Фердидурке: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

А в слухачів виповзали назовні дивні речі. Зникли відмінності, всі, чи то з-під прапора Сифона, чи Ментуса, однаково звивалися під тягарем пророка, поета, Поганки і дитини, а також отупіння. Голі стіни й голі чорні шкільні лавки з каламарями не приносили ані крихти розмаїтості, у вікні було видно частину муру з випнутою цеглиною і видлубаним на ній написом: «Полетів». Тому не залишалось нічого іншого, крім педагогічного тіла або ж власного. Отож учні, що не завдавали собі клопоту рахувати Поганчине волосся на черепушці та досліджувати заплутані шнурки в його черевиках, силкувалися полічити власне волосся, а також вивихнути шию. Миздраль вертівся, Гопек машинально плямкав, Ментус ментулився, немовби у болісній прострації, дехто тонув у мріях, інші занурились у фатальну звичку перешіптуватись, інші обривали ґудзики, псували одяг, і всюди квітнули джунґлі й пустелі несамовитих рефлексій, дивацьких вчинків. Один-однісінький збочений Сифон розкошував дедалі вільніше, що більше охоплювала всезагальна скрута, бо він мав спеціальний внутрішній механізм, за допомогою якого умів збагачуватися навіть убозтвом. А вчитель, пам’ятаючи про дружину і дитину, не вгавав:

— Тов’янський, Тов’янський, Тов’янський, месіанізм, Христос народів, священний вогонь, офіра, сорок і чотири, натхнення, страждання, спокутування, герой і символ. — Слова входили у вуха і терзали розум, а обличчя викривлювалися щоразу жахніше, поривали з поняттям обличчя; пожмакані, втомлені й висотані, ладні були перейняти на себе кожне обличчя — з цих облич можна було зліпити все, що заманеться, — о, що за тренінґ уяви! А дійсність, теж висотана, теж утомлена, пожмакана, обшарпана, помалу непомітно перетворювалася на світ ідеалу — дай-но мені зараз помріяти, дай!

Поганка:

— Він був пророком! Пророкував! Панове, я вас заклинаю, і, отже, ще раз повторімо — захоплюємося, оскільки він був великим поетом, оскільки пророком був! Переможне слово. Прошу повторити, Цімкевичу! — Цімкевич повторив:

— Він був пророком!

Я зрозумів, що мушу втікати. Пімко, Поганка, пророк, школа, колеґи, всі випробування від ранку зненацька завирували в моїй голові й випало — немов жереб у лотереї — втікати. Де? Куди? — точно не здаючи собі справи, я знав одначе, що мушу втікати, якщо не хочу стати жертвою дивацтв, які насідали звідусіль. Але, замість утікати, я взявся колупати пальцем у черевику, і це колупання паралізувало й нівечило заміри втечі, оскільки як же тут утечеш, водночас колупаючи пальцем? Утікати — втікати! Втекти від Поганки, від фікції та нудьги — однак я мав у голові пророка, якого втиснув мені Поганка, внизу я колупав пальцем, втікати не міг, і моя неспроможність була більшою від нещодавньої неспроможності Ґалкевича. Теоретично здавалося — немає нічого легшого: просто вийти зі школи і не повернутися, Пімко не розшукував би мене через поліцію, адже так далеко щупальця жоп’ячої педагогіки, мабуть, не сягали. Треба тільки захотіти. Але хотіти я не міг. Бо для втечі треба мати волю до втечі, а звідки ж їй узятися, коли колупаєш пальцем і обличчя нівечиться в ґримасі нудьги. І я відразу зрозумів, чому ніхто з них не міг втекти з цієї школи, — оці їхні обличчя і весь вигляд убивали в них можливість утечі, кожен був в’язнем своєї ґримаси, і вони хоч і повинні були втікати, не робили цього, оскільки не були вже тими, ким вони мусять бути. Втікати означало не лише втікати зі школи, а передусім — втікати від себе, ох, утекти від себе, від шмаркача, яким мене зробив Пімко, покинути його, вернутися до мужчини, яким я був! Як же, однак, утекти від того, ким ти є с и, де знайти точку опертя, підставу для опору? Наша форма пронизує нас, ув’язнює зсередини так само, як і ззовні. Я був переконаний, що якби хоч на одну мить дійсність повернула собі права, неймовірний ґротеск моєї ситуації впав би в око так яскраво, що всі скрикнули б: «Що робить тут цей мужчина?!» Проте на тлі всезагального дивацтва окреме дивацтво мого випадку просто гибіло. О, дайте мені бодай одне невикривлене обличчя, щоб я спромігся відчути ґримасу мого обличчя, — але довкола виднілися лише вивихнуті, спресовані й перелицьовані фізії, в яких моя відбивалася, немов у кривому дзеркалі, — і мене добре тримала дзеркальна дійсність! Сон? Ява? Раптом Копирда, цей засмаглий, у фланелевих штанях, що на подвір’ї звисока всміхався, коли пролунало слово «інститутка», постав мені перед очима. Однаково байдужий і до Поганки, і до суперечок Ментуса із Сифоном, він сидів, недбало схилившись, і виглядав добре — він був нормальний на вигляд — руки в кишенях, охайний, бадьорий, легкий, удалий та приємний, він сидів досить легковажно, заклав ногу на ногу і дивився на ногу. Ніби ногами ухилявся від школи. Сон? Ява? «Невже? — подумав я. — Невже нарешті звичайний хлопець? Не хлоп’я і не хлопчак, а простий хлопець? Може, з ним повернеться втрачена спроможність…»

Розділ III

ЗАХОПЛЕННЯ Й ПОДАЛЬШЕ МЕТУШІННЯ

Учитель усе частіше позирав на годинника, учні також вийняли свої годинники. Нарешті пролунав рятівний дзвоник, Поганка зупинився на середині речення і зник, аудиторія прокинулась і зняла страшний галас — лише Сифон залишався тихим і зосередженим, зануреним у себе. Щойно Поганка вийшов, проблема невинності, притлумлена нудьгою пророка під час уроку, знову розпалилася. Учні з офіційних марень безпосередньо швиргонули обличчями у хлоп’я і хлопчака, а дійсність помалу перетворювалась на світ ідеалу, дай-но мені зараз помріяти, дай! Сам Сифон не брав участі в диспуті, а знай сидів і плекав себе — його поплічниками орудував Пизо, Ментуса ж підтримував Гопек. І ось знову в задушливому, згущеному повітрі зацвіли рум’янці, суперечка розросталася — прізвища численних доктринерів, розмаїті теорії вилітали, немов із пращі, мчали до бою, над головами розгарячкованих сперечальників змагалися світогляди, там знову полк свідомих та освічених паній атакував із заповзятістю статевих неофіток обскурантизм консервативної преси. «Ендеки! — Більшовизм! — Фашизм! — Католицька молодь! — Лицарі меча! — Ляхи! — Соколи! — Гарцери! — Не спускай з ока! — Будь напоготові! — Завжди напоготові!» — лунали щоразу красномовніші слова. Виявилося, що кожна політична партія фарширувала їх своїм спеціальним ідеалом хлопця, а, окрім цього, деякі мислителі начиняли їх на свій страх і ризик власними смаками й ідеалами, поза цим вони були нафаршировані також фільмами, романами, газетами. І ось різноманітні типи хлоп’яти, хлопчака, комсомольця, спортсмена, молокососа, підлітка, шалапута, естета, філософа, скептика поставали над побоїщем і плювали один на одного роздратовані й розчервонілі, а знизу лишень долітали стогони та вигуки: «Ти наївний!», «Ні, це ти наївний!». Бо ці ідеали, всі без винятку, були надмір скупі, тісні, незручні й несосвітенні; вони викидали їх із себе в запалі диспуту і задкували, мов катапульта, вражені тим, що вони викинули, неспроможні забрати назад уже вимовлені неоперені слова. Втративши будь-який контакт із життям і дійсністю, прасовані всіма фракціями, напрямами й течіями, повсякчас педагогічно трактовані, оточені фальшем, вони давали концерт фальшу! І що далі, то дурніше! Фальшиві у своєму пафосі, жахливі в ліризмі, фатальні в сентименталізмі, невмілі в іронії, жарті й дотепі, претензійні у злетах, бридкі у своїх падіннях. І так котився світ. Так ось світ котився і просторився. Штучно трактовані, чи могли вони не бути штучними? А будучи штучними, чи могли вони нормально говорити? Отож страшна неможливість висіла в задушливому повітрі, дійсність помалу перетворювалася на світ ідеалу, й один лише Копирда не давав утягнути себе, байдуже граючись пилочкою для нігтів і поглядаючи на ноги…

Тим часом Ментус із Миздралем осторонь готували якісь шнурівки, а Миздраль навіть зняв підтяжки. Мурашки пробігли мені по спині. Якщо Ментус здійснить свій план виховання Сифона через вуха, то воістину — дійсність… дійсність перетвориться на кошмар, потворність запанує так, що вже не йтиметься про втечу. Належало будь-що протидіяти. Однак, що я міг удіяти сам проти всіх, та ще й на додачу — колупаючись пальцем у черевику? Ні, не міг. О, покажіть-но мені бодай одне невикривлене обличчя! Я підійшов до Копирди. Він стояв біля вікна, дивлячись на подвір’я та посвистуючи крізь зуби, у фланелевих штанях, і здавалося, що він принаймні не плекає в собі жодних ідеалів. Як же почати?

— Вони хочуть зґвалтувати Сифона, — тільки й промовив я. — Може, краще було б відмовити їх. Якщо Ментус зґвалтує Сифона, атмосфера у школі стане зовсім нестерпною.

І я з тривогою чекав, як залунає, як зазвучить, який голос видасть Копирда… Однак Копирда не відказав ані слова, лише на рівних ногах, як стояв, вистрибнув через вікно на подвір’я. На подвір’ї він і далі собі посвистував крізь зуби.

Я стояв, дезорієнтований. Що це було? Він ухилився. Чому він вискочив замість відповісти? Це ненормально. І чому ноги — чому ноги в нього висувалися на перший план, на чоло? Він мав ноги на чолі. Я потер чоло рукою. Сон? Ява? Але не було часу на міркування. Ментус підскочив до мене. І тільки зараз я скумекав: Ментус, стоячи неподалік, підслухав, що я говорив Копирді.

— Ти чого втручаєшся? — гаркнув він. — Хто дозволив тобі говорити про наші справи з цим Копирдою? Його це не має обходити! Не смій говорити з ним про мене!

Я відступив на крок. Він вибухнув найогиднішою лайкою.

Я прошепотів благально:

— Ментусе, не робіть цього із Сифоном.

Щойно я це вимовив, він вибухнув:

— Знаєш, де я маю його і тебе разом із ним? Маю вас у ду… же поважаю вас!

— Не робіть цього, — благав я. — Не влазьте в це! Ти бачиш себе в цьому? Слухай-но, ти уявляєш це собі? Ти це бачив? Сифон тут, на землі, зв’язаний, а ти розтуляєш йому очі — силою, через вуха! Ти бачиш себе в цьому?

Він відповів мені ще гидотнішою ґримасою.

— Бачу лише, що і з тебе непогане хлоп’я! І тебе Сифон переробив на свій копил! А знаєш, де я маю це ваше хлоп’я? Я маю його в ду… же поважаю його!

І копнув мене в кісточку ноги.

Я шукав слів, котрих, як завше, не було.

— Ментусе, — прошепотів я. — Облиш це… Годі корчити із себе… Чому через те, що Сифон невинний, ти мусиш бути розбещеним? Облиш це.

Він поглянув.

— Чого ти від мене хочеш?

— Годі бешкетувати!

— Годі бешкетувати? — бовкнув він. Очі йому затуманились. — Годі бешкетувати, — прорік він тоскно. — Є ж хлопчаки, котрі не бешкетують. Є хлопчаки — сини двірників, підмайстри й парубки — вони або воду возять, або хідники підмітають… Допіру ж вони можуть посміятися із Сифона і з мене, з наших цяцянок! — Він занурився в один із найболісніших своїх роздумів, на мить відкинув тривіальність і штучне хамство, лице йому розгладилось. Аж раптом він підхопився, наче припечений розжареним залізом. — Жопуня! Жопуня! — крикнув він. — Ні, не хочу допустити, щоб учнів уважали за невинних. Я мушу Сифона зґвалтувати через вуха! Ж… ж… ж…! — Його лице знову спотворило паскудство, він порснув згустком огиди, аж я відступив на крок.

— Ментусе, — машинально прошепотів я, жахнувшись. — Утікаймо! Втікаймо звідси!

— Втекти?