«Філософія: Навчальний посібник.»: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

М. Мендельсон у своїх творах захищав принцип релігійної толерантності, вважаючи, що між людьми різних релігійних конфесій є згода стосовно розумних підстав релігії, а відмінності між релігіями обумовлені лише історичними причинами і вихованням. На його думку, релігія звертається до совісті людини і належність до релігійної общини - справа вільного вибору самої людини. У своїх загально-філософських позиціях Мендельсон належав до школи Лейбніца-Вольфа. Оригінальний внесок у філософію цього мислителя особливо помітний у галузі естетики, яку він розглядав як автономну активність духу, де чуттєвість має найбільше значення.

Готхольд Єфраім Лессінг (1729-1781) був не тільки філософом у шкільному смислі, а й філософічним поетом та письменником, який виступав за толерантність, за свободу. Познайомився з палким прихильником свободи Вольтером під час його перебування у Берліні.

Лессінг зробив суттєвий внесок у різні напрямки просвітницької думки. У власне філософських роботах він вказував на обмеженість будь-якого однобічного підходу - чи то раціоналістичного, чи поверхово емпіричного, вбачав у цьому антиісторизм.

Чимало творів Лессінг присвятив естетичним питанням, запроваджував ідею наближення мистецтва до життя. У якості основного естетичного принципу висунув ідею єдності індивідуального (чуттєво-образного) і узагальненого (поняттєво-загального) відтворення дійсності у художніх творах.

Лессінг також розробляв питання історичного характеру співвідношення позитивної (напр., християнство) і природної (язичницької) релігії, принципи якої базуються на деяких закладених у людському розумі вічних істинах релігії. На певному етапі історичного розвитку святе письмо сприяло їх усвідомленню людством, однак нині повстало завдання критичного переосмислення й подолання догм позитивної релігії. За цим стояла ідея, що всю попередню історію слід розглядати як необхідний період на шляху до теперішнього стану, а не вбачати в ньому низку помилок і даремних зусиль попередніх поколінь. Застосовуючи цей принцип до історії Просвітництва, Лессінг вважав, що у середині XVIII ст. Німеччина знаходилася ще не на стадії Просвітництва, а лише у процесі руху до нього. З цією думкою погоджувався і Кант, коли у згадуваній статті 1784 року «Відповідь на питання: що таке Просвітництво?», тобто через три роки після смерті Лессінга, писав: «Якщо поставити питання, чи живемо ми нині у освічену добу, то відповідь буде така: ні, але мабуть, ми живемо у добу просвітництва»[139]. Лессінг мабуть першим звернув увагу на провідну виховну роль “Біблії”, обмеживши тим самим претензії теологів вважати її більш універсальним явищем.

Колись, на тлі критики Мендельсоном пантеїзму Спінози, Лессінг, за словами Г. Якобі (1743-1819), десь зауважив: “Нема ніякої іншої філософії, крім філософії Спінози”. Цей оприлюднений уже після смерті Лессінга вислів спричинив у Німеччині тривалі й запеклі філософські дискусії, що звичайно ж пожвавило загальне філософське життя.

Видатним німецьким філософом-просвітником був Иоган Готфрід Гердер (1744-1803). Він першим визнав філософію історії як самостійну дисципліну. У передмові до своєї книги “Ідеї до філософії історії людства” Гердер тлумачить філософію історії як науку про всю історію людства в цілому. Звичайно, сьогодні не йдеться про те, що філософія історії підмінює собою історичну науку, вона тільки прагне філософськими засобами осмислити хід людської історії в її цілісності і окремих фазах, визначитись відносно загальної логіки, смислу історії, можливих закономірностей та стосовно специфіки історичного пізнання.

Й. Г. Гердер безперечно визнавав закони розвитку історії. Природною еволюцією людина приречена до панівного становища на землі, призначена бути вінцем творіння всього сущого. Така доля уготована їй вже здатністю до прямоходіння, будовою мозку, тілесною конституцією, а від цього причинно-наслідковий ланцюжок веде до здатності до мови, розуму, соромливості і врешті-решт до утвердження правил істини і справедливості, що й перетворює людей у вірних помічників і братів відносно один одного. Все це завершується формуванням духу гуманності, досліджувати який є справжнім завданням філософії історії. Історія людства - це школа удосконалення на шляху прогресуючої гуманності. “Розум людський, - так завершує Гердер книгу “Ідеї до філософії історії людства”, - помножена солідарна діяльність людей невтримно й неухильно йдуть уперед і вбачають у цьому гарну прикмету, навіть якщо кращі плоди до часу й не визріють”[140].

8.3. Французьке Просвітництво XVIII ст.

Справжнім лідером французького Просвітництва був Франсуа Марі Аруе (Вольтер). У Вольтера (1694-1778) було 137 псевдонімів, але в історію він увійшов саме з цим. Надзвичайно обдарований, універсально освічений, войовничий за характером, Вольтер втілював у собі основні просвітницькі ідеї. Він мав талант філософа й історика, драматурга й романіста, поета й публіциста, був ворогом деспотизму, патріархом вільнодумства.

З десяти до шістнадцяти років Вольтер виховувався у єзуїтській колегії Легран, а надалі у школі правознавства у Парижі. Там він увійшов у гурток вільнодумно налаштованої аристократичної молоді і започаткував свою літературну творчість. За епіграму й памфлет проти регента Філіпа Оранського майже рік відсидів у Бастилії. Однак часу там марно не втрачав, а написав свою першу трагедію „Едіп” та поеми. З 1728 по 1729 рік Вольтер перебував у Англії, що значно вплинуло на формування його власне філософських поглядів. Потім до 1750 р. жив у Франції, але через переслідування збоку церковників виїхав до Прусії, деякий час перебував у Женеві, а з 1755 р. і майже до кінця життя мешкав у своїй садибі Ферней на кордоні Франції зі Швейцарією. Саме тут розгорнулась його активна антиклерикальна діяльність, тут він приймав активну участь у створенні Енциклопедії, написав багатотомний філософський словник, філософські повісті. На початку 1778 р. Вольтер прибув до Парижа, де його з захопленням зустріли, але 30 травня того ж року він помер. Через 13 років, під час революції, його гроб було перенесено до Пантеону.

В усіх вольтерівських творах проходить лейтмотивом критика офіційної релігії й церкви. І це є цілком зрозумілим. Адже в умовах того часу кожен, хто прагнув улаштувати суспільне життя на нових засадах, мусив виступати проти авторитету панівної церкви, проти богословських догм, за звільнення свідомості від хибних стереотипів. Будь-хто з критиків панівних економічних і політичних відносин не міг не підняти руку проти релігії й церкви, що освячували владу монарха й увесь устрій життя й думок, що склався.

Інша риса творчості Вольтера полягає у тому, що всі його твори просякнені філософськими ідеями. Філософічним був його „театр” (понад 50 п’єс), філософські повісті та романи. Посмертне видання його творів склало 70 томів, серед них - „Філософські листи”, „Метафізичний трактат”, „Філософ- невіглас”, „Філософський словник”.

У філософії Вольтер був прихильником Локка. Засвоївши сенсуалізм англійських філософів, він активно пропагував його у Франції. Спираючись на вчення про відчуття як першоджерело пізнання, Вольтер піддав критиці декартівське вчення про природжені ідеї. Відкинув він і беркліанський суб’єктивний ідеалізм, зауваживши, що коли падаючий камінь переламає мені плече, то мабуть дуже важко буде припустити, що це сталося завдяки зусиллям пам’яті.

Стосовно релігійних питань Вольтер залишився деїстом, тобто визнавав можливість існування Бога лише як першодвигуна Всесвіту. Відхиляв він і субстанційність душі. Душа не є самостійним і незалежним началом. Те, що ми звемо душею, є тільки здатністю людини до мислення[141]. Чому б не вважати мислення властивістю матерії? - порушує ще одне важливе питання Вольтер і відповідає: „І яка людина на Землі наважиться, не впадаючи у безглузду нечестивість, стверджувати, неначе Бог не може надати матерії чуття і думку”; Неможливо, кажуть мені, щоб матерія мислила. Однак я не вбачаю такої неможливості”[142].

Вольтер всіляко пропагував у Франції індуктивний метод Бекона і Ньютона, хоча стосовно самого філософського знання й залишався скептиком, вважаючи, що філософія не дає пояснення суті речей, і одну з своїх праць - „Філософ- невіглас” - у другому виданні так і назвав - „Питання людини, яка нічого не знає.”

У своїх перших творах Вольтер був прибічником ідеї свободи волі (індетермінізму), але згодом детермінізм подолав його. Було б дивно, вказував він, якби Всесвіт підкорювався своїм законам, а лише одна малесенька тварина могла б діяти всупереч їм. У дійсності бути вільним - значить могти робити те, що ми хочемо. Людина - одна з ланок ланцюгу загального зв’язку речей.

У етиці й естетиці Вольтер проводив думку про відносність ідеалів і критеріїв добра й красоти. Уявлення про них змінюються від епохи до епохи, від місця до місця. Судження у цих питаннях залежить і від того, хто його висловлює. Так, напр., він писав: «Спитайте в самця жаби: Що таке краса, прекрасне «to kalon»? Він відповість, що це - жаба-самиця з її здоровенними, круглими, виряченими очима на маленькій голівці, з плоским ротом до вух, жовтим животиком, брунатною спинкою. Спитайте гвінейського негра: для нього прекрасне - чорна, блискуча шкіра, заглиблені очі, сплюснений ніс»[143]. Тим самим Вольтер розхитував уявлення про абсолютність норм, що вже віджили свій час.

Вольтер був прекрасним істориком, першим висунув ідею створення історії культури, він же сформулював і поняття „філософія історії”.

Шарль Луї Монтескє (1689-1755) - один з перших представників французького просвітництва. Його просвітницький пафос виявляється у ряді моментів. По-перше, він вірить у цивілізуючу роль науки, яка корисна своїми відкриттями й винаходами, а також сприяє щастю людям. По-друге, природознавчі успіхи наук, що спирались на емпіричний метод, відкривають шлях до дослідження історії і соціальних процесів. Він був переконаний, що у суспільному житті мають місце природні закони, зважаючи на те, що в ньому немає випадковості чи божественого провидіння.

У своєму основному творі „Про дух законів” Монтеск'є вказував, що в цілому закон це є людський розум, ним керуються всі народи землі. Політичні й громадянські закони - то все окремі конкретні випадки застосування разуму до особливостей життя конкретних народів. Ці закони повинні відповідати властивостям народу, для якого вони встановлюються. Вони повинні відповідати фізичним особливостям країни, її клімату - холодному, жаркому чи помірному, якості ґрунту, розмірам, образові життя, релігії населення, його нахилам тощо.

Він виділяв три форми правління - республіканська, монархічна й деспотична. Кожній з цих форм відповідає певний моральний принцип: для республіканської - доброчинність, для монархічної - честь, для деспотичної - страх. Монтеск’є обґрунтовував також необхідність розподілу влади на законодавчу, виконавчу й судову. Не може бути, зауважував він, щоб законодавча влада поєднувалась з виконавчою у одній особі. Якщо, до того ж, не відділити від перших двох судову владу, то це призведе до панування свавілля в суспільстві.

Клод Адріан Гельвецій (1715-1771). На нього велике враження справив твір Д. Локка “Досвід про людський розум” і зробив його прибічником матеріалістичного сенсуалізму. Найбільш важливі твори Гельвеція - “Про людину, її розумові здібності та її виховання”, “Про розум”, остання була засуджена й спалена катом.

Розглядаючи відмінності людини як розумної істоти, Гельвецій відзначає її пізнавальні здібності, що базуються на відчуттях. На їх базі формуються ідеї. Новим моментом було введення категорії “інтерес” у теорію пізнання і в соціальну теорію. Інтереси виражають потреби й бажання людини. Від природи у людині мало чого природженого, все визначається середовищем, як природним, так і соціальним (включно з політичним). Середовище настільки є важливим, що визначає формування добрих чи злих нахилів. Тому зміна середовища у бажаному напрямку автоматично веде до сприятливих прогресу наслідків.

Жан-Жак Руссо (1712-1778) як і Вольтер - видатні діячі Просвітництва, але в той же час і антиподи, представники крайніх полюсів. Вольтер скоріше був ідеологом крупної буржуазії, а Руссо - представник дрібнобуржуазної демократії. У своїх примітках на полях трактату Руссо „Роздум про походження і основи нерівності між людьми” Вольтер назвав ідеї соціальної рівності, які автор пропагував, „філософією обірванця”, котрий бажає, аби бідні грабували багатих.

У своїх творах Руссо доводить ідеї Гоббса й Локка до соціально-політичних наслідків і відверто, чітко формулює власні. Найбільш відомий твір, який це підтверджує - „Про суспільний договір, або принципи політичного права”. Руссо показує, що сувереном, єдиним правителем суспільства, що виникає на підставі договору, є „об’єднаний народ”. Він рішуче підкреслює принцип суверенітету народу. Як і інші представники Просвітництва, Руссо свій ідеал держави розумів у вигляді реалізації царства розуму. Слід додати, що Руссо був, мабуть, першим, хто відчув суперечності сучасної цивілізації, що тоді тільки насувалася, і заявив у творі „Міркування з питання: Чи сприяло відродження наук і мистецтв очищенню моральності?”, що наука й промисловість несуть у собі не тільки користь: «Скільки небезпек, скільки помилкових шляхів загрожують нам у наукових дослідженнях!.. Якщо наші науки неспроможні вирішити ті задачі, які вони перед собою ставлять, то вони ще більш небезпечні за тими результатами, до яких вони призводять»[144].

Поль Анрі Гольбах (1723 - 1789) - один з наймолодших французьких просвітників. Його твір „Система природи”, що з’явився у 1770 р., є найбільш систематичним викладенням матеріалізму свого часу. Головна ідея цього твору полягає у послідовному проведенні принципу редукції, тобто у можливості звести всі явища природи до різних форм руху матеріальних часток.

Людина - створіння природи, перебуває в природі і підкорюється її законам. Люди стають залежними, рабами через незнання власної природи, власних потреб, прагнень і прав. Людина, яка не розуміє природу суспільства, не знає його мети й мети уряду, дає себе ошукати, пригнобити, зробити порочним і нещасним.

Природу Гольбах розуміє у двох смислах. У широкому смислі - це увесь Всесвіт, як дещо цілісне, що є результатом взаємодії різних речей та їх рухів. У вузькому смислі - природа є тим, що стосується кожної окремої речі, те, що випливає з її сутності. Сутність же речі - сума властивостей, яка складає індивідуальну природу цієї речі. Природа в обох смислах знаходиться у постійному русі, причину якого не слід шукати поза межами самої природи, бо сутність природи полягає в дії.

Крім «природи» Гольбах використовує ще й поняття «матерія» з таким визначенням: «Стосовно нас матерія є взагалі все те, що певним чином впливає на наші відчуття»[145]. Фактично він ототожнював матерію з речовинністю, для нього «матерія» - абстракція від будь-якої речі. Увесь арсенал знань, які мала на той час механіка, Гольбах використовує для пояснення всіх процесів і перетворень: від простої взаємодії тіл до ментальних процесів у людині та моральних стосунків і політичних явищ у суспільному житті. Принцип, яким він користується, - це редукціонізм, тобто зведення всього складного до простого, до сполучення простих механічних рухів (сила тяжіння, інерція тощо).

[139] Кант И. Ответ на вопрос: Что такое Просвещение? // Кант И. Собрание сочинений в 8 тт. Т 8. – М.: Чоро, 1994. – С. 35.

[140] Гердер И .Г. Идеи к философии истории человечества. – М.: Наука, 1977. – С. 608.

[141] «Душа эта, кою вы изобразили субстанцией, на самом деле есть не что иное, как способность, дарованная нам великим бытием; она вовсе не личность. Это - свойство, данное нашим органам, а вовсе не субстанция». - Вольтер. О душе // Вольтер. Философские сочинения. – М.: Мысль, 1988. – С. 550.

[142] Вольтер. Философские письма. Метафизический трактат // Вольтер. Философские сочинения. – М.: Мысль, 1988. – С. 120 –121, 253.

[143] Вольтер. Эстетика. Статьи. Письма. – М.: Искусство, 1974. – С. 214–215.

[144] Руссо. Ж.+Ж. Трактаты. – М.: Наука, 1969. – С. 20.

[145] Гольбах П. А. Система природы, или о законах мира физического и мира дузовного // Гольбах. П. А. Избранные произведения в двух томах. Т.1. – М.: Изд-во соц-эконом. Лит-ры, 1963. – С. 84.