Кров Амбера: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Досягнувши останньої ступені, я пару раз покликав вартового і отримав на це належне моторошне відлуння, але жодної відповіді.

Підійшовши до козлів, я взяв інший, наповнений пальним ліхтар. Зайвий не перешкода. Можливо, я зіб'юся з дороги. Потім я рушив направо. Потрібний мені тунель знаходився там. після довгої плутанини я зупинився і підняв ліхтар вище, так як майже впевнився, що зайшов надто далеко. Ніякого входу в тунель в полі зору не виявлялося. Я озирнувся назад. Вартовий пост був ще видний. Я відновив свій шлях, намагаючись пригадати подробиці минулого відвідування.

Нарешті звуки стали звучати інакше — швидке відлуння моїх кроків. Здавалося, я наближався до якоїсь перешкоди. Я знову підняв ліхтар.

Так. Попереду чиста тьма. А навколо неї сірий камінь. Я пішов в потрібну сторону.

Темно. Всюди. Коли світло від ліхтаря ковзало по нерівностях скелі, навколо творилося щось схоже на театр тіней. Потім знову з'явився бічний хід. Я проминув його і продовжував йти. Здається, досить скоро повинен бути ще один. Так. Другий…

Третій розташовувався подалі. Потім четвертий. Я подумав, куди вони можуть вести. Ніхто нічого не розповідав мені про них. Можливо, мої родичі теж не знали цього. Можливо, у химерні гроти невимовної краси? В інші світи? У тупики? У склади? Напевно, в один прекрасний день, коли знайдеться вільний час і з'явиться бажання…

П'ять…

А потім ще один.

Мені потрібен був сьомий. Підійшовши до нього, я зупинився. Він заходився не так вже далеко. Я згадав про людей, які йшли колись цією дорогою, а потім рішуче закрокував уперед, до великих, важких, окутих металом дверей. На вбитому в стіну сталевому гаку зліва від них висів великий ключ. Я зняв його, відімкнув двері і знову повісив його на місце, знаючи, що вартовий з будки при черговому своєму обході перевірить і знову замкне двері. Знову з'явилася думка, навіщо взагалі замикати двері, якщо ключ зберігається тут же, поруч? У зв'язку з цим могло здатися, що небезпека загрожує звідти, через двері. Я вже ставив це питання неодноразово, але ніхто, здається, не знав на нього відповіді. Мені відповідали, що це традиція. Жерар і Флора, незалежно один від одного, запропонували запитати про це Рендома і Фіону. А ті, в свою чергу, дружно вирішили, що це, можливо, знає Бенедикт, але я не пригадую, щоб коли-небудь запитував його.

Я з силою штовхнув двері, і нічого не сталося. Я поставив ліхтарі і спробував знову, посильніше. двері рипнули і повільно подалися всередину. Я підняв ліхтарі і увійшов.

Двері самі собою зачинилася за мною, і Фракір, дитя Хаосу, дико запульсував. Я пригадав свій останній візит, і згадав, чому тоді ніхто не приніс зайвого ліхтаря — блакитнувате сяйво Лабіринту по гладкій чорній підлозі висвітлювало грот досить добре, щоб всякий бачив свій шлях.

Я запалив другий ліхтар. Перший я поставив біля найближчого кінця Лабіринту, а інший поніс з собою по периферії візерунка, встановивши його в такій же точці, але з іншого боку. Мене не хвилювало, що Лабіринт давав достатньо освітлення для вчинення наміченого справи. Я знаходив цю прокляту штуковину надприродною, холодною і попросту лякаючою. Завдяки добавочному природному освітленню поблизу я відчував себе в його присутності набагато краще.

Вивчивши поглядом цю плутану масу кривих ліній, я підійшов до кута, звідки вони починалися. Я заспокоїв Фракіра, але не цілком приглушив власні побоювання. Чи не позначався це в мені Логрус, гадав я, чи це моя реакція на сам Логрус, якби я повернувся і знову випробував його, була б тепер ще гірше, так як у мені тепер був і Лабіринт. Безплідні міркування…

Я спробував розслабитися. Зробив глибокий вдих. Закрив на мить очі. Зігнув коліна. Опустив плечі. Чекати далі марно…

Я відкрив очі і ступив на Лабіринт. Навколо моєї стопи відразу ж піднялися іскри. Неголосне потріскування. Ще крок. Капелька опору, як тільки я рушив знову…

До мене повернулося все те, що я відчув при першому проходженні: холодок, слабкі струми, легкі ділянки і важкі. Десь в мені сиділа карта Лабіринту, і я немов читав по ній, коли рухався по першій кривій, серед зростаючого опору, летячих іскор, ворушіння волосся, потріскування, якоїсь вібрації…

Я досяг Першої Вуалі, і немов пішов по аеродинамічній трубі. Кожен рух вимагав тяжких зусиль. Однак, повний рішучості, я рухався далі — це було найнеобхіднішим зараз. Скільки не вичікуй, рухатися все одно доведеться, рано чи пізно. Весь фокус у тому, щоб не зупинятися. Почати рухатися знову — жахливе відчуття, а в деяких місцях це просто неможливо. Постійний натиск — ось що було потрібно в кожну хвилину. Ще кілька митей і я проб'юся. Йти стане легше. Ось Друга Вуаль — це дійсно чисте вбивство…

Поворот, поворот…

Я пробився. Я знав, що тепер на якийсь час шлях стане легше. Я став грати з деякою впевненістю. Напевно, Флора права. Ця частина здавалася трохи менш важкою, ніж була в перший раз. Я здолав довгу криву, а потім різкий поворот у зворотний бік. Іскри тепер досягали одворотів чобіт. На розум мені прийшли тридцяте квітня, сімейна політика при Дворах, де люди билися на дуелях і вмирали, прокладаючи складний і мінливий, звивистий шлях через криваві ритуали статусу і піднесення. Цього більше немає. Я покінчив з усім цим. Відкинув це. Може воно і витонченіше, але крові там пролито більше, ніж у Амбері, і все заради самого нікчемного, чорт візьми, переваги над своїми побратимами…

Я скрипнув зубами. Важко було зосередити думки на безпосередній задачі. Це, звичайно, частина впливу. Тепер я згадав і про це. Ще крок… відчуття лоскоту по обидвох ногах… Звуки потріскування здаються гучними, як гроза… Одну ногу за одною… Піднімай і опускай… Волосся піднялося дибки… поворот… Натиск… Заводимо «Зоряний Спалах» в порт перед самими осінніми штормами. Люк управляє вітрилами, вітер у нас за кормою, немов подих драконів… Ще три кроки, і опір наростає…

Я на Другий Вуалі, і відчуття раптом таке, наче я намагаюся виштовхнути автомобіль з в'язкого кювету… Вся моя сила націлена вперед, а результат нескінченно малий. Я… рухався з повільністю льодовика, і іскри доходять мені до пояса. Я весь оповитий блакитним полум'ям…

Раптово все відволікаюче мене вилітає з голови. Навіть Час іде геть і залишає мене у спокої. Є тільки істота без минулого і без імені, якою я став, борючись всім своїм єством проти інерції прожитих днів — рівняння настільки тонко збалансовано, що мені варто було б навіки застигнути тут, не закінчивши кроку, з урахуванням того, що це анулювання мас і сил залишає незачепленою волю, певним чином очищає її, так що процес просування вперед, здається, виходить за межі боротьби.

Ще крок і ще, і я пробився, постарів на століття і знову рухаюся, і знаю, що зумію дійти до кінця, незважаючи на те, що наближаюся до Великої Кривої, ділянці важкої, хитрої і довгої. Зовсім не схоже на Логрус. Міць тут синтетична, а не аналітична. Всесвіт, здається, обертається навколо мене. Кожен крок змушує відчувати себе так, немов я тану і повертаюся в фокус, розбираюся на частини і збираюся знову, розсипаюся і складаюся, вмираю і воскресаю заново…

Вперед, вперед… Потім ще три криві лінії, слідом за ними пряма. Я тисну вперед. Запаморочення, темрява. Я весь змок. Кінець лінії. Низка дуг. Поворот. Поворот. Знову поворот…

Коли підняті іскри перетворилися в клітку з блискавок, а ноги знову стали ледве волочитися, я зрозумів, що підходжу до Останньої Вуалі. Нерухомість і жахливий натиск…

Але цього разу я відчував себе якимось зміцненим і пробивався вперед, знаючи, що прорвуся.

Я зумів пробитися, тремтячи з голови до п'ят, і залишилася лише коротка дуга. Однак, ці останні кроки цілком могли виявитися найважчими, враження було таке, ніби Лабіринт, тепер добре вивчивши мене, не хоче відпускати. Я боровся з цим тут, і гомілки мої відчували себе так, ніби в кінці забігу на довгу дистанцію. Два кроки… Три…

Скінчено. Стою не рухаючись. Важко дихаю і тремчу всім тілом. Світ. Спокій. Статичні заряди зникли. Зникли й іскри. Якщо вплив Лабіринту не прибрав настройку блакитних каменів, то я вже й не знаю, на що тоді він здатний.

Тепер, через хвилину, я зможу відправитися куди завгодно. З цієї точки, в цю мить наділення можливостями я міг наказати Лабіринту переправити мене куди завгодно, і опинюся там, де побажаю. Таку можливість навряд чи варто витрачати на позбавлення від прогулянки вгору по сходах і на повернення в свої покої. Ні. У мене були інші плани. Через хвилину…

Я поправив одяг, провів рукою по волоссю, перевірив зброю і приховану Карту, почекав, поки не стихне скажене биття пульсу.