Фердидурке: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Ну, а як там молодь? — тихіше запитав Пімко. — Бачу, ходять колом — дуже добре. Ходять, розмовляють між собою, а матусі їхні підглядають — дуже добре. Для хлопця шкільного віку нема нічого кращого від матусі за плотом. Ніхто не видобуде з них свіжішого й дитячішого жопусика, ніж матуся, яка вигідно розташувалася за плотом.

— Попри це, вони все ж недостатньо наївні, — кисло поскаржився вчитель. — Не хочуть бути як молоді картопельки. Нацькували ми на них матусь, але й це не діє як слід. Ніяк не можемо видобути з них юначої свіжості та наївності. Колеґо, ви не повірите, які вони у цьому плані вперті й неохочі. Взагалі нічого не хочуть.

— Вам бракує педагогічної майстерності! — різко насварив Пімко. — Що? Не хочуть? Повинні хотіти! Зараз я покажу, як викликати наївність. Я готовий закластися, що за півгодини буде подвійна доза наївності. План мій такий: я почну оглядати учнів і дам зрозуміти в якомога наївніший спосіб, що вважаю їх наївними та невинними. Це їх, звичайно, роз’ятрить, вони захочуть довести, що не наївні, й аж тоді впадуть у справжню наївність і невинність, таку солодку для нас, педагогів!

— Чи не вважаєте ви, однак, — запитав його вчитель, — що прищеплювати учням наївність — це дещо анахронічний і несучасний педагогічний прийом?

— Власне! — парирував Пімко. — Дайте мені якомога більше цих анахронічних прийомів! Анахронічні — найкращі! Немає нічого кращого від по-справжньому анахронічного педагогічного прийому! Ці милі малюки, виховувані нами в ідеально нереальній атмосфері, над усе сумують за життям та дійсністю, і тому їм ніщо так не болить, як власна невинність. Ха, ха, ха, я навію їм зараз невинність, замкну їх у тому добротливому уявленні, як у пуделку, і побачите, якими вони стануть невинними!

І сховався за стовбур крислатого дуба, дещо на узбіччі, а вихователь узяв мене за ручку і привів до учнів — не встиг я ані пояснити, ані запротестувати. Привівши, він відпустив мене і залишив у самому центрі.

Учні ходором ходили. Одні роздавали товаришам копняки або щиглі, інші, втупившись у книжки, щось безперестанку зубрили, заткнувши пальцями вуха, ще інші передражнювались або ставили підніжки, а їхні погляди — дурнуваті й тумануваті — ковзали по мені, не помічаючи моєї тридцятки. Я підійшов до першого з краю — бо був переконаний, що цинічний фарс ось-ось мусить закінчитись.

— Дозвольте, колеґо, — почав я. — Як ви бачите, я не…

Але той крикнув:

— Погляньте-но! Новус колеґус!

Вони оточили мене, і хтось заверещав:

— Через які злостиві капризи погоди ваша, добродію, милостива особа так пізно з’явилася в школярні?

Інший знову запищав, кретинічно сміючись:

— Невжель амури до якоїсь жони повстримали шановнуса колеґуса? Разві зухвалий колеґус лантух єсть?

Слухаючи цю калічену мову, я замовк, немовби мені хтось вирвав язика, вони ж не припиняли, так, ніби не могли стриматися, — що потворніші були ті вислови, то з більшим задоволенням, із маніяцькою наполегливістю купали в них один одного і все навколо. І говорили — благовірна, молодиця, жона, цирульник, Фебус, любовні запали, карапуз, професорус, лекціус польскус, ідеалус, охота. Рухи в них були бездарні — обличчя нашпиговані та фаршировані, а головною їхньою темою були або ж — у молодшому віці — статеві органи, або ж — у старшому віці — статеві справи, що у поєднанні з архаїзацією й латинськими суфіксами витворювало винятково гидотний коктейль. Здавалося, що їх встромили у щось вузьке, в чому вони не вміщалися, вони були зле влаштовані у просторі й часі, вони раз у раз зиркали на вчителя або матусь за плотом, судомно хапалися за жопенятка, а усвідомлення того, що за ними безупинно стежать, ускладнювало їм навіть споживання сніданку.

Отак я стояв серед цієї веремії, немов збаранілий, неспроможний щось пояснити, і бачив, що фарс узагалі не збирається закінчуватись. Коли школярі помітили за дубом чужого пана, котрий пильно й уважно приглядався до них, їхнє збудження непомірно зросло, прошелестів шепіт, мовляв, до школи прийшов інспектор, стоїть за дубом і підглядає. «Інспектор!» — казали одні, кинувшись по книжки і демонстративно наближаючись до дуба. «Інспектор!» — казали другі, віддаляючись од дуба, однак і ті, й ті не могли відірвати погляду від Пімка, котрий, таємно причаївшись за деревом, писав олівцем на аркушику, вирваному з блокнота. «Записує щось, — шепотіли направо й наліво. — Нотує свої спостереження». Тим часом Пімко так спритно підкинув їм того аркушика, що здалося, ніби його здуло вітром. На аркушику було написано:

Коли ця записка дійшла до відома учнів, у шкільному мурашнику зароїлося. «Ми невинні? Ми — сучасна молодь? Ми, що вже ходимо до жінок?» Сміхи та смішки росли, стрімкі, хоча й секретні, і звідусіль з’являлися сарказми. Ох, наївний дідусь! Що ж за наївність! Га, що ж за наївність! Незабаром я збагнув, що сміх триває занадто довго… що, замість ущухати, він зростає й утверджується в собі, і, утверджуючись, стає надміру штучним у своєму оскаженінні. Що ж коїлося? Чому сміх не вщухав? Аж потім я зрозумів, який вид отрути впорснув їм диявольський і мак’явеллічний Пімко. Адже насправді було так — ці щенята, ув’язнені в школі й віддалені від життя, були невинні. Так, вони були невинні, попри те, що невинні не були! Були невинні у своєму прагненні не бути невинними. Невинні з жінкою в обіймах! Невинні у штурханині та бійках. Невинні, коли декламували вірші, і невинні, коли грали в більярд. Невинні, коли їли й спали. Невинні, коли поводилися невинно. Повсякчас перебуваючи під загрозою святої наївності, навіть коли проливали кров, катували, ґвалтували або проклинали — робили все, аби не потрапити в невинність!

Тому їхній сміх, замість ущухнути, розлягався дедалі ширше, одні до часу стримувались від гострішої реакції, але інші не могли стриматись — і спочатку поволі, потім щоразу швидше почали вигадувати найбридкіші слова, яких не встидився б і п’яний візник. І гарячково, швидко, крадькома вимовляли брутальні матюки, прізвиська та іншу гидоту, а деякі навіть малювали їх крейдою на плоті у формі геометричних фігур; і в осінньому прозорому повітрі зароїлося від слів стократ прикріших, ніж ті, якими на початку частували мене. Мені здавалося, що я сплю — адже вві сні буває, що ми потрапляємо в ситуацію, дурнішу за все, що тільки б далося вимарити. Я пробував стримати їх.

— Чому ви говорите с…? — запитував я когось із колеґ.— Чому ви говорите це?!

— Мовчи, щеня! — відповів грубіян, давши мені стусана. — Це чудове слово! Скажи його зараз же, — сикнув він і наступив мені на ногу. — Зараз же скажи його! Це наш єдиний захист перед жопусиком! Ти хіба не бачиш, що інспектор стоїть за дубом і робить нам жопусю? Ти, здохляче, песику французький, якщо ти зараз не наговориш найгидкіших свинств, я зроблю тобі коркотяга. Гей, Миздралю, ходи-но, припильнуй, аби цей новачок пристойно поводився. А ти, Гопку, видай-но якогось перченого жарту. Панове, мерщій, бо він зробить нам жопусю!

Віддавши ці накази, хамовитий урвитель, якого інші називали Ментусом, підкрався під дерево і викарбував на ньому три літери так, що їх не було видно Пімку, а також матусям за плотом. Тихенький сміх, сповнений прихованого задоволення, розлігся навколо, матусі за плотом і Пімко за дубом також почали добродушно сміятися, наслухаючи сміх молоді — запанував подвійний сміх. Бо молоді злостиво сміялися, що надурили старших, а старші приязно сміялися з безжурної веселості молодих — і обидві сили змагались у тихому осінньому повітрі, посеред листя, що спадало з дуба, у веремії шкільного життя, а шкільний сторож змітав мітлою сміття у смітник, трава жовкла, і небо було бліде…

Однак Пімко за деревом умить зробився таким наївним, шалапути, співаючи з утіхи, — такі наївні, підлизи з носами в книжках — такі наївні, і взагалі ситуація настільки гидотно наївна, що я почав тонути разом із усіма невисловленими протестами. І я не бачив, кого рятувати — себе, колеґ чи Пімка? Я тихцем підійшов до дерева і прошепотів:

— Пане професоре.

— Що? — запитав Пімко, так само пошепки.

— Пане професоре, вийдіть звідти. По другий бік дуба вони написали бридке слово. І сміються з того. Вийдіть звідти, професоре.

І коли я вишіптував у повітря ці дурнуваті речення, мені здалося, що я — містичний заклинатель глупоти, і я схопився за голову, уявивши себе таким — долоня біля вуст, неподалік од дуба, шепочу щось Пімку, який стоїть за дубом на шкільному подвір’ї…

— Що? — запитав професор, скулений за деревом. — Що таке написали?

Вдалині пролунав автомобільний сиґнал.

— Погане слово! Погане слово написали! Вийдіть-но, професоре!

— Де написали?