Фердидурке: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Я крикнув:

— Мій!

Тоді він запитав:

— Свійський? Вітчизняний?

— Не свійський, а свій!

— Свій? — запитав він доброзичливо. — Ми говоримо про свій дух? А чи знаємо ми принаймні дух короля Владислава? — і сидів.

Який король Владислав? Я був немов потяг, несподівано переведений на бічну колію короля Владислава. Я пригальмував і відтулив рота, утямивши, що не знаю духу короля Владислава.

— А чи знаємо ми дух історії? А дух грецької цивілізації? А дух галльської, дух міри і доброго смаку? А дух нікому, крім мене, не відомого автора ідилій XVI століття, котрий перший ужив слово «пупець»? А дух мови? А як правильно: «він попереджує» чи «попереджає»?

Питання спантеличило мене. Сто тисяч духів несподівано притлумили мій дух: я пробуркотів, що не знаю, він же запитав, що я знаю про дух Каспровича і як поет ставився до селян, після чого ще запитав про перше кохання Лелевеля. Я кахикнув і крадькома зиркнув на нігті — нігті були чисті, шпаргалки не було. Тоді я озирнувся — немовби чекав, що хтось мені підкаже. Але позаду нікого не було. Сон — мара, Арарат — гора. Що діється? Господи! Я миттю повернув голову у звичну позицію і поглянув на нього, але погляд був не мій, це був погляд спідлоба — дитинячий і сповнений школярської ненависті. Мене охопило недоречне й анахронічне бажання — пульнути учителеві прямо в ніс паперовою кулькою. Відчуваючи, що мені непереливки, я зробив конвульсивне зусилля, аби запитати Пімка товариським тоном, що чувати в місті, але замість нормального голосу я добув із себе пискливий, охриплий голосок, ніби знову переживав мутацію, і замовкнув; а Пімко запитав, що я знаю про прислівники, наказав провідмінювати mensa, mensae, mensae, продієвідмінювати amo, amas, amat[5], скривився і сказав:

— Авжеж, треба буде трішки попрацювати, — дістав блокнот і поставив мені погану оцінку, причому сидів, і сидіння його було остаточне, абсолютне.

Що? Що? Я хотів крикнути, що я не учень, що це помилка. Я намагався втекти, але щось іззаду схопило мене, немов кліщами, й пришпилило на місце — мене схопив дитячий, інфантильний жопусик. Із жопусиком я не міг рухатися, бельфер натомість знай сидів і сидінням своїм виражав таке досконале бельферство, що, замість кричати, я підняв два пальці вгору, як це роблять учні в школі, коли хочуть щось сказати. Пімко скривився і промовив:

— Сидіть, Ковальський. Знову в туалет?

І я сидів у нереальному абсурді, наче уві сні,— із кляпом у роті, збельферений, забельферований, сидів на дитячому жопусику — він же сидів, як на Акрополі, і щось записував у блокнот. І врешті прорік:

— Ну, Юзю, ходи, підемо до школи.

— До якої школи?!

— До школи дир. Пюрковського. Першорядний науковий заклад. Ще є вільні місця в шостому класі. Твоя освіта — занедбана, треба передусім заповнити прогалини.

— Але до якої школи?!

— До школи дир. Пюрковського. Не лякайся, ми, вчителі, любимо курчаток, ціп, ціп, ціп, не забороняйте маленьким приходити до мене.

— Але до якої школи?!!

— До школи дир. Пюрковського. Власне, дир. Пюрковський просив мене, щоб я йому заповнив усі вільні місця. Школа мусить функціонувати. Без учнів не було б школи, а без школи не було б учителів. До школи! До школи! Отам уже, у школі, з тебе зроблять учня.

— Але до якої школи?!!!

— Е, прошу тільки без капризів! До школи! До школи! — Він покликав служницю, наказав подати мені пальто, дівчина, не розуміючи, чому чужий пан мене випроводжає, почала голосити, але Пімко ущипнув її — ущипнута служниця не могла більше лементувати, вишкірила зуби, пирснувши сміхом ущипнутої служниці, — він узяв мене за руку і випроводив із дому, а на вулиці стояли будинки і ходили люди!

Поліція! Надто нерозумно! Надто нерозумно, але, може, крикнути! Надто безглуздо! Однак надто безглуздо й опиратися… Я не міг волати перед примітивним бельфером, та ще й бельфером банальним. Цілком так, коли наче хтось до вас банально й примітивно звертається, — ви не можете, так само і я не міг. Ідіотський, інфантильний жопусик паралізував мене, відбираючи будь-яку можливість опору; підтюпцем дрібочучи біля колоса, який крокував широко, я із жопусиком не міг і пальцем кивнути. Прощавай, Духу, прощавай, розпочатий творе, прощавай, власна й справжня формо, здрастуй, здрастуй, формо страшна, інфантильна, зелена й неоперена! Банально збельферений, я дрібочу при боці велетенського бельфера, котрий знай белькоче:

— Ціп, ціп, курко… Зашмарканий носик… Люблю, е, е… Людинко, крихітко, крихітко, е, е, е, ціп, ціп, ціп, ціпуню, Юзю, Юзю, Юзюню, Юзенятко, мале-мале, ціп, ціп, жопусику, жопусику, пусику…

Перед нами елеґантна пані вигулювала на повідку маленького пінчера, собака загарчав, кинувся на Пімка, роздер йому штанину, Пімко скрикнув, неґативно оцінив пса і хазяйку, пришпилив штанину англійською булавкою, і ми пішли далі.

Розділ II

УВ’ЯЗНЕННЯ І ПОДАЛЬШЕ ЗМАЛІННЯ

І ось перед нами — ні, не вірю власним очам — досить тривіальний будинок, школа, до якої Пімко тягне мене за ручку, незважаючи на плачі та протести, і в яку він впихає мене через хвіртку. Прибули ми акурат під час великої перерви, на шкільному подвір’ї колом шпацирували посередні істоти, від десяти до двадцяти років, поїдаючи другий сніданок — хліб із маслом або сиром. У паркані, що оточував подвір’я, були шпарини, і через ці шпарини зазирали матусі й тітки, які вічно не можуть натішитися власними чадами. Пімко з насолодою втягнув у породисті дірочки шкільний запах.

— Ціп, ціп, ціп, — загукав він. — Малеча, малеча, малеча…

І водночас якийсь кульгавий інтеліґент, напевно черговий учитель, підійшов до нас, самовіддано плазуючи перед Пімком.

— Професоре, — прорік Пімко, — оце малий Юзьо, якого я волів би внести до списку учнів шостого класу, Юзю, привітайся з паном професором. Я зараз перемовлюся з Пюрковським, а поки що віддаю його вам, нехай звикає до товариства. — Я хотів запротестувати, однак лише шаркнув ногою, повіяв легкий вітерець, гілля на деревах заворушилося, а разом із ним пучок Пімкового волосся. — Сподіваюся, він чемно поводитиметься, — мовив старий педагог, гладячи мене по голівці.

[5] Mensa, mensae, mensae — стіл; amo, amas, amat — любити (латин.).