«Філософія: Навчальний посібник.»: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

В останньому розділі “Критики чистого розуму”, який має назву “Трансцендентальне вчення про метод”, ставиться завдання визначити формальні умови для всієї системи чистого розуму. Тут можна знайти чимало цікавих думок, зокрема про дисципліну розуму, його системність, принципи застосування. Говорячи про дисципліну розуму, Кант ще раз застерігає від даремних спроб проникнути за межі досвіду у “привабливі зони інтелектуального”, у сфери надчуттєвого. Обмежуючи пізнавальні можливості розуму і в той же час, підкреслюючи нестримний порив його за рамки емпіричного, мислитель пропонує як кінцеві цілі розуму три предмети: свободу волі, безсмертя душі і буття Бога. Чисті теоретичні здобутки розуму тут мізерні, що засвідчують антиномії, проте ці три тематичні сфери (свобода, душа, Бог) важливі практично. Тут мають місце, наприклад, моральні закони, які торкаються практичного застосування чистого розуму.

9.2. Морально-правова концепція І. Канта

Кант поєднав усі інтереси розуму - і теоретичні, і практичні - у три знаменитих запитання[158]:

Що я можу знати?

Що я повинен чинити?

Чого я смію сподіватися?

На перше з наведених запитань попередню відповідь дала “Критика чистого розуму”. У системі філософії на друге запитання відповідь дає мораль, на третє - релігія. Вже наприкінці життя до цього переліку фундаментальних запитань Кант додав четверте:

Що є людина?

На нього відповідає антропологія, присвячену їй працю Кант видав у 1798 р. Останнє запитання - найзагальніше, “по суті все це можна було б звести до антропології, адже три перших питання відносяться до останнього.” - зауважує Кант[159].

У творчому житті видатного німецького філософа “Критика чистого розуму” була етапною з різних причин. Вона дала йому змогу переглянути місце філософії у сукупності людського знання, її специфіку і структуру, визначити роль різних пізнавальних здібностей людини, підкреслити активність суб’єкта пізнання. До того ж вона відкрила Канту шлях для створення власної філософської системи. Саме з неї, з її методологічних настанов починається оновлена експансія на традиційні сфери філософствування: етику, естетику, філософську антропологію, соціальну Філософію, натурфілософію i т. ін.

Якщо розум орієнтується на вивчення людських вчинків, то він набуває практичного значення і стає практичним розумом. Людські дії і вчинки відрізняються від інших явищ тим, що вони мають свою основу у розумній волі. Воля ж мислиться як здатність визначити себе самого до таких вчинків, які виходять з уявлень про ті чи інші закони. Закони ці є законами свободи, а наука про них - етика або вчення про моральність. Цьому вченню Кант присвятив три спеціальних праці: “Основи метафізики звичаїв” (1785), “Критика практичного розуму” (1788), “Метафізика звичаїв” (1797). В першій з них він встановлює моральний закон або вищий принцип моралі; у другій досліджує,так би мовити, моральну спроможність людини; у третій - розбудовує систематичне вчення про моральність.

Поняття розумної волі досить багате за своїм змістом. Як і розум, воля притаманна людській особі за самою її сутністю.

У той же час розум у практичній, а не теоретичній іпостасі має вплив на волю. Істинне призначення такого розуму полягає в тому, щоб утвердити волю як добру волю. З іншого боку, вираз “розумна воля” означає, що мова йде про здатність людини до свідомих вчинків, до вчинків за розумом, а не за “інстинктом”. Кант переконаний, що доброю є тільки одна воля, котра пов’язана з обов’язком. Обов’язок уже мов би містить в собі поняття доброї волі. Ідеальна добра воля буває тоді, коли вона співпадає з обов’язком. Скажімо, коли людина робить благо не з огляду на нагороду, а тільки заради обов’язку, то це і буде добра воля “в чистому вигляді”, як самоціль, а не засіб кращого улаштування в житті. Лише в такому випадку і мотив, і вчинок відповідають обов’язку та добрій волі. Та при цьому мислитель віддає перевагу мотиву або заміру. Щоб вивести людину у світ моральності, замір має підкорятися загальному закону. Такий закон не нав’язується зовні, бо в такому вигляді він не відповідатиме суті автономної волі кожної розумної людини. Отже, вищий моральний (принцип) закон слід відкрити в собі, адже він є в людській особі апріорно.

Як мисляча, розумна людина Кант мав повне право запропонувати основний закон практичного розуму всім іншим розумним істотам, а також подати кожній з них дороговказ до самовідкриття в собі того ж самого закону в найзагальнішому вигляді. Закон цей звучить як вимога, звернена до нас: “Чини так, щоб максима твоєї волі повсякчас могла заразом правити за принцип загального законодавства”[160]. Йому надається статус категоричного імперативу, котрий є обов’язковою вимогою. Формулюючи моральний закон, Кант звертається до здорового глузду людей, до морального чуття, де цей закон немов би лунає одвічно, хоч і дещо приховано. Щоб його відкрити, слід тільки вслухатися в себе, трохи замислитися над мотивами власних дій. Доречно зауважити, що такою позицією відносно морального закону Кант рішуче протистоїть тим поглядам, які вбачають витоки моральності в релігії, в ідеї Бога. Навпаки, стверджує він, будучи моральною істотою первісно, людина після цього приходить до Бога.

Можна висловити претензію, що наведений моральний закон має надзвичайно абстрактний характер, є чистою формулою. Сам Кант не заперечував це. Але вищий моральний закон і має таким бути - незалежним від емпіричних умов, від “матерії” досвіду. Він є проявом чистої волі, безпосереднім актом практичного розуму.

Кант не сподівався, що в практичному житті, у своїх стосунках всі і завжди будуть дійсно користуватися цим законом. Однак він весь час “лунає” в нас, бентежить прямо чи побічно. Нехай, наприклад, постає передо мною питання: чи можу я, коли опиняюся в скрутному становищі, дати якісь обіцянки з наміром не виконувати їх? Я вийду на рівень загального морального закону тоді, коли замислюсь над проблемою: а чи був би я задоволений, коли б моя максима - вийти з скрути шляхом фальшивої обіцянки - мала силу загального закону і для мене, і для інших? I чи міг би я сказати собі: нехай всі дурять один одного, даючи фальшиві обіцянки? Мабуть, ні. Навіть самий заклятий злодій не погодиться з тим, щоб його “практика” стала загальним правилом поведінки всіх людей, зокрема і у відношенні до нього самого.

Категоричний імператив - це єдина моральна норма, на якій мають базуватися вчинки людей. Він - найвищий моральний закон, спільний всім розумним істотам. Дослідження його змісту необхідно веде нас до визнання кожної іншої людини не як засобу, а як мети самої по собі. Кожна людська особа є, за думкою Канта, представником двох світів: інтеллігібельного і сенсибельного, адже вона і річ сама по собі, і емпіричне явище. Як частина інтеллігібельного світу людина має ідею свободи, волі, обов’язку, виступає автономним моральним законодавцем, але як частина світу, який сприймається чуттєво, поводить себе відповідно з природним законом бажань і нахилів. У першому випадку вчинки ґрунтуються на вищому принципі моральності, у другому - на принципі щастя, уявлення про котре у кожного своє. Тому людська особа є ареною боротьби між обов’язком і хтивостями, прихильностями. I тільки обов’язок, а не покора емпіричним мотивам надає позитивне моральне забарвлення людським вчинкам. Прямувати шляхом моралі означає мотивувати свої дії обов’язком. Безперечно, йти таким шляхом важко, але тільки він возвеличує людину, формує її достоїнство. Кант розумів, що людський світ далеко не рушив шляхом обов’язку, але він має віру в прогрес, моральне удосконалення людства, в цілющу силу морального закону. На щастя, допомагає в цьому та “дивовижна спроможність в нас, яку ми називаємо сумлінням”[161], і з якою так часто пов’язане каяття за скоєну несправедливість, за необачність чи щось гірше. Аналіз співвідношення інтеллігібельного і сенсибельного світів, теоретичного та практичного розуму приводить Канта до висновку про примат чистого практичного розуму, орієнтованого на дію. Фактично мова йде про вищість і первинність діяльності над знанням. Там, де розум спекулятивний зупиняється, заплутавши у антиноміях, розум практичний приходить на допомогу суб’єкту і виводить його з глухого кута, організує душевні сили на опанування вищим інтересом; визначення волі відносно кінцевої і повної мети. Скажімо, чи є вище благо, безсмертна душа, Бог? Спекулятивний або теоретичний розум намагається вирішувати це питання у напрямку підтвердження або заперечення їх існування, а розум практичний говорить: вони повинні бути.

Звернемо увагу на слово “повинні”, в ньому звучить обов’язковість, вимога, яка базується на наявності морального закону. Досягнення вищого блага необхідне з моральної точки зору, моральний закон веде нас туди через доброчинність, наполегливу боротьбу зі спокусами земного життя. Процес цей довгий і досягнення блага здійснюється лише в нескінченному прогресі, бо обмеженого часу індивідуального людського життя не вистачає для вирішення такого завдання. Рішення можливе тільки для роду людського цілком, а це вже - перехід до вічності. Звідси випливає, що здійснення вищого блага через людську волю вимагає нескінченного часу, тобто безсмертя душі. В свою чергу, реалізація вищого блага у світі, який нами не створений, потребує визнання кінцевої причини світу - Бога. “Морально необхідним є визнавати існування Бога”, - підбиває підсумок Кант[162]. У нас немає знання про трансцендентні об’єкти (свобода, душа, Бог), проте є моральні свідчення, навіть переконання. Такі моральні переконання є не що інше як віра. Релігійна віра й дає ту надію, про яку згадував наприкінці “Критики чистого розуму” її автор.

Сфера практичного розуму включає в себе також право. Для визначення специфіки права у його відношенні до моралі, встановлення поняття права слід згадати, що людський розум виступає подвійним законодавцем: 1) по відношенню до природи, де панує жорстка причинність, механічна необхідність; 2) по відношенню до царства свободи, де панує не примус, а змушування чи спонукання під тиском обов’язку. Закони свободи на відміну від законів природи називаються моральними. У тому випадку, якщо вони стосуються лише зовнішніх вчинків, Кант називає їх юридичними; коли ж моральні закони самих себе висувають підставами вчинків, вони позначаються як етичні. На цій підставі поділяється етичне і юридичне законодавство. Перше засноване на принципі обов’язку, який є також глибинним мотивом вчинків, а друге спеціально не бере таких мотивів до уваги, тобто припускає й іншу мотивацію. Морально-етичний закон не гарантує безумовного виконання своєї вимоги, він є лише внутрішньою вимогою, а зовнішні людські вчинки можуть не співпадати з нею. Навпаки, морально-правовий закон засновується на можливості і умовах зовнішньої вимоги, зовнішнього законодавства. Виходячи з цих попередніх міркувань, Кант визначає сутність права: “Право це є сукупність умов, за яких воля одного сумісна з волею іншого з точки зору загального закону свободи”[163]. Очевидно, що право безпосередньо стосується емпіричних взаємовідносин людей в розвинутому суспільстві, де склалося уявлення про автономність кожної особи, носія ідеї свободи. Таке суспільство вимагає якогось загального правового принципу, що був би покладений у підґрунтя позитивного (дійсно існуючого) права, враховуючи автономію особистої свободи. I Кант формулює його як імператив, називаючи загальним правовим законом: “Чини зовні так, щоб вільний прояв твоєї волі був сумісним з свободою кожного, відповідно загальному закону”[164].

Через проблему права Кант виходить у світ міжлюдських стосунків, які охоплюють родину, громадянське суспільство, державу і міждержавні відносини. Міжлюдські стосунки на основі власності, сім’я та шлюб розглядаються у розділі про особисте (“приватне”) право, де центральною є проблема власності. Громадянське суспільство і держава - то область публічного права, куди входить і право міжнародне. Мислитель рішуче наполягає на принципі розподілу влади, виділяє законодавчу, виконавчу та судову її гілки.

Загальним знаменником у всіх проявах правових відносин визначається первинна свобода індивіда, проте не завжди і не у всьому Кант послідовно проводить цей принцип. Так, права голосу позбавляються жінки і слуги, оскільки вони не мають громадянського статусу, а їх існування - лише присутність. Непослідовним виявляє він себе і тоді, коли говорить про відношення громадян до верховної влади. З одного боку, визнається свобода кожного не підкорятися ніякому іншому закону, крім того, на який громадянин дав свою згоду; а з іншого боку, категорично - під загрозою смертної кари - забороняеться будь-який протест чи революція проти зловживань верховної влади. Правда, коли Кант у 1797 р. видав “Метафізику звичаїв”, в якій розглянув це питання, вже завершилась перемогою Велика Французька революція і треба було внести деякі корективи. Тому він припустив: коли “революція вдалася і встановився новий лад, то неправомірність цього починання і здійснення революції не може звільнити підлеглих від обов'язку підкоритися - як доброчинним громадянам - новому порядку, і вони не мають змоги ухилитись від чесної покори уряду, котрому тепер належить влада”[165]. Розглядаючи міжнародне право, Кант торкається дуже важливої для нього ідеї - права народів на мир. Більш детально він розробив цю тему трохи раніше, у праці 1794 р. “До вічного миру”. Встановлення загального і вічного миру між народами і державами складає кінцеву мету вчення про право. Війна, на думку Канта, не є той засіб, яким кожен повинен домагатись свого права.

9.3. Естетика Канта та його філософська антропологія

Естетичні погляди Канта викладено у “Критиці здібності судження” (1790). Тезово їх можна звести до таких тверджень. Естетичне займає проміжне місце між істиною і добром, красота немовби зливає ці два полюси воєдино. Сприйняття прекрасного - це в той же час окрема галузь людської духовної активності, воно потребує певних зусиль, часу і рівня культури. Естетичні судження базуються на апріорних почуттях задоволення і незадоволення. Задоволення ми можемо відчувати і від доброго, і від корисного, маючи на увазі утилітарне використання. До естетичного ж належить гарне само по собі, тут доцільніший вираз “незацікавлене приємне”. Це чисте спостереження, в якому затихають будь-які бажання, занепокоєння волі, ми не прагнемо нічого одержати від предмету, ані пізнати, ані використати його. Естетичні судження - це судження смаку виключно на основі задоволення чи незадоволення. Предмет такого задоволення і зветься прекрасним.

Слід звернути увагу на смисли терміну «судження» оскільки у філософії Канта вони присутні у різних контекстах. У логічному смислі «судження» - форма думки у вигляді вислову, у якому дещо стверджується або заперечується стосовно предмету думки. У іншому смислі «судження» - одна з пізнавальних здібностей, яка полягає в умінні користуватися правилами при підведенні окремого під загальне. Людину, нездатну до такої мисленевої процедури вважають за дурня. У третьому смислі «судження» - розумовий акт, що виражає ставлення суб’єкта до чого-небудь, його оцінку. У роботі Канта “Критика здібності судження” мається на увазі «судження» у цьому останньому смислі.

До Канта предметом естетики вважались тільки витвори мистецтва, природа не бралася до уваги. Кант же до мистецтва і природи поставився однаково: явища природи теж можуть бути предметами людської оцінки з естетичної точки зору. Так, напр., розглядаючи піднесене стосовно явищ природи, Кант зауважував, що воно переживається нами естетично у тому разі, якщо ми спостерігаємо набагато превершуючі людину сили природи, природні катаклізми, але при цьому самі знаходимося у безпеці.

Філософська система Канта завершується вченням про людину, яке він найбільш повно виклав у творі “Антропологія з прагматичної точки зору” (1798). Людина - головна мета і головний предмет, заради якого здійснюються всі досягнення науки та культури. У своїй останній робот! Кант виступає як гуманіст, але не зачаровується людською природою, далеко не ідеалізує її. В людях більше дурості, ніж злості, є й пихатість, і користолюбство і т. ін. Властива їм і “недоброзичлива товариськість” як антагоністичне сполучення нахилу до спілкування і готовності до суперечки, наявність злого начала. Та Кант має віру в прогрес з допомогою розуму, так що добрі задатки, які є в людях, врешті-решт одержать відповідний розвиток, коли не в конкретній обмеженій людській істоті, то в прогресуючому людстві, в усьому людському роді. Він бачить суспільну недосконалість, далекі від ідеалу моральні якості людей, однак вірить в те, що вони вийдуть “із стану неповноліття”, зуміють як слід скористатися своїм розумом. Нам часто, вважав він, не розуму не вистачає, а рішучості і мужності у користуванні цією могутньою зброєю, яку нам даровано.

Кант усім своїм життям, широкою творчою спадщиною - результатом наполегливої повсякденної праці - вчить пильно вдивлятися в світ, що оточує нас, в глибини нашого внутрішнього Я, сміливо і відповідально ставити та вирішувати складні проблеми.

9.4. Філософія Й. Г. Фіхте

9.4.1. Життя і основні твори Фіхте

Йоган Готліб Фіхте (1762-1814) народився у селищі Рамменау, що в Саксонії, в сім’ї ремісника. В його долі значну роль відіграв сусідський поміщик фон Мільтіц, після того як він переконався у неординарних здібностях хлопця і попіклувався про його освіту та виховання. Закінчивши монастирську школу, Фіхте у 1789 р спочатку навчався в Ієнському університеті а пізніше в університеті м. Лейпциг. З 1784 р. почалась його робота домашнім вчителем. Учителював Фіхте в різних місцях Саксонії, а з 1788 р. протягом півтора років у Цюріху (Швейцарія). У 1790 р. повернувся до Лейпцигу. Зробивши численні спроби віднайти роботу, яка відповідала б його духові й потребі у доходах, він вимушений був повернутися до приватних уроків. І тут в його долі стався ще один поворот. Деякий студент попрохав за платню викладати йому кантівську філософію, з якою Фіхте до цього випадку майже не зустрічався. Необхідність викладання змусила його серйозно зайнятися Кантом і незабаром критична філософія так захопила його, що Фіхте забуває всі свої життєві негаразди. Його ближчою метою стало засвоєння кантівської філософії. Влітку 1791 р. Фіхте прибув до Кенігсбергу, аби особисто познайомитися з великим філософом, якого він тепер називає «гордістю людського духу».

[158] Кант І. Критика чистого розуму. - Київ: Юніверс, 2000. – С. 456.

[159] Кант И. Логика. Пособие к лекциям // Кант И. Трактаты и письма. – М.: Наука, 1980. – С. 332.

[160] Кант І. Критика практичного розуму. – К.: Юніверс, 2004. – С. 35.

[161] Кант І. Критика практичного розуму. – К.: Юніверс, 2004. – С. 110.

[162] Там само. – С. 139.

[163] Кант И. Метафизика нравов // Кант И. Сочинения: В 8 т. Т.6. – М.: Чоро, 1994. – С. 253.

[164] Там само. – С. 254.

[165] Там само. – С. 356.