Кров Амбера: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Я знову вийшов назовні, залишивши в склепі свої почуття. Час починати. Мені ще потрібно було розробити і випробувати силу-силенну заклинань, так як я не збирався делікатничати там, де дулі дикі вітри.

11

Я стояв на пагорбі над садом, захоплюючись видом розстеленого внизу осіннього листя. Вітер грав моїм плащем. Палац купався в густому полуденному світлі. У повітрі стояв холодок. Зграйка опалого листя пронеслася, подібно лемінгам, мимо, і відлетіла. тріпочучи, за край стежки.

Однак, в дійсності, я зупинився не заради естетичного задоволення від оточуючих мене красот. Я затримався, блокуючи Картковий контакт — другий за день. Перший стався раніше, коли я створював заклинання. Я відчув, що це або Рендом, роздратований тим, що по поверненню в Амбер я не вважав за потрібне ввести його в курс моїх справ і планів, або Люк, який вже видужав, бажаючий попросити моєї допомоги у своїй акції проти Замку. Обидва вони прийшли мені на думку, тому що саме їх я більше всього бажав уникнути; ні тому, ні іншому не сподобалося б, то що я затіяв, хоча і з різних причин.

Поклик розтанув, пропав, і я спустився по стежці, минув колючу загорожу і вийшов у сад. Я не хотів марно використовувати заклинання приховування для цієї частини плану, і тому вибрав ліву стежку, яка провела мене через ланцюг повитих зеленню альтанок, де мене було найменше видно з вікон. Я міг би уникнути цього, козирнувшись, але наявна в мене Карта завжди доставляє мене в хол, а я поняття не мав, хто може там зараз виявитися.

Звичайно ж, я попрямував в ту сторону…

Я повернувся тим же шляхом, яким вийшов, через кухню, обслуживши по шляху сам себе бутербродом і склянкою молока. Потім я піднявся на один марш по чорних сходах, потоптався трохи і зумів дістатися до своїх покоїв непоміченим. Там я пристебнув залишений висіти в узголів'ї ліжка пояс для зброї, перевірив меч, відшукав привезений із собою з Хаосу кинджальчик — подарунок від нирця в Безодню Ерквіста, якого я одного разу декому представив, що дало йому заступництво (він був поетом середньої руки), і повісив його з іншого боку на поясі. Прикріпив один козир у лівому рукаві, вимив обличчя і руки, а також почистив Зуби. Скоро, однак, у мене не залишилося жодного приводу, щоб затриматися. Я повинен був йти і робити те, чого боявся. Це було необхідно для решти мого плану. Мене здолало несподіване бажання податися на шлюпці в море. Взагалі — згодилося б навіть просто полежати на пляжі…

Замість цього я покинув свої покої і попрямував назад вниз по сходах, повертаючись тим самим шляхом, яким прийшов. Я рушив на захід по темному службовому коридорі, прислухаючись до кроків і голосів, відступивши одного разу в комору, щоб дати пройти комусь незнайомому. Що завгодно, лише б трошки відтягнути офіційне повідомлення. Нарешті, я звернув ліворуч, пройшов кілька кроків і прочекав більшу частину хвилини, перш ніж увійти в головний коридор, що проходив поблизу великого мармурового банкетного залу. Нікого не видно. Я перебіг до найближчого входу і обережно заглянув усередину. Відмінно. У залі не накрито. Як правило, там накривали не кожен день, але я ніяк не міг дізнатися, чи намічається на сьогодні який-небудь захід, хоча в цю годину зазвичай вже не обідали.

Я увійшов і вийшов з нього. З протилежного боку починався довгий вузький коридор, і десь ближче до початку біля дверей або в кінці, звичайно стояв на посту вартовий. Усі члени родини мали доступ туди, але вартовий заносив ім'я кожного в журнал. Однак, його начальник не отримає про це ніяких відомостей, поки вартовий не зміниться з чергування. До того часу для мене це не матиме значення.

Часовий був невисоким, кремезним, бородатим. Побачивши, що я наближаюся, він узяв «на плече» сокиру, що стояла всього кілька секунд тому притуленою до стіни.

— Вільно. Зайнятий? — Запитав я.

— По правді кажучи, ні, пане.

— Мені треба вниз. Сподіваюся, тут знайдеться кілька ліхтарів. Я знаю ці сходи не так добре, як інші.

— Кілька штук я перевірив, коли заступав на чергування, пане. Зараз я вам запалю.

Можна з таким же успіхом поберегти енергію, яка піде на перше заклинання, вирішив я. Кожна дрібниця може стати в нагоді…

— Дякую.

Він відкрив двері, підняв послідовно три стоячі там з правого боку ліхтарі і вибрав другий. Потім він виніс його в коридор, де запалив від масивної свічки на підставці посередині коридору.

— Я пробуду там досить довго, — попередив я, приймаючи в нього ліхтар. — Ймовірно, тебе змінять з чергування, перш ніж я закінчу.

— Добре, пане. Ідіть обережніше.

— Та вже постараюсь…

Довгі гвинтові сходи описувала коло за колом і по сторонах мало що можна було розібрати, а внизу по центральному стовбуру горіли свічки і факели на підставках або ліхтарі на гаках, що призводило до акрофобії навіть в більшій мірі, ніж абсолютна темрява. Тільки ці крапочки світла наді мною. Я не бачив ні далекого дна, ні яких-небудь стін. Одну руку я не відривав від перил, а іншою тримав перед собою ліхтар. Внизу досить волого. І до того ж, затхло. Не кажучи вже про холод…

Я спробував рахувати сходинки. І, як зазвичай, збився з рахунку десь на середині шляху. Наступного разу…

Мої думки повернулися до того віддаленого дня, коли я йшов цим маршрутом в повній впевненості, що йду на смерть. Той факт, що я не помер, зараз якось мало втішав. Випробування все одно вийшло важким. Ордалія. І як і раніше була можливість, що на цей раз я на ньому засиплюся, і мене засмажить або я випаруюся цівкою диму.

Коло, ще коло. Вниз, вниз. Нічні думки посеред білого дня…

З іншого боку, я чув, як Флора говорила, що по другому разу йти легше. За кілька хвилин до цього вона базікала про Лабіринт, і я сподівався, що вона мала на увазі саме його.

Великий Лабіринт Амбера, Символ Порядку. Відповідний по міці Великому Логрусу Двору, Знаку Хаосу. Напруги між ними, здається, і породжували все, що має значення. Зв'яжешся хоч з тим, хоч з іншим, втратиш контроль — і поминай, як звали. І пощастило ж мені зв'язатися з ними обома. Мені ні з ким зрівнятися враженнями і дізнатися, чи ускладнює це завдання, хоча мені ближче думка, що мітка одного робить прохід іншого більш важким… а вони залишають на тобі свою мітку, причому обидва. На якомусь рівні тебе розриває на частини і збирає знову за мірками величезних космічних принципів, коли ти зазнаєш такого випробування, яке здається шляхетним, важливим, метафізичним, духовним, прекрасним, але є, якщо чесно, скалкою в дупі. Це ціна, яку ми платимо за певні здібності, але ніякої космічний принцип не вимагає від мене говорити, ніби це приносить мені задоволення.

І Лабіринт, і Логрус дає тим, хто пройшов їх, здатність подорожувати по Відображеннях без потойбічної допомоги, а Відображення — це загальний термін для можливої нескінченної низки варіацій реальності, з якими ми граємо. Вони також дають нам і інші здібності…

Коло і вниз, я уповільнив крок. Відчув легке запаморочення, точно таке ж, як і колись. По крайній мірі, я не збирався повертатися тим же шляхом…

Коли в полі зору, нарешті, потрапило дно, я знову прискорив крок. Внизу стояла лавка, стіл, кілька козел, шафа і освітлювач, що висвічував все це. Зазвичай тут чергував вартовий, але сьогодні я його не бачив. Можливо, однак, що він пішов робити обхід. Десь зліва розташовувалися камери, в яких іноді можна виявити особливо небезпечних ув'язнених з числа політичних, які шкрябають щось на стінах і потроху сходять з розуму. Я не знав, чи відбувають в даний момент термін подібні в'язні. Від душі сподіваюся, що ні. Мій батько якось побував там, і, судячи з його опису, випробування це не з приємних…