«Філософія: Навчальний посібник.»: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

З механічної картини світу випливає і бачення Гольбахом співвідношення необхідності та випадковості. Все у світі має свою причину, і для випадковості просто немає місця: «В усіх явищах людського життя від народження до смерті ми бачимо лише ланцюг необхідних причин і наслідків, які відповідають законам, загальним для всіх створінь природи»[146].

Особливості кожної окремої людини, відмінності між людьми пояснюються суто механістично. З відмінностей виводиться нерівність, з якої може народитись рабство, однак в цілому нерівність робить і гарну справу - люди стають необхідними один одному, що складає підвалину суспільного життя. Порушуючи правові й політичні питання, Гольбах впевнено говорить, що суспільство може завжди, коли цього вимагають його інтереси, усунути уряд, змінити форму правління, розширити або обмежити владу. Невдахи-правителі - це ті можновладці, які не керують людьми згідно з їхньою природою, нехтують просвітою народу і заклопотані тільки одним - як ошукати народ.

У творі «Природна політика, або бесіди про істинні принципи управління» Гольбах більш детально зупиняється на соціальних, морально-правових та політичних питаннях суспільного життя. Він не погоджується з думкою про такий природний стан первісної людини, в якому вона вела індивідуалістичний спосіб життя. Та його теза, що людина завжди існувала в суспільстві, проголошується цілком у дусі Арістотеля. Суспільство є теж створінням природи, оскільки якраз природа обумовлює життя людини в суспільстві, що має лише одну мету: надати людям можливість повніше використати природні властивості й здібності кожного для досягнення особистого щастя. Індивідуальні розбіжності та нерівності при взаємному обміні стають основою не розбрату й ворожнечі, а основою соціальності.

Сумісне життя регулюється законами, які є результатом необхідних відносин, що базуються на природі речей. Гольбах розрізняє природні закони і громадянські (позитивні). Протистояння між ними немає, оскільки перші закони - це ті, що безпосередньо засновані на природі людини, а інші - це просто пристосування природних законів до конкретних, мінливих обставин того чи іншого народу. Природні закони усвідомлюються розумом людини і тому можуть іменуватися законами самого розуму, який в усіх людей однаковий, бо така їх природа.

Розглядаючи організацію політичного життя в суспільстві, Гольбах говорить про «незручності» таких форм правління, як абсолютна монархія, аристократія та демократія, бо всі вони сприяють тільки якомусь одному станові, а суспільна рівновага можлива лише за такої форми правління, коли всі стани однаково віддалені від керма влади. Тому Гольбах схиляється до конституційної монархії, яка могла б утворитися тільки зі згоди всього суспільства.

Як відомо, французьке просвітництво буквально сповідувало ідеали свободи. Не обійшов цю тему і Гольбах. «Любов до свободи - найсильніша з пристрастей людини» - заявляє він[147]. Свобода - це можливість робити для власного щастя все, що дозволяє природа людини, яка живе в суспільстві. Наголос на «суспільстві» є принциповим, адже мірилом свободи членів суспільства повинно бути благо суспільства в цілому. Об’єднуючись у суспільство, люди беруть на себе зобов’язання не користуватися безмежною незалежністю, щоб вона не порушувала ті зв’язки, які гуртують людей. Як члени суспільства люди є вільними лише до тої міри, яку дозволяють їм закони розуму. А закони розуму й справедливі закони є одне й те ж, тому «підкорюватися тільки справедливим законам - це і значить користуватися самою повною свободою, якої лише може побажати громадянин»[148].

Першоджерела

1. Вольтер. Философские сочинения. - М.: Наука, 1988. - 751 с.

2. Гельвеций Клод Адриан. Сочинения в двух томах. - М.: Мысль, 1973, 1974.

3. Гельвецій К. А. Про людину, її розумові здібності та виховання. - К.: Основи, 1994. - 416 с.

4. Гердер И. Г. Идеи к философии истории человечества. - М.: Наука, 1977. - 703 с.

5. Гольбах П. Избранные произведения в двух томах. - М.: Изд-во социально-экономической литературы, 1963.

6. Дидро, Дени. Сочинения в двух томах. - М.: Мысль, 1986, 1991.

7. Монтескье Ш. Л. О духе законов / Сост., пер. и коммент. А.В. Матешук. - М.: Мысль, 1999. - 672 с

8. Руссо Ж-Ж. Трактаты. - М.: Наука, 1969. - 703 с.

Навчальна література

1. Кузнецов В. Н. Европейская философия XVIII века: Учебное пособие. - М.: Академический проект, 2006. - 544 с.

2. Момджян Х. Н. Французское Просвещение XVIII века. - М.: Мысль, 1983. - 447 с.

3. Нарский И. С. Западно-европейская философия XVIII века. - М.: Высшая школа, 1973. - 302 с.

4. Реале Дж., Антисери Д. Западная философия от истоков до наших дней. Т.3. От Леонардо до Канта. - СПб., 1996.

9. НІМЕЦЬКА КЛАСИЧНА ФІЛОСОФІЯ

9.1. Критична філософія І. Канта

9.1.1. Від Юма до Канта

Юмівський скептицизм свідчив про певну етапну кризу в розвитку новоєвропейської філософії. Хоч центром досліджень Юма були гносєологічні питання, але треба взяти до уваги їх вагомість в усьому контексті духовного життя Західної Європи того періоду. До збурюючих творів англійського скептика класична філософія мала вже солідну - понад століття - історію. Склалися і встигли поширитися нові культурні стандарти і цінності, через які епоха усвідомлює себе. Починаючи з Ф. Бекона, центральним поняттям цієї філософії було поняття розуму. Це не значить, що філософія раніше ним не користувалась. Але традиція, яка склалась за довгі століття Середньовіччя, передбачала, що призначення розуму полягає в прилученні людини до Бога, в котрого слід вірити і буття якого виходить за сферу розумової активності. Розпад середньовічного світу спочатку привів до переміщення у центр світоглядної системи людини як цілісної особи (Відродження), а потім вже з людських властивостей увагу було акцентовано на розумі. Розум, носієм котрого став визначатися окремий суб’єкт, ставився насамперед у відношення до природи, а якщо говорити точніше - у відношення до дійсності. Дійсність же являє собою як природу, так і суспільне життя.

Візитною карткою всієї новоєвропейської духовності стала наука. Виробництво вимагало її подальшого розвитку, особливо в прикладному, практичному аспекті. Наука ставала продуктивною силою і це найбільш виразно підтверджувала механіка, яка поступово виходила в лідери. Практична орієнтація науки, підтримана насамперед у Англії буржуазією і її державними діячами, або відсунула на периферію інші види духовності, або вимагала їх перебудови на зразок природознавства. Таким чином у системі знань відбулися докорінні зміни. Поряд з філософією з’явилися і почали самостійно розвиватися конкретні науки про природу і суспільство з їх специфічними методами пізнання, що вело до змін у статусі філософії, її предмету і ролі. Увагу дослідників все більше привертала методологія та теорія пізнання. Виникали питання, що торкалися походження пізнавальної спроможності, джерел і ефективності пізнання, співвідношення чуттєвого, досвідного і раціонального, питання про істину тощо. Сформувалось покоління філософів, які переважно досліджували саме ці - гносеологічні - проблеми.

Коли Юм писав своє “Дослідження про людське пізнання”, то вже склалася класична механіка Ньютона, де панувала емпірично орієнтована методологія. “А гіпотез я не вигадую, - писав Ньютон. - Все ж те, що не виводиться з явищ, має називатися гіпотезою, гіпотезам же метафiзичним, фiзичним, механічним, прихованим властивостям немає місця у експериментальна, філософії”[149]. Під гіпотезами він мав на увазі припущення, що не мали достатнього експериментального обґрунтування.

Критика Ньютона спрямована перш за все проти того “природознавства”, котре було засмічене натурфілософськими і метафізичними вигадками в дусі картезіанської фізики, а також лейбніцевсько-вольфівської метафізики: вони були поширені на континенті, тобто у Франції та Німеччині. Згадані філософські системи претендували на звання науки в її традиційному поданні, що йшло від Середньовіччя. Науковість визначалась раціоналістичними - дедуктивними - методами і “благородністю” предметів дослідження, їх коло обмежувалось Богом, субстанцією і душею. Ньютон фактично закріпив остаточне відокремлення природознавства від філософії як за предметом, так і за методом. Більш того, практична ефективність і еврістичність ньютонівської науки, підтриманої беззаперечним авторитетом математики, стала зразком науковості взагалі.

Таким чином, шлях розвитку науки було вказано. А як же бути з філософією? Що вона є? В чому її особливий предмет? Яке її відношення до науки? А чи є вона або чи може вона бути наукою? Ось питання, котрі загострились саме в середині XVIII ст. і засвідчили певну кризу філософської думки.

Ще у XVII ст. таких проблем не існувало. Для Бекона, Декарта, Гоббса філософія була символом науки і мова могла йти лише про класифікацію її підрозділів, окремих наук в її материнському лоні або про демаркацію кордонів між філософією та теологією. Розв’язання нових проблем можна було знайти через ретельне дослідження сутності і характеру того знання, яке ми вважаємо науковим, через дослідження розумової праці, котра продукує наукове знання. Тому Юм зосередив увагу на головному: на розкритті механізму утворення загальних понять, без яких не може бути науки взагалі.

Твердження Юма про неможливість однозначно вивести з розуму i раціонально обґрунтувати Снування об’єктів навколишнього світу було поширено ним i на таю очевидні для традиційної філософії надчуттєвi сутності, як субстанція, Бог i матерія. Хоч скептицизм стосувався в цілому нашої спроможності істинного пізнання, проте основний критичний напрямок торкався претензій філософії (“метафізичної філософії”, за Юмом) на звання науки. Так сталося, що критичний пафос англійського мислителя найбільш відгукнувся на континенті, особливо у Німеччині, де панувала лейбніцевсько-вольфівська філософія.

[146] Там само. – С. 118.

[147] Гольбах П. А. Естественная политика, или беседы об истинных принципах управления // Гольбах. П. А. Избранные произведения в двух томах. Т.2. – М.: Изд-во соц-эконом. Лит-ры, 1963. – С. 337.

[148] Там само. – С. 342.

[149] Ньютон И. Математические начала натуральной философии. – М., 1989. – С. 661.