Кров Амбера: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Там я забрався в сідло, і ми поїхали у напрямку до Амбера, провівши в дорозі більше години, перш ніж я зупинив вибір на новому місці для табору під білим, як кістка, серпом місяця.

Залишок ночі пройшов без тривог. Мене розбудили промені світанку і ранкова перекличка птахів у гіллі. Я подбав про Дима, нашвидку поснідав залишками їжі з сідельної сумки, привів себе по можливості в порядок і через півгодини відправився в шлях.

Ранок був прохолодний, далеко ліворуч від мене стояла гряда купчастих хмар і чисте небо над головою. Я не квапився. Я їхав додому, віддавши перевагу прогулянці верхи переміщенню по Картці, головним чином заради того, щоб дізнатися трохи ближче про те, на що схожий цей район околиць Амбера, і ще з метою побути хоч трохи на самоті і поміркувати над ходом деяких справ. Оскільки Ясра в полоні, Люк — на лікарняному ліжку, а Колесо-Привид чимось зайнято, то будь-які великі загрози Амберу і особисто мені, здається, тимчасово скасовувалися, і невеликий перепочинок був цілком виправданий. Я вважав, що дійсно близький до тієї стадії, де можу особисто впоратися з усім, що стосується Люка і Ясри, як тільки пропрацюю ще ряд деталей. Я був впевнений, що зможу після цього розібратися з Привидом, так як знаходив нашу останню розмову з ним досить підбадьорливою.

Це відносно великих справ. Про дрібні непогодженості я міг потурбуватися пізніше. Незначний чародій на зразок Шару Гаррула дошкуляв, тільки якщо його розглядати в комплексі з усім іншим, що турбувало мене. Дуель з ним не викликала б жодних труднощів, будь у мене хоч крапля дозвілля. Хоча мені довелося визнати, що я спантеличений, тим, чому це він взагалі зацікавився мною.

І потім залишалася справа з істотою, що захопила на якийсь час Вінту. Хоча я не бачив у ньому ніякої справжньої загрози, безумовно залишалася таємниця, що бентежила мій душевний спокій і, в кінцевому рахунку, здавалася пов'язаною з моєї безпекою. З цією справою теж було потрібно розібратися, коли з'явиться хоч мала дещиця вільного часу.

А пропозиція Люка відкрити після порятунку Ясри життєво важливі для безпеки Амбера відомості, мене стривожила. Тому що я вірив йому і вірив, що він стримає слово. У мене, однак, було передчуття, що він не видав би таємниці, якщо б вже не було надто пізно що-небудь робити. Будувати здогади, звичайно, марно, ніяк не можна дізнатися, які саме вимагалися приготування. Чи не була сама пропозиція, незалежно від її справжності, також і частинкою психологічної атаки? Люк завжди виявлявся хитріший, ніж здавався, завдяки своєму простакуватому вигляду. Для засвоєння цього уроку мені знадобилося чимало часу, і тепер я вже цього не забуду.

Я думав, що можу поки відкласти питання про блакитні камені, а незабаром взагалі збирався позбутися від усяких слідів їхнього впливу. Тут ніякої проблеми, крім вузлика на пам'ять про додаткову обережність, просто про всяк випадок — а я і так перебував у відповідному психологічному настрої, причому чималий час.

Залишалося тільки вписати в картину випадок з вовком минулої ночі.

Він явно був не зовсім звичайним звіром, і його наміри здавалися досить очевидними. Однак, супутні обставини, що відносилися до його візиту, здавалися досить неясними. Ким же він був? Головною дійовою особою або підісланий? І якщо вірно останнє, то хто його підіслав? І, нарешті, чому?

Його незграбність вказувала мені, оскільки колись я сам проробляв подібне, що це перевертень, а не звичайний вовк, чарівним способом викликаючий дар мови. Більшість людей-перевертнів марило про те, як би перетворитися на якогось злобного звіра і кинутися перегризати людям горлянки, відривати руки і ноги, спотворювати ударами лап і пожирати у величезних кількостях їжу. Схильні мріяти про це, в основному, як це не смішно, нехтували практичними особливостями такої ситуації. Коли стаєш чотириногим із зовсім іншим центром ваги і новим апаратом введення даних органів чуття, якийсь час буває зовсім не так вже й легко пересуватися хоч трішки так само граційно, як нормальному звірові. Такий перевертень, взагалі-то, куди більш вразливий, ніж змушує думати інших його зовнішній вигляд. І вже, звичайно, він куди менш смертельний і ефективний, ніж справжній звір, за плечима у якого практика з моменту народження. Ні. Я завжди вважав такі дії скоріше терористичною тактикою, ніж наступальною.

Як би там не було, головною причиною мого неспокою через всю цю справу був насправді спосіб появи і зникнення цього звіра. Для цього застосували Врата, на що просто так не йдуть — або, якщо вже на те пішло, взагалі не йдуть, якщо можуть уникнути. Встановити контакт з якимось віддаленим місцем, а потім вливати тонни енергії на підтримання таких дверей, коли форма знаходить на деякий час реальне існування — це, звичайно, ефектно, але без смаку. Створення Воріт, здатних простояти навіть 15 хвилин пов'язане з надзвичайним марнотратством енергії та зусиль — навіть пекельні муки перенести легше. Це може надовго вичерпати всі ваші ресурси. І все ж, саме це і сталося. Мене турбувала не стільки стояча за цим причина, скільки сам факт, що таке взагалі сталося. Бо на такой подвиг здатні тільки істинно присвячені і причетні до Карт. Це не міг би виконати хтось, хто випадково отримав Карту в руки.

Що істотно звужувало область пошуку.

Я намагався уявити собі завдання перевертня. Спочатку йому було потрібно відшукати мене і…

Звичайно. Я раптом згадав мертвих собак у гаю біля Лісового Будинку та великі сліди поблизу, схожі на собачі. Значить, цей перевертень виявив мене дещо раніше і стежив, чекав. Коли я виїхав вчора ввечері, він послідував за мною, а коли я розбив табір, він атакував. Він встановив сам, чи йому допомогли, Врата для відступу, причому відкинули думку про можливе переслідування. А потім він з'явився вбити мене. Я не міг сказати, чи пов'язано це з Шару Гаррулом, таємницею Люка, блакитним камінням або з істотою, що змінює тіла. Доведеться цьому питанню залишитися поки без відповіді, а я зосереджуся на основному.

Я наздогнав і перегнав караван фургонів, що прямував в Амбер. Повз мене проїхали кілька вершників у різних напрямках. Я нікого не впізнав, хоча дехто вітав мене. Хмари на небі зліва продовжували нагромаджуватися, але не було нічого, що передрікало би близьку грозу. День ставав прохолодним і сонячним. Дорога кілька разів йшла то на спуск, то знову на підйом, хоча в загальному вела швидше вгору, ніж вниз. Я зупинився підкріпитися у великому галасливому заїжджому дворі, швидко і щільно поїв і не став там затримуватися. Після заїжджого двору дорога проявила тенденцію на вирівнювання, і незабаром я вловив далекі відблиски Амбера на вершині Колвіра, який іскрився в полуденному світлі.

У міру того, як сонце пересувалося по небесах, рух на дорозі ставав все жвавішим. Поки я їхав, то продовжував складати плани і будувати різні припущення, які приходили на розум. Весь той час поки дорога вповзала на височину і потім петляла ще кілька разів, Амбер, здебільшого, залишався видний.

Так і не зустрівши жодного знайомого на своєму шляху, я добрався до Східних воріт — частини стародавніх укріплень — ближче до вечора. Піднявшись по Східній Лозі, я зупинився біля міського будинку Бейля, куди одного разу був запрошений на вечірку. Я залишив Дима у конюха в стайні позаду будинку, і мені здалося, що вони обидва були щасливі знову побачити один одного. Потім я обійшов будинок, вийшовши до парадного входу, і постукав. Слуга повідомив мене, що барона вдома немає, і тому я назвався і передав йому повідомлення від Вінти, яке він обіцяв передати, коли господар повернеться.

Виконавши цей обов'язок, я піднімався далі по Східній Лозі пішки. Неподалік від вершини, але ще не піднявшись на неї, я відчув запах їжі і скасував рішення почекати з їжею, поки не повернуся в палац. Я зупинився і озирнувся навколо в пошуках місця, звідки долинали аромати. Це місце я виявив в бічній вуличці праворуч від мене, де дорога розширювалася в обширний майданчик з фонтаном у центрі, що зображували покритого чудесною зеленою патиною мідного дракона, який мочився, ставши на задні лапи, в басейн з рожевого каменю. Дракон стояв мордою до розташованого в напівпідвалі ресторану з назвою «Яма», і з десяток столиків були винесені на вулицю, обнесені огорожею з мідних пік і рослинами в горщиках по внутрішньому периметру. Я перетнув майданчик. Минувши фонтан, я помітив в прозорій воді велику кількість екзотичних монет, включаючи і четвертак, випущений до двохсотріччя США. Підійшовши до обгородженої ділянки, я зайшов всередину, пробрався між столиків і збирався вже було спуститися по сходах, коли почув, як мене гукнули по імені:

— Мерль! Сюди!

Я озирнувся, але не побачив за чотирма зайнятими столиками нікого з знайомих. Потім, коли мій погляд пройшовся по тому ж маршруту ще раз, я зміркував, що це говорив літній чоловік за кутовим столиком праворуч від мене.

— Білл! — Вигукнув я.

— Біллі Рот піднявся на ноги, швидше щоб похизуватися, ніж заради якоїсь там ввічливості, як здогадався я. Я не впізнав його відразу, тому що відростив сиву бороду і вуса. До того ж, він був одягнений в коричневі штани з срібними лампасами по зовнішніх швах, які зникали в парі коричневих же чобіт. Крім того, на ньому була срібляста сорочка з коричневим кантом, а на стільці праворуч лежав чорний плащ. А поверх плаща спочивав широкий чорний пояс з висячим у піхвах мечем розмірами трохи менше середнього.

— Ти зовсім отуземився. І до того ж скинув вагу.

— Вірно, — підтвердив він. — І подумую вийти на спочинок і поселитися тут. Життя тут мене влаштовує.

Ми сіли за столик.

— Ти вже зробив замовлення? — Запитав я його.

— Так. Але бачу, що офіціант з'явився на сходах, — сказав він.

— Давай, я наздожену його.

Що він і зробив, і додатково замовив на мене.

— Ти говориш на тари значно краще, — зауважив я пізніше.