«Філософія: Навчальний посібник.»: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

У “Трансцендентальній естетиці” Кант показує, що апріорні форми чуттєвості - це простір та час. Відчуття, які отримує людина, спостерігаються нею завдяки простору і часу, тобто упорядковуються та сприймаються як явища. Труднощі кантівського розуміння сутності простору і часу пов’язані з прагненням витлумачити їх або як природжені форми (коли ми солідаризуємося з Кантом), або як об’єктивні зовнішні умови існування предметів (коли ми хочемо йому заперечити). Насправді Кант не погодився б ні з тією, ні з іншою його інтерпретацією. Простір і час як форми чуттєвості є певна позасвідома діяльність нашого духу, спонукою якої виявляються зовнішні враження. Самі поняття простору і часу виникають лише після того, коли ми усвідомлюємо свою спочатку позасвідому діяльність з упорядковування відчуттів.

Кант вважав, що обидва ці поняття є набутими, їх абстраговано не з чуттєвого сприйняття об’єктів, а з власної діяльності нашого розуму, котра впорядковує чуттєві враження на основі сталих законів.

З такого розуміння простору і часу Кант робить висновок про можливість апріорного знання. Трансцендентальна естетика завершується важливим твердженням про те, що, по-перше, зовнішні предмети сприймаються нами не такими, якими вони є самі по собі, а такими, якими вони постають через єднання відчуттів і апріорних форм чуттєвості; по-друге, апріорні форми спостерігання (простір і час) виявляються необхідною частиною та умовою пізнавального процесу, спрямованого на вироблення апріорних синтетичних суджень.

Перехід до “Трансцендентальної логіки” пов’язано з розглядом пізнання як мислення. Сама ця частина праці розпадається на два розділи: трансцендентальна аналітика і трансцендентальна діалектика.

Обґрунтування можливості пізнання безпосередньо пов’язане у Канта з питанням про досвід. Поняття досвіду в усій новоєвропейській філософії є, мабуть, серед найважливіших і має своє специфічне значення. Один з фундаторів емпіризму - Дж. Локк - вважав, що все наше пізнання починається з досвіду (під яким слід розуміти зовнішні та внутрішні сприйняття) і ніякого іншого джерела знань не припускав.

Кант лише частково погоджується з Локком. Він додає, що крім емпіричного начала, існує ще і апріорне джерело пізнання. Будь-який досвід, - пояснював він, - складається, по-перше, з спостерігання, яким предмет подається для пізнання, і, подруге, з поняття, завдяки якому він мислиться, Окремо ці види уявлень ще не дають повної картини пізнання.

Виходить, що поданість речей через досвід полягає в поєднанні чуттєвого спостерігання і апріорних понять. Сам досвід виникає лише завдяки тому, що до сприйняття додається поняття розсудку, стверджував Кант.

Суттєво також зауважити, що досвід, предмети і природа - у чомусь тотожні. Досвід є поєднанням явища і поняття як апріорної форми розсудку. Результат такого поєднання є не що інше як предмет. Сукупність же предметів, предметний світ позначається одним словом - природа. Про природу тут йдеться не як про річ саму по собі, а як про об’єкт, котрий пізнається нами. Тому і говорить Кант, що сам досвід (а ми додамо також - предмет, природа) є видом пізнання.

Здатність мислити є розсудок. Перше питання, котре тут виникає: що саме мислиться, що є матерією мислення?

Мисляться “предмети” чуттєвого спостерігання. Мислення немає, якщо відсутні чи то чуттєвість, чи то розсудок. “Думки без змісту порожні, а споглядання без понять сліпі”, - резюмує Кант. Пригадаємо ту вихідну проблему, що поставлена критичною філософією: як можливі синтетичні судження? Відтепер особливу увагу слід звернути на два терміни: “судження” та “синтетичні”, бо вони мають безпосереднє відношення до діяльності розсудку. Розсудок взагалі можна визначити як здатність створювати судження, і його діяльність саме і полягає в реалізації цієї здатності.

У трансцендентальній логіці Кант теж звужує дослідження, виділяє лише ту частину мислення, яка має своє джерело виключно в розсудку, тобто говорить про чистий розсудок. Витоком такої відносно самостійної частини є спонтанність пізнання. Інакше кажучи, розсудок в змозі самостійно продукувати уявлення, але уявлення другого порядку, бо уявлення першого порядку постачає нам чуттєвість зі своїми апріорними формами. Уявлення першого порядку немов би демонструють свій чуттєвий многовид, однак спонтанність нашого мислення вимагає, щоб це розмаїття було якось переглянуте, сприйняте і пов’язане для отримання з нього знання. Таку активність Кант називає синтезом і надає їй виняткового значення в усьому функціонуванні розсудку. Спонтанність мислення ґрунтується на початковій, рухливій готовності людської душі до синтезу. Однак функцію зведення цього синтезу до поняття виконує власне розсудок. Апріорне поняття виникає тоді, коли розсудок фіксує в собі діяльність відносно “чистого синтезу”, тобто одну лише форму синтезуючої діяльності.

Синтез означає сполучення, зв’язок. “Але пов'язання міститься не в предметах, - проголошує Кант, - і не може запозичуватися з них через сприйняття, щоб таким чином допіру тоді прийматися в розсудок, навпаки, воно є функцією розсудку, який сам є не більше, як здатність a priori пов'язувати”[155]. Цю свою думку філософ називає вищим основоположенням в усьому людському пізнанні: згадаємо тут ще раз про “Коперніканський поворот”.

Отже, результатом синтезуючої діяльності є, перш за все, поняття. Серед багатої палітри різних понять, якими ми користуємося, є такі, що створюються завдяки наявності спостерігання, а також чисті або трансцендентальні. Перші - емпіричні, другі - апріорні. Наприклад, коли мені в чуттєвості подано різні види дерев, то я пов’язую цей многовид в одне поняття “дерево”. Такі поняття, що самі служать справі створення понять, Кант називає категоріями, вони саме і є апріорні форми розсудку, котрі виступають умовами можливого досвіду. У “Критиці чистого розуму” Кант виконав клопітку роботу, експлікувавши вичерпну сукупність усіх чистих понять (категорій) розсудку. Їх виявилось 12 і вони утворюють чотири блоки.

1. Категорії кількості - єдність, множинність, цілокупність.

2. Категорії якості - реальність, заперечення, обмеження.

3. Категорії відношення - сутність i самостійне існування, причинність i залежність (причина та дiя), зносини (взаємодія між тим, що дiє, i тим, на що спрямована дія).

4. Категорії модальності - можливість, існування, необхідність.

Виділені категорії - чисті розсудкові поняття синтезу, розсудок “тримає їх в собі” апріорно і з їх допомогою він мислить, розуміє. Внаслідок утримання в собі взаємопов’язаної сукупності чистих понять суб’єкт зберігає уявлення про світ як усталений, впізнає його як той самий, усвідомлює єдність світу завдяки наявності в суб’єкті первинної поєднуючої активності, що фіксується у виразі “Я мислю”, або самосвідомості (у термінах Канта - “трансцендентальної єдності апперцепції”). Першоначальна самосвідомість є поєднання в собі нашої власної діючої самості (Я), котра потім поширюється до самоусвідомлення уявлень як моїх уявлень, що можна виразити формулою “Я тотожне Я”, тобто “Я” тотожне єдності всіх уявлень. Тут доречно буде зауважити, що пізніше другий представник німецької класичної філософії, а саме Й.Г. Фіхте, візьме цю формулу за вихідну точку своєї концепції (“науковчення”).

Після того, як Кант відкрив категорії, він проаналізував елементи пізнавальної здібності. Ними є власне розсудок, здібність до судження і розум, яким відповідають процедури створення понять, суджень і умовиводів. Усі разом їх можна назвати розсудком у широкому значенні слова. Ми не будемо деталізувати цей напрямок кантівських студій, скажемо лише підсумково, що філософ по-своєму вирішив проблему можливості математики, природознавства і метафізики. Синтетичні судження математики спираються на чисте спостерігання простору (геометрія) і часу (арифметика). Природознавство спирається на досвід, в якому поєднується природна даність явищ і чисті форми мислення (розсудку). Метафізика теж можлива, але лише як система всіх принципів теоретичного пізнання розумом з допомогою понять, або як система чистої теоретичної філософії. Ця метафізика стосується виявлення умов можливого досвіду. Та залишається ще одне питання, якому Кант готує негативну відповідь: чи можлива метафізика позачуттєвого?

У “Критиці чистого розуму” цьому присвячено розділ трансцендентальної діалектики. Сфера діалектики - логіка “видимості”, “подоби”, але взято до уваги не емпіричну видимість, коли, наприклад, ложка в склянці води здається зламаною, а видимість трансцендентальну, котра зовсім виводить нас за межі емпіричного використання категорій, схиляє до пошуку позірних цілей. Канту треба з’ясувати: як виникають такі судження, що тягнуть за межі досвіду, спонукають нас до їх безнадійного використання по аналогії з судженнями досвіду. Такі помилкові судження філософ називає трансцендентними, яким відповідає трансцендентний також предмет судження, тобто такий, що не має корелята в досвіді. Щоб дослідити витоки трансцендентних суджень, Кант переходить до розгляду власне розуму - відносно самостійної інстанції людської пізнавальної діяльності.

У трансцендентальній діалектиці Кант прагне дослідити розум як продуцента деяких принципів (загальних умов) для досягнення вищої єдності розсудкових знань. Саме тому він і підкреслює: "... тут ми відрізняємо розум від розсудку тим, що називаємо розум спроможністю [творення] принципів”[156]. У цій функції розум ніколи не спрямовується безпосередньо на досвід або на предмет, він завжди має справу з розсудком, надаючи знанням єдність розуму. Розсудок по відношенню до многовиду спостережень теж створював єдність через правила. Але і сам по собі розсудок для власної гармонії з собою вимагає єдності. Розум і постачає розсудку вищі принципи для досягнення бажаної єдності. Ясна річ, що такі принципи аж ніяк не стосуються предметів, об’єктів, вони - тільки суб’єктивний закон управління тим, що має розсудок.

Принципи розуму пов’язані з його ідеями, випливають з них. “Під ідеєю я розумію, - пояснює Кант, - таке необхідне розумове поняття, для якого в чуттях не може бути даний адекватний предмет”[157]. Інакше кажучи, інстанція розуму не створює ніяких понять, ідеї то є категорії розсудку, розширені до такого вигляду, щоб вони мали абсолютну повноту емпіричного синтезу до безумовного. Справа в тому, що розсудок (за самою природою логіки мислення) завжди переходить від одного обумовленого до іншого і намагається закінчити цей ряд чимось останнім, абсолютно безумовним. Безумовне і пропонує нам розум у вигляді ідей, які Кант зводить у три класи:

1) абсолютна єдність мислячого суб’єкта (предмет психології);

2) абсолютна єдність ряду умов явищ (предмет космології);

3) абсолютна єдність умов усіх предметів мислення (предмет теології).

Звідси врешті-решт виходить, що чистий розум дає ідеї душі, світу та Бога. Ідея розуму, з одного боку, вказує на фінальну інстанцію послідовного руху пізнання від кожного чергового обумовленого до безумовного, щоб досягти повного поняття об’єкта. А з іншого боку, вона приписує правило, як треба просуватися до безумовного, хоч воно й ніколи не досягається. Ідеї мають лише регулятивне вживання, вони немов цілі, на які спрямоване пізнання. Але вони недосяжні, бо розсудок сягає за межі досвіду. Кант показує, що ідеям розуму не може відповідати реальний предмет, він ілюструє цю тезу, звертаючись до суперечливого характеру суджень про предмети видимості. Оскільки тут стикаються суперечливі положення, Кант називає їх антиноміями.

Особливість антиномії полягає в тому, що кожна з її суперечливих складових має рівноцінне обґрунтування. Наприклад, можна однаково переконливо довести справедливість двох тверджень: 1) світ обмежений у просторі і має початок у часі; 2) світ необмежений у просторі і не має початку.

Таю антиномії свідчать: предмети, котрим приписуються суперечливі властивості, не можуть бути мислимими за законами досвіду. Вони є “річчю самою по собі”, ноуменом, тобто тим, що можна лише мислити, але чого неможна подати в чуттях. А коли так, то ноуменальний світ є для науки недосяжним.

Обговорюючи антиномії про світ в цілому, Кант порушує дуже важливу для філософії тему, тему свободи. Він її розглядає в зв’язку з поняттям причинності і формулює так: 1) причинність за законами природи не є єдиною причинністю, з якої можна вивести всі явища в світі, адже для пояснення явищ слід припустити ще й причинність через свободу; 2) ніякої свободи немає, все в світі здійснюється тільки за жорсткими законами природи. Треба одразу зауважити, що тут йдеться про свободу стосовно світу цілком, тобто в космологічному розумінні. Тут вона є чистою трансцендентальною ідеєю. З досвіду, пояснює Кант, ідея такої свободи не виникає, бо досвід та природа свідчать, що в них панує причинність. I розум сам собі створює “ідею спонтанності” (свободної причинності), котра здатна починати причинно-наслідковий ланцюг без попередньої причини. Так мислима свобода є не щось емпіричне, а інтеллігібельне, тобто осягається виключно розумом. Насправді, якби свобода - як безумовно перша причина - фіксувалась у досвіді, то вона належала б світу явищ, підпадала б під поняття природи, де панує та жорстка причинність, котру вивчає природознавство. Тоді залишається, щоб врятувати свободу, припустити її інтеллігібельність та якось “поєднати” свободу і природу. Бажане “поєднання” можливе лише у один спосіб: треба визнати за всіма явищами здатність мати подвійні ознаки: емпіричні та інтеллігібельні. Останні залишаються недосяжними для науково-теоретичного пізнання.

Ще раз звернемо увагу на те, що Кант розглядає свободу стосовно світу цілком, тобто як ідею світову, а не тільки відносно людини. Трансцендентальність ідеї свободи передбачає її пристосовність до всіх явищ, у тому числі і до людини. Людина сама є лише одне з явищ чуттєвого світу, але як така, має розсудок і розум. Слушно припустити, виходячи з загальної схеми, що саме розум є причиною всіх довільних вчинків, але внаслідок інтеллігібельного характеру цієї причини, вона нам незрозуміла вичерпно, залишається назавжди прихованою “річчю самою по собі”.

[155] Там само. – С. 106–107.

[156] Там само. – С. 215.

[157] Там само. – С. 229.