Фердидурке: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Що? Мене? Він запропонував мене суперсекундантом? Сон? Ява? Але ж я не можу! Не можу я! Я не хочу цього бачити! Не можу на це дивитися! Я почав було протестувати, але всезагальний острах змінився великим збудженням, усі почали верещати: «Добре! Далі! Швидше!» — проте водночас пролунав дзвоник, до класу ввійшов малий чоловічок з борідкою і всівся на кафедрі.

Це було те саме тіло, яке в канцелярії свого часу висловило погляд, що подорожчало, надзвичайно приязний стариганчик, сивий голубок із маленькою бородавкою на носі. Смертельна тиша запанувала в класі, коли він розгорнув журнал — кинув ясним оком на початок аркуша, і всі, що на А, затремтіли — кинув униз сторінки, і всі на Я завмерли від страху. Оскільки ніхто нічого не знав, бо всі забули зробити латинський переклад через дискусію, і, крім Сифона, котрий ще вдома приготував урок і міг відповісти на перший поклик, більше ніхто не міг. Однак стариганчик, узагалі не здогадуючись про страх, який він викликав, незворушно блукав поглядом по бісеру прізвищ, вагався, зупинявся і кепкував сам із себе, аж нарешті довірливо прорік:

— Мидляковський.

Але невдовзі виявилося, що Мидляковський не може перекласти заданого на сьогодні Цезаря, а що гірше, він не знає, що animis oblatis — це ablativus absolutus[8].

— О, пане Мидляковський, — мовив лагідний старчик зі щирим докором, — ви не знаєте, що означає animis oblatis і яка це форма? А чому ви не знаєте?

І поставив йому одиницю, страшенно стривожений, згодом же він розпромінився і в новому припливі довіри викликав на К Коперського, гадаючи, що цим обранням ощасливлює, заохочуючи до шляхетного суперництва поглядом і жестами, сповненими найглибшої довіри. Однак ані Коперський, ані Котецький, ані Капустинський, ані Колек навіть не знали, що означає animis oblatis, виходили до дошки й никли мовчки, тихцем, а стариган виказував своє розчарування скупим кілком і знову, ніби вчора прилетів із Місяця, ніби не з цього світу, у припливі посиленої довіри викликав, щоразу очікуючи, що обраний та ощасливлений відповість гідно. Ніхто не відповідав. Уже близько десяти кілків він виставив у журналі, бо ж усе ще не усвідомлював, що його довіра відкинута мертвим і холодним жахом, що ніхто не зичить собі цієї довіри, — неймовірно довірливий стариган! Та не було ради з цією довірою! Даремно він вдавався до різноманітних способів умовляння, дарма вони показували довідки, відмовки, хвороби — вчитель говорив із розумінням і співчуттям:

— Що, пане Бобковський!? Ви через незалежні від себе причини не могли приготуватися до уроку? Не турбуйтеся, я запитаю вас із давнішого тексту. Що? І голівонька болить? О, це чудово, власне, маю тут цікаву максиму de malis capitis[9], яку я знайшов для вас. Що — і відчуваєте необхідність негайно йти до вбиральні? О, пане Бобковський! Навіщо ж ви так? Адже і це ми теж знаходимо у давніх! Відразу ж нагадаю вам відомий passus із п’ятої книги, де все військо Цезаря, що поїло сирої моркви, спіткала така ж біда. Все військо! Все військо, Бобковський! І нащо ж це самому чинити негідно, коли маєш під рукою такий геніальний і класичний опис? Ці книги є життям, панове, життям!

Усі забули про Сифона та Ментуса, облишили суперечки — старалися не існувати, старалися не екзистувати, учні корчилися, сіріли й миршавіли, втягали в себе животи, руки й ноги, але ніхто не нудьгував, про нудьгу навіть і мови не могло бути, оскільки всі перейнялися острахом, і кожен із жахом очікував, коли його спіймає виклик дитячої віри, відгодованої на текстах. А обличчя — як обличчя — від тривоги ставали тінями, ілюзією облич, і невідомо, що було, врешті, шаленішим, другоряднішим, химернішим — обличчя чи незрозумілі accusativus cum infinitivo, а також пекельна довіра химерного старця, і дійсність помалу перетворювалася на світ ідеалу, дай-но мені помріяти, дай!

Однак учитель, втуливши Бобковському кілок і остаточно вичерпавши animis oblatis, вигадав собі нову проблему — як буде passivum futurum conditionalis у третій особі множини від зворотного дієслова colleo, colleavi, colleatum, colleare, і ця витівка захопила його.

— Неймовірно цікава річ! — загукав він, потираючи руки. — Річ цікава і повчальна! Ну, панове! Проблема сповнена витонченості! Ось вдячне поле для вислову інтелектуальної вправності! Бо якщо від olleare є ollandus sim, то, ну, ну, ну… панове… — панове від жаху заціпеніли. — О, власне! Ну, ну? Collan… collan…

Ніхто не відгукнувся. Стариган, ще не втрачаючи надії, вів далі своєї: «ну, ну» і «collan, collan», сяяв, загравав загадками, заохочував, спонукував і — як умів — закликав до знання, до відповіді, до щастя і заспокоєння. І раптом він помітив, що ніхто не відгукується, що він розмовляє зі стіною. Він збентежився і глухо мовив:

— Collandus sim! Collandus sim! — повторив він, пригнічений і принижений загальною мовчанкою, і додав: — Як же це, панове? Невже ви справді недооцінюєте! Хіба ви не бачите, що collandus sim формує інтеліґенцію, розвиває інтелект, виробляє характер, всебічно вдосконалює й ріднить із старожитньою думкою? Бо зважте, що коли від olleare є ollandus то все-таки від colleare має бути collandus, бо passivum futurum третьої дієвідміни закінчується на dus, dus, us, за винятком самих лише винятків. Us, us, us, панове! Не може бути нічого більш логічного, ніж мова, в якій усе, що нелогічне, є винятком! Us, us, us, панове, — закінчив він у відчаї,— який же це чинник розвитку!

Раптом зірвався Ґалкевич і застогнав:

— Тра, ля, ля, мамо, тьотю! Як це розвиває, якщо не розвиває? Як це вдосконалює, якщо не вдосконалює? Як це формує, якщо не формує? О Господи, Господи — Боже, Боже!

Загрожувала повальна неспроможність. Учитель збагнув, що і йому вона загрожує, а що гірше — якщо він із подвоєною довірою не подолає власну несподівану недовіру неспроможності, то загине.

— Пиляшкевичу! — заволав у розпачі сиротливий самітник. — Пиляшкевичу, резюмуйте-но мерщій наш доробок за останні три місяці, демонструючи всю глибину думки та красоти стилю, а я вірю, надіюсь, і, о Матір Божа, довіряю!

Сифон, що — як відомо — завше знав відповіді на будь-яке запитання, встав і плавно, з легкістю розпочав:

— Наступного дня Цезар, скликавши збори та осудивши запальність і користолюбство вояків, оскільки йому здалося, що вони собі вирішили на власний розсуд, куди мають іти і як мають діяти, і що вони після заклику до відступу вирішили, що військові трибуни та леґати не можуть їх стримати, пояснив, як багато важить невигідність місця, що стосувалося Аварікуму, коли, захопивши ворогів без вождя і без кінноти, втратив певну перемогу і навіть чимала шкода трапилася у боротьбі з причини невигідності місця. Як же подивовуе велич душі тих, котрих не може зупинити укріплення табору, висота гір чи міські мури, так само треба ганити надмірне свавілля й відвагу тих, котрі вважають, що більше від вождя знають про перемогу та вислід справи, і не менш треба бажати собі воякові скромності й повздержливості, як мужності та великодушності. А потім, ідучи вперед, він постановив і наказав, щоб затрубити на відступ, аби десять леґіонів негайно утрималося від сутички, що було виконано, але вояки не почули сурми, бо відокремлювала їх від місця бою досить широка долина. Отак військовими трибунами та леґатами, з наказу Цезаря, вони були зупинені, однак були збуджені надією на перемогу над ворогами і втечу під час сутички до такої міри, що не здавалося їм тяжким, що могли досягти мужністю без утечі, і вони зупинилися не раніше, аж поки дійшли до мурів міста і брам, тоді ж у всіх кутках міста залунав галас, унаслідок чого ті, котрі були налякані несподіваним криком, вважали, що ворог був уже в брамі, і вибігали з міста.

— Collandus sim, панове! Collandus sim! Яка ясність, яка мова! Яка глибина, який розум! Collandus sim, яка скарбниця мудрості! О, я дихаю, дихаю! Collandus sim, і нині, і повсякчас, і навіки-віків collandus sim, collandus sim, collandus sim, collandus sim, collandus sim, — але раптом пролунав дзвоник, і учні дико заверещали, а стариган спантеличено вийшов.

Тієї ж миті усі з офіційних мрій шугнули обличчями у приватні мрії про хлоп’я, хлопчака, спалахнули дискусії, а дійсність помалу перетворювалася на світ ідеалу, дай-но мені зараз помріяти, дай! Він навмисне це зробив! Він навмисне призначив мене суперсекундантом! Щоб я мав дивитися, щоб я бачив. Він розлютився — опускаючи себе, він хотів опустити й мене, він не міг вибачити, що я спричинив його миттєву слабкість із парубком. Хіба я міг наражати своє обличчя на це видовище? Я знав, що коли я всотаю це мавпування, моє обличчя ніколи не поверне до норми, втеча зникне без вороття, ні, ні, нехай роблять, що хочуть, але без мене, без мене! Нервово колупаючи пальцем у черевику, я схопив його за рукав, благально глянув на нього і прошепотів:

— Ментусе…

Він відштовхнув мене.

— О ні, хлопченя! Нізащо! Ти — суперсекундант, і квит!

Він мене назвав хлопченям! Що за гидотне слово! Це було жорстоко з його боку, я збагнув, що все втрачено і що ми щосили прагнемо того, чого я найбільше боявся, — цілковитої потворності, ґротеску. А тим часом дике, хворобливе зацікавлення охопило навіть тих, які перед цим байдуже повторювали: «Невжель Сифонус…» Ніздрі роздулися, рум’янці добре припікали, і я збагнув, що поєдинок на міни буде поєдинком серйозним, на життя і смерть, а не на порожні слова! Вони оточили обох тісним колом і кричали в густому повітрі:

— Починайте! Зроби його! Нумо! Мерщій!

Один лише Копирда потягнувся, забрав зошита і пішов геть…

Сифон сидів на своєму хлоп’яті осоловілий і напиндючений, наче курка на яйцях, — було видно, що він трохи злякався і хотів би відступити! Проте Пизо враз оцінив неймовірні шанси, які давали Сифонові його найвищої категорії переконання й принципи.

— Дивися! — шепотів йому на вухо й підштрикував Пизо. — Не бійся! Подумай про свої принципи! Ти маєш принципи й заради них ти зможеш легко корчити всілякі міни у потрібній кількості, натомість він не має принципів і буде змушений корчити їх заради себе, а не заради принципів. — Під впливом цього нашіптування міна Пиляшкевича почала виправлятися й незабаром заясніла цілковитим спокоєм, оскільки, очевидно, принципи додавали йому такої сили, що він міг корчити міни завжди й у будь-якій кількості. Бачачи це, Миздраль і Гопек відтягли Ментуса набік і благали, аби він не наражався на вірну поразку.

— Не губи себе й нас, ліпше одразу піддайся — він набагато мінястіший за тебе, — Ментоле, зроби вигляд, що ти захворів, а вже потім якось залагодиться, ми виправдаємо тебе!

Він відповів лише:

[8] Тут і далі йдеться про різноманітні граматичні форми латини.

[9] De malis capitis — про головний біль (латин.).