Фердидурке: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Сифон, роз’ятрений, заволав у блідо-блакитнуватому просторі, на твердій землі подвір’я, вкритій жилками тіней і плямами світла:

— Перепрошую, Ментальський баламутить! Я пропоную не звертати на нього уваги, робімо вигляд, ніби його не було, геть од нього, це зрадник, зрадник власної молодості, він не визнає жодних ідеалів!

— Які ідеали, віслюче? Які ідеали? Твої ідеали не можуть бути іншими, ніж ти сам, хоч би якими вони були гарними, — шарпався Ментус у пастці власних слів. — Ви не чуєте, не бачите, що його ідеали мають бути рожеві, жирні й довгоносі? Бидлота! Соромно скоро буде вийти на вулицю! Бо ви не розумієте, що справжні хлопчаки, сини двірників та селюків, різноманітні підмайстри й учні, парубки нашого віку, реготатимуть із нас! Вони ні за що нас мають! Захищайте хлопчака від хлоп’яти! — благав він навсібіч. — Хлопчака бороніть!

Хвилювання наростало. Розпашілі школярі накидались один на одного, Сифон стояв незворушно, склавши руки на грудях, а Ментус стискав кулаки. За плотом матусі й тітки також виявляли велике піднесення, не розуміючи гаразд, про що йдеться. Однак більшість учнів не визначилась, вони, запихаючись бутербродами, знай повторювали:

— Разві зухвалий Ментус єсть розпусником? Сифонус ідеалістус? Зубрімо, зубрімо, бо цвайку дістанемо!

Інші ж, не бажаючи в це втручатися, провадили тактовні розмови про спорт і вдавали велике зацікавлення якимось футбольним матчем. Але щоразу хтось, бувши не в змозі опиратися жагучій і палкій тематиці суперечки, прислухався, думав, запалювався і приєднувався до гурту Сифона або ж Ментуса. Вчитель на лавці задрімав під сонцем і крізь сон здаля ласував юначою наївністю. «Гей, жопуня, жопенятко», — муркотів він. Лише одного учня не захопило загальне ідейне піднесення. Він стояв збоку і спокійнісінько грівся на сонці в сітчастій сорочечці та м’яких фланелевих штанях, із золотим ланцюжком на вигині лівої долоні.

— Копирдо! — кричали до нього обидві партії, — Копирдо, ходи до нас! — Він сподівався викликати загальну заздрість, ворожі табори хотіли його схилити на свій бік, однак він не слухав ні сих, ні тих. Він виставив одну ногу і погойдував нею.

— Ми нехтуємо думками двірників, підмайстрів та всіляких вуличних хлопчисьок! — крикнув Пизо, друг Сифона. — Вони не є інтеліґентними.

— А інститутки? — озвався з тривогою Миздраль. — Невже ви й думками інституток нехтуєте? Подумайте, що подумають інститутки?

Знялися крики:

— Інститутки люблять чистих!

— Ні-ні, вони хочуть брудних!

— Інститутки?! — погордливо відрубав Сифон. — Нас обходять лише опінії шляхетних дівчат, а вони — з нами!

Ментус підійшов до нього і сказав зривистим голосом:

— Сифоне! Ти не зробиш нам цього! Поступися — і я поступлюся! Хочеш, разом поступимося? Я готовий… просити в тебе вибачення, готовий зробити все… аби тільки ти забрав назад ці слова про тих хлоп’ят… і відкрив очі. Відмовся від хлоп’ят. А я відмовлюсь од хлопчаків. Це не лише твоя особиста справа.

Пиляшкевич перед тим, як сказати, зміряв його ясним і лагідним, але сповненим внутрішньої сили поглядом. А з таким поглядом він не міг відповісти інакше, а тільки сильно. І відповів, відступаючи на крок:

— За ідеали я готовий накласти життям!

Але Ментус вже накинувся на нього з кулаками.

— Гайда! Гайда! На нього, хлопчаки! Бийте хлоп’я! Бий, убий, бийте, вбивайте хлоп’я!

— До мене, хлоп’ята, до мене! — крикнув Пиляшкевич. — Захищайте мене, я недосвідчений, я — ваше хлоп’я, бороніть мене! — кричав він проникливо. І після цього заклику багато хто відчув у собі хлоп’я супроти хлопчака. Оточивши Сифона тісним колом, вони опиралися поплічникам Ментуса. Посипались удари, а Сифон скочив на камінь і крикнув, посилюючи опір, однак ментусівці почали брати гору, захист Сифона відступав і ламався. Вже здавалося, що хлоп’я пропало. Раптом Сифон, перед лицем близької поразки, утнув з останніх сил на мотив «Маршу Соколів»:

Відразу ж підхоплена, пісня росла й посилювалась, ширилась і неслася хвилями. Вони співали, нерухомо стоячи, за прикладом Сифона, перед самим носом нападників уп’явшись очима в якусь далеку зірку. Побачивши це, нападники стиснені кулаки опустили. Вони не знали, з якого боку до них підійти, як тут і чим їх зачепити, — ті собі співали дедалі потужніше, дедалі палкіше й пристрасніше. Один за другим ментусівці щось стиха шепотіли, крутилися, виконували кілька незграбних рухів і відходили вбік, нарешті і сам Ментус був змушений непевно кашлянути та відійти.

…Буває, що хворобливий сон переносить нас у країну, де все обтяжує, викривлює й душить, оскільки існує з часів молодості — є молодим, і тому занадто старим для нас, відбринілим та анахронічним, і жодна мука не зрівняється з мукою такого сну, такої країни. Немає нічого страшнішого, ніж повертатися до справ, із яких ти виріс, до цих давніх, юнацьких, незрілих, уже давно запханих у куток і залагоджених… Як, наприклад, проблема невинності. О, тричі мудрі ті, що живуть лише сьогоднішньою проблематикою, проблематикою дорослою, в розквіті літ, а старим тіткам залишають уже неактуальні проблеми. Оскільки вибір тематики та проблематики безкінечно важливий для особистостей і цілих народів, ми незрідка бачимо, що людина розумна й доросла у дорослих темах умить перетворюється на гірко незрілу, коли їй підсувають тему вельми молоду або занадто стару — невідповідну духові часу, ритмові історії. Воістину, чи можна легше зробити світ наївним та дитинячим, окрім як навіяти йому подібні проблеми, і слід визнати, що Пімко з величезною майстерністю, яка характеризує лише найвідоміших і найдосвідченіших бельферів, одразу вплутав мене й моїх колеґ, мабуть, у найбільш інфантилізаторську діалектику та проблематику. Я немовби перебував у глибинах сну, у якому невпинно малів і втрачав свою сутність.

Зграя голубів пролетіла в осіннім сонячнім повітрі, зависла над дахом, присіла на дуба, знову спурхнула й полетіла далі. Несила витерпіти тріумфальної пісні Сифона, Ментус почвалав у протилежний кут подвір’я з Миздралем і Гопеком. Невдовзі він оговтався настільки, що міг говорити. Він втупився очима в землю і раптом вибухнув:

— Ну — і що тепер?

— Що тепер? — відповів Миздраль. — Не залишається нам нічого іншого, крім як ще крутіше, ще брудніше висловлюватись! Три літери — три літери — це наш єдиний захист. Це захист нашого хлопчака!

— Знову? — запитав Ментус. — Знову? Аж доки не набридне? Знай собі повторювати? Безперестанку маємо співати цих пісень, тому що той наспівує іншої пісні?

І зламався. Простягнув долоню, відступив на кілька кроків і роззирнувся довкола. Небо на високостях звисало легке, поблідле, холодне й насмішкувате, дерево — високий дуб серед подвір’я — повернулося задом, а старий сторож неподалік од брами посміхнувся У вуса і відійшов.

— Парубок, — зашепотів Ментус. — Парубок… Подумайте-но — якби якийсь парубок почув ці наші інтеліґентські цяцянки… — І раптом, вражений собою, нумо тікати, у прозорім повітрі він хотів дати драпака. — Доста, досить, не хочу ані хлоп’яти, ані хлопчака, досить цього…

Приятелі схопили його.

— Менто, що з тобою? — мовили вони, мовби розмаяні в повітрі.— Ти ж ватажок! Без тебе ми не дамо собі ради!