Фердидурке: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— На дубі. З другого боку! Вийдіть-но, професоре! Покінчіть уже з цим, професоре! Не дайте собі набрати в халяви, професоре! Ви хотіли їх переконати, що вони невинні й наївні, а вони вам три літери написали… Припиніть-но, професоре, дражнитися. Досить. Я вже більше не можу говорити на вітер. Я здурію. Професоре, виходьте-но, професоре! Досить! Доста!

Бабине літо ліниво снувалося, поки я так шепотів, а листя падало…

— Що-що? — заволав Пімко. — Я мушу засумніватись у чистоті нашої молоді? Аніколи! Я — застара життєва і педагогічна бестія!

Він вийшов із-за дерева. Школярі, помітивши його виразну постать, дико заревли.

— Люба молодь! — вимовив він, коли учні трохи вгамувалися. — Не думайте, ніби я не знаю, що ви між собою непристойно й незугарно висловлюєтесь. Я прекрасно знаю про це. Але не турбуйтеся, жодні, навіть найгірші, вибрики нездатні зламати в мені того глибокого переконання, що ви за сутністю скромні та невинні. Ваш старий приятель завжди вас матиме за чистих, скромних і невинних, він завше віритиме у вашу скромність, чистоту й невинність. А щодо негарних висловів, я знаю, що ви повторюєте їх, не розуміючи, так, для форсу, напевно хтось навчився їх од служниці. Ну, ну, у цьому нічого поганого немає, навпаки — це невинніше, ніж вам здається.

Він чхнув і, витерши із задоволенням носа, почимчикував до канцелярії погомоніти з дир. Пюрковським у моїй справі. А матусі й тітки за плотом умлівали від захоплення і, обнімаючись, повторювали: «Який досвідчений педагог! Жопки, жопки, жопенятка мають наші малюки!» Однак серед учнів його промова викликала спантеличення. Онімілі, вони стежили за Пімком, який віддалявся, і аж коли він зник, посипався град лихослів’я.

— Чули? — гарконув Ментус. — Ми невинні! Невинні, чорт забирай, холера, зараза! Він думає, що ми невинні — він має нас за невинних! Він увесь час має нас за невинних! За невинних! — і ніяк не міг визволитися від того вислову, який його сплутував, обмежував, убивав, якось унаївнював, уневиннював. А тоді здоровецький, високий хлоп’яга, знаний між колеґами як Сифон, немовби й собі вдарився в наївність, яка біснувалася в повітрі, оскільки він сказав це ніби собі, але так, що всі почули — в ясному, прозорому повітрі, де голос лунав, наче коров’ячі дзвоники в горах:

— Невинність? Чому? Саме невинність є чеснотою… Треба бути невинним… Чому?

Як тільки він промовив це, Ментус упіймав його на тому.

— Що? Ти визнаєш невинність?

І відступив на крок — так по-дурному це прозвучало. Однак Сифон, роздратований, упіймав його на цьому.

— Визнаю! Цікаво, чого б я не мав цього визнавати? Я в цьому не така вже й дитина.

Ментус, не менше роздратований, захлинувся кпинами в лункому повітрі.

— Ви чули? Сифон — невинний! Ха, ха, ха, невинний Сифон!

Посипалися вигуки:

— Сифонус невиннус! Невжель зухвалий Сифон не пробував жіночки?

Посипалися вульґарні кпини на кшталт Рея та Кохановського, і знову світ на мить став закаляним. Однак Сифона ці формули зачепили за живе, і він заповзявся.

— Так, я невинний, — скажу більше, я недосвідчений і не розумію, чому я мушу соромитися цього. Колеґи, жоден із вас насправді серйозно не може стверджувати, що бруд кращий од чистоти.

І відступив на крок — так якось фатально це прозвучало. Запала мовчанка. Нарешті розлігся шепіт.

— Сифоне, ти не жартуєш? Ти насправді недосвідчений? Це неправда, Сифоне!

І відступали на крок. Але Ментус сплюнув.

— Це правда, панове! Ви тільки погляньте-но на нього! Одразу видно! Тьху! Тьху!

Миздраль крикнув:

— Сифоне, це неможливо, ти нас ганьбиш, зрозумій це!

— Гарно говорить! — притакнуло кілька.

— Підлиза! — крикнули інші.

— Колеґи! — заволав він, уже завзятий, захоплений, запалений власною невинністю. — Серця вгору! Пропоную, щоби ми тут одразу ж заприсяглися, що ніколи не зрадимо ні хлоп’яти, ні орляти! Не віддамо землі, звідки наш рід! Рід наш походить од хлоп’яти та дівчати! Хто молодий, хто шляхетний, за мною! Гасло — юначий запал! Відгук — юнача віра!

На цей заклик кільканадцять послідовників Сифона, захоплених юначим запалом, підняли руки і раптом заприсяглися із серйозними, осяяними обличчями, Ментус кинувся на Сифона, Сифон наїжачився — але, на щастя, їх розборонили ще до того, як дійшло до бійки.

— Панове, — шарпнувся Ментус, — чому ви не дасте копняка цьому орляті, хлоп’яті? Невже у вас узагалі немає крові? Невже немає амбіцій? Чому ви не дасте копняка, копняка? Лише копняк може вас урятувати! Будьте ж хлопцями! Покажіть йому, що ми хлопці з дівками, а не якісь там хлоп’ята з дівчатами!

Він шаленів: крапельки поту на чолі і щоки, повиті блідістю. У мене була крихта надії, що після того, як Пімко піде, я зможу якось опритомніти та пояснити — га, як же я мав очуняти, коли за два кроки від мене у свіжому й ожилому повітрі щоразу посилювалися наївність і невинність. Жопка перетворилася на хлоп’я та хлопця. Світ немовби зламався й знову відновився на засаді хлоп’яти, хлопця. Я відступив на крок.