительці французької сльозилися очі, і вона витирала їх ріжком хусточки.

— Так, пане професоре, — промовив директор із гордістю, — колектив старанно дібраний та винятково неприємний і дратівливий, немає тут жодного приємного тіла, самі лише педагогічні тіла, як ви бачите, — якщо ж необхідність часом змушує мене запросити якогось молодшого вчителя, я завжди дбаю про те, аби він був обдарований бодай однією огидною властивістю. Так, наприклад, учитель історії, на жаль, у розквіті літ і на вигляд здається нічогеньким, але тільки зауважте, пане, який він зизоокий.

— Так, але вчителька французької видається симпатичною, — довірливо проказав Пімко.

— Вона затинака і плаксюта.

— А, це вже щось інше! Справді, я спочатку не помітив. Але, може, вона випадково цікава?

— Та звідки, я сам не можу з нею поговорити і хвилини, аби двічі не позіхнути.

— А, це вже інша справа! Але чи досить вони тактовні, досить досвідчені та свідомі важливості вчительської місії?

— Це найрозумніші голови в столиці,— відповів директор, — жоден із них не має бодай однієї власної думки; якби ж і народилась у комусь із них власна думка, я миттю вижену або думку, або її власника. Це зовсім нешкідливі недолуги, вони викладають тільки те, що у програмах, ні-ні, не здатні вони на власні думки.

— Жопка, жопка, — промовив Пімко, — я бачу, що віддаю мого Юзя в гарні руки. Бо немає нічого гіршого від особисто симпатичних учителів, особливо коли вони випадково мають особисті погляди. Лише по-справжньому неприємний педагог зможе прищепити учням цю славну незрілість, цю симпатичну недорікуватість і незграбність, це невміння жити, які повинні характеризувати молодь, аби вона була об’єктом для нас, сумлінних педагогів за покликанням. Лише за допомогою відповідно дібраного персоналу ми зможемо затягнути в інфантилізм увесь світ.

— Тссс, тссс, тссс, — відповів директор Пюрковський, смикаючи його за рукав, — звичайно, жопко, але тихіше, не треба про це надто голосно. — У цю мить одне тіло повернулося до другого тіла і спитало:

— Ге-ге, гм, ну, що там? Що там, колеґо?

— Що там? — відповіло друге тіло. — Подешевшало.

— Подешевшало? — перепитало перше тіло. — Подорожчало, чого доброго?

— Подорожчало? — запитало друге тіло. — Трішки, грішним ділом, подешевшало.

— Булки не хочуть дешевшати, — буркнуло перше тіло й заховало рештки недоїденої булки до кишені.

— Я їх тримаю на дієті,— прошепотів Пюрковський-директор, — оскільки лише тоді вони досить анемічні. Лише на поживному ґрунті анемії вповні розквітає короста age ingrat, невдячного віку.

Раптом учителька каліграфії, помітивши у дверях директора в товаристві чужого, вельми поважного на вигляд пана, захлинулася чаєм і пронизливо пропищала: