«Філософія: Навчальний посібник.»: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Академічна кар’єра Фіхте почалась в Ієнськім університеті в 1794 р. У тому ж році Фіхте пише твори «Про поняття науковчення, або про так звану філософію», «Основи загального науковчення», які готувались ним спеціально для занять зі студентами. Ієнський період закінчився для Фіхте через п’ять років. Переїхавши з Ієни до Берліна, Фіхте деякий час закінчує раніше заплановані роботи: «Призначення людини» (1800), «Замкнена торговельна держава» (1800) та інші. У 1804 р. Фіхте отримав з Росії пропозицію зайняти кафедру філософії в Харківському університеті, який щойно відкрився, а також з Баварії. Не наважившись поїхати до Харкова, і не задовольнившись умовами роботи в Баварії, Фіхте до початку у 1806 р. франко-прусської війни читає лекції в університеті м. Ерланген (Прусія). Війна ганяла його по різних містах, одного разу він викладав навіть у Кенігсбергу, на батьківщині Канта. Повернувшись у 1807 р. до Берліна, Фіхте уславив себе «Промовами до німецької нації». У 1810 р. відбулось відкриття Берлінського університету, де першим ректором за академічними виборами став саме Фіхте. Хоч цю посаду він займав зовсім недовго, у Берлінськім університеті пропрацював до своєї смерті у 1814 р. Енергії, навіть одержимості, з якою служив філософії Фіхте, можуть дати пояснення такі його слова: «Про свою особу я взагалі не думаю: до істини ж я полум’янію, і те, що я вважаю за істинне, те я буду завжди повторювати настільки енергійно і настільки рішуче, настільки зможу»[166].

9.4.2. «Науковчення» Фіхте

«Відштовхнувшись» від Канта, Фіхте з часом пішов іншим напрямком, хоч йому здавалось, що він розвивав далі ідейні інтенції кантіанства. Коли Кант скритикував інноваційні кроки Фіхте, той мав сміливість згорда заявити, неначе старий вже сам не розуміє власної філософії.

Як і Кант, Фіхте починає з питання про науковість філософії. Але, насамперед, слід з’ясувати питання стосовно ознак науки як такої, її сутності. Істотною ознакою науки, як тоді вважалось, є дедуктивно виводиме знання, що починається з певного абсолютно достовірного основоположення, інакше не зможе скластись досконала система науки. Таке основоположення обґрунтовується окремо, поза межами даної наукової системи. Фіхте вважав, що цю роботу може виконати тільки філософія, оскільки конкретні науки лише користуються готовими основоположеннями, не доводячи їх. Та філософська робота, яка доводить основоположення і є фундаментом для інших наук, була названа ним “науковчення”.

Ми пам’ятаємо, що Кант обмежив можливості пояснюючого розуму. У науці не все можна пояснити, є дещо таке, що ми вимушені прийняти на віру з практичних міркувань, і це було б основоположенням науки, що приймається без доведення (скажімо, наявність «речей самих по собі»). Фіхте мав намір іти далі, перейти уявні межі можливостей обґрунтування і пояснити все. Іти далі - то для нього значило поринути в глибини свідомості і там віднайти безумовне основоположення. Фіхте використовує для цього кантівську “трансцендентальну єдність аперцепціі» і прагне розглянути свідомість спочатку як “чисту”, суть якої зводить до (“Я”).

Насамперед Фіхте констатує, що й після Канта філософія все ще не піднесена до рівня науки. Але «філософія є наукою!». Наука має систематичну форму, в ній всі положення сходять до одного єдиного основоположення і через нього об’єднуються у одне ціле. Висхідне основоположення повинно бути вірогідним, решта положень науки отримує вірогідність від нього, однак воно само повинно отримати незалежну вірогідність, до будь- якого пов’язування з іншими науковими положеннями. Доведення вірогідності основоположення наукової системи здійснюється за межами цієї системи, однак це доведення саме є наукою, або наукою про науку (науки) взагалі, науковченням. Власне це і є те, що називають філософією, яка теж є наукою і слугує фундаментом для побудови будь-якої іншої науки, що претендує на таке звання. Фактично йдеться про філософію як про науку до будь-якої іншої науки, або про науку в науці.

Предмет науковчення - система людського знання взагалі. Коли Фіхте говорить про «знання взагалі», то він не має на увазі вичерпування людських знань у кількісному відношенні. Тільки за якістю людське знання може бути цілком вичерпаним. Правильно віднайдене основоположення пов’язує разом решту знання і коли є тільки одне-єдине основоположення, то необхідно визнати й існування одної-єдиної системи всіх людських знань. Саме вона і є науковченням.

Отже, поняття й предмет науковчення з’ясовані. Далі на шляху до викладення науковчення Фіхте вважає за важливу передумову визначити правильні методологічні підходи. При цьому він констатує, що справжнім завданням філософії є пошук підстав тих наших уявлень, які супроводжуються відчуттям необхідності. «Філософія, - зауважує Фіхте, - є не що інше, як наука, яка вирішує цю задачу»[167]. І тут можливі тільки дві системи науковчення: ідеалізм і догматизм.

Обидві ці системи взаємно протилежні, взаємно виключають одна одну і жодна з них не в змозі спростувати іншу. Виходить, що паралельно можуть існувати всього лише дві можливі філософські системи. Однак Фіхте треба переконати, що система ідеалізму є більш прийнятною.

Вирішуючи цю задачу, він спочатку звертає увагу на те, що вибір тієї чи іншої філософської системи багато в чому залежить від типу особи, а таких основних типів - два, і вони відповідають двом ступеням розвитку людства. Люди першого типу ще не піднеслися до повноти відчуття власної свободи і абсолютної самостійності, вони - на прив’язі у речей: «Якщо позбавити їх речей, разом з ними втрачається і їхнє власне «я»... Усим, що вони є, вони стали воістину через зовнішній світ... Принцип догматиків є віра у речі заради них самих; отже, це є опосередкована віра у своє власне розвіяне і на об'єктах зосереджене «я»[168]. Той же, хто не потребує речей як опори для свого «я», хто не вірить у речі, а вірить у свою самостійність через природний потяг, схильність і палко за це б’ється, така людина прийде до ідеалізму.

Філософи теж люди, і хто яку філософію вибере, залежить тільки від людини, якою вона є. «...Адже, - підкреслює Фіхте, - філософська система - не мертве начиння, яке можна було б відкладати або брати за бажанням; вона запалена душею людини, що має її. В'ялий від природи чи розслаблений і викривлений духовним рабством, вченою розкішшю або пихатістю характер ніколи не підніметься до ідеалізму. . Філософом слід народитися, треба бути до того вихованим і самого себе виховати; але ніяке людське мистецтво не здатне зробити когось філософом»[169]. Отже, перевага на користь ідеалізму заснована на схильності людей певного типу до свободи і у підсумку робиться висновок, що ідеалізм є єдино можливою філософією, тотожною науці.

Розглянута тут попередня диспозиція дає Фіхте підставу розпочати викладення науковчення, що він і зробив у праці «Основи загального науковчення». Задача науковчення чітка: «Нам треба віднайти абсолютно перше, цілком безумовне основоположення всього людського знання”[170]. Воно повинно бути вірогідним настільки, щоб решта положень науки набула б від нього вірогідність, і тим самим уся наука отримала б міцний фундамент.

Для виведення основоположення треба з чогось почати і краще всього через міркування шляхом висування положень, які визнає будь-яка людина. Таких початкових положень- висловлювань може бути декілька, однак Фіхте обирає таке, яке швидше за все приведе до мети. Роль такого положення може виконати, напр., висловлення “А є А” або, що те ж саме: “А=А”.

Твердження А=А ще не говорить про те, що А дійсно існує. Ним ми тільки хочемо сказати, що якщо А є, то воно є, і ми не вимагаємо, щоб А дійсно було. Згаданим твержденням встановлюється головне, на що слід звернути увагу, а саме на форму положення, на необхідний зв’язок між таким-то якщо і таким-то то. Цей необхідний зв’язок між ними і є те, що покладається безумовно і без будь-якого подальшого обґрунтування[171].

Отже, чи існує насправді А, чи не існує, ми про це своїм твердженням ще нічого певного не говоримо. Однак тут же ставимо питання: за яких же умов А існує? Відповідь може бути лише одна: в судженні «якщо А є, то є А» необхідний зв’язок між лівою і правою частиною покладається у Я, бо саме Я судить, і судить згідно деякого закону, наданому Я не чим іншим, як самим же Я. А, як дещо випадкове (адже під іменем А можна розуміти будь що зі змістовної точки зору), буде покладатися у Я і через посередництво Я, оскільки у ньому закладено джерело необхідного зв’язку. І далі Фіхте робить такий висновок: «А є даним для Я, що судить, безумовно і через його покладеність у Я, тобто ним покладається... І безумовно покладений [необхідний зв’язок] можна виразити також наступним чином: Я=Я; Я є Я»[172].

Затримаємось на понятті Я. Воно означає самосвідомість. Наведене вище положення Фіхте звучить не просто як констатація деякого факту, а як вимога: «Воздвигни своє Я! Усвідом себе!». Перше положення філософії є вимога, а не твердження. Усе викладене стосовно положення «Я є» привело нас до фіксування першого основоположення «науковчення»: Я є Я. Щоб не ускладнювати загального сприйняття філософії Фіхте, решту основоположень ми тут тільки назвемо.

Друге основоположення - «Я покладає не-Я».

Третє основоположення науковчення виглядає так: «Я протипокладаю в Я ділимому Я ділиме не-Я».

Три перших основоположення науковчения складають фундамент усіх інших вивідних положень, які можна розбити на такі, що відносяться до теоретичного і практичного науковчення.

9.4.3. Філософія права й моралі

Головним твором, у якому Фіхте виклав своє вчення про право був «Засади природного права за принципами науковчення». Фіхте вважав, що право не є чимось випадковим, воно властиве людській природі від початку. Як правило теорії природного права до Фіхте будувались на тих засадах, що право залежить від моралі, або, скажімо, право й мораль виводили з деякої синкретичної сфери звичаїв. Якщо ж право вважати таким, що воно властиве людині від початку, тобто таким, що має власне підґрунтя, то треба це підґрунтя віднайти або вказати. Хід думок, згідно Фіхте, був би таким: якщо право є необхідним покладанням, то ця необхідність випливає з самосвідомості, тобто з Я.

Чому питання ставиться саме так? Справа в тім, що Я як самосвідомість характеризується вільною діяльністю. Формула практичного Я полягає в наступному: «не-Я визначається через Я у Я». У цій формулі звернемо увагу на слово «визначається». Визначення не-Я у Я і через Я повинно здійснюватися вільно, без будь якого примусу, інакше буде порушений наступний принцип, сформульований Фіхте: «Конечна розумна істота не може покладати себе, не приписуючи собі вільної діяльності» [173].

Хоч примусового нахилення до самовизначення і не повинно бути, однак повинен бути деякий поштовх (виклик, заклик) до нього, що отримується зовні. Такій умові може відповідати ситуація, коли поштовх надходить від істоти, яка не є не-Я, що визначається моїм Я, а сама є Я: Я поза нами, тобто така ж, як і ми, розумна істота, що має волю й бажання подіяти на нашу волю. По цьому поштовху, зверненому до мене, я взнаю, що крім мене є й інші розумні та вільні істоти і це є підставою мого пізнання свободи іншого. Я зможу визнати вільним лише таку істоту, яка мені засвідчить, що вона визнає мою свободу і обмежує свою свободою поняттям моєї свободи. Взаємність у тому, що кожен з нас визнає свою свободу разом з визнанням свободи іншого, складає основу правового відношення.

Отже, правове відношення дедуковано. Однак це ще не значить, що воно є в наявності, тобто застосовано. Треба ще з’ясувати умови, за якими правове відношення стає можливим. Такою умовою є виключення сфер свободи, що зайняті тілом індивідуальності кожного Я. Особи, що залучені у правове спілкування, повинні впливати один на одного як вільні істоти, як рівні відносно одна одної.

Правове спілкування обумовлює правовий закон, який вимагає, щоб особи визнавали одна одну однаково вільними і ставились би одна до одної, виходячи з цієї передумови. Порушення свободи іншого є примус. Виходить, що сам правовий закон надає мені право на сваволю стосовно особи, що порушила мою свободу. Застосування права вимагає права примусу. Без права примусу немає правового закону и немає правового спілкування. Але чому таким невідворотнім очікується порушення моєї свободи збоку іншого? І як може у розумінні права бути суміщене існування двох рівноправних протилежностей: визнання свободи іншого і відмова від такого визнання (примусове право)?

Відповіді на такі питання можуть бути наступними. Люди мають здатність порушувати первісні права, на які спирається правове спілкування, через можливу схильність до свавілля, і в зв’язку з цим правовий закон дозволяє примусове право. Сумісність же визнання свободи і примусового права можлива лише у випадку наявності третьої особи - суду, бо зміцнення і захист первісних прав не можуть бути віддані тим, хто безпосередньо причетний до справи. І далі, для формування впевненості всіх у справедливому застосуванні (через суд) примусового права треба, щоб закон став владою, він повинен панувати. А панування закону можливе тільки за наявності суспільства й держави.

Вчення про мораль (моральність) викладене Фіхте в роботі «Система вчення про звичаї за принципами науковчення». Так само, як це було у випадку з правом, Фіхте ставить задачу виведення морального принципу (морального закону) з Я, яке наділене самодіяльністю і свободою. Наша самодіяльність виявляється у здатності дещо робити або не робити у залежності від власного бажання. Спочатку ця здатність стосується тільки внутрішньої будови Я. Будова ж ця така, що у Я є дві сторони: Я мисляче і Я мислиме, тобто воно є і суб’єктом, і об’єктом одночасно. Самовизначення себе через самого себе Фіхте у контексті вчення про мораль називає бажанням. Бажання має бути результатом вільної самодіяльності. Звідси випливає положення «я знаходжу себе самого, як себе самого, тільки бажаючим»[174]. Усвідомлюючи свою свободу як необхідність, Я тим самим вимушується осмислювати її як закон, який і є не що інше, як моральний закон. Отже саме бажання бути вільним є необхідним законом, вимогою, зверненою до мене самого. Початкове усвідомлення цього закону є фактом нашого внутрішнього досвіду.

Після цього Фіхте треба показати можливість застосування виведеного морального закону до світу. Якщо вважати світ цілком незалежним від Я, «річчю самою по собі», то реальність морального закону неможлива. Якщо ж припустити, що світ існує для мене і без мене для мене не існує, то питання про реальність морального закону має вирішення. Надалі Фіхте детально розглядає поняття потягу, потреби, пристрасті, початкового потягу, вищого й нижчого потягу і, нарешті, морального потягу. Вимога морального потягу звучить так: завжди виконуй своє призначення, суть якого не в тім, аби бути вільним, а в тім, аби ставати вільним. Вчиняй так, щоб твої вчинки ніколи не суперечили становленню тебе вільним!

Далі Фіхте вводить поняття обов’язку й совісті, які з різних сторін допомагають виразити суть моральної вимоги. Напр., «Вчиняй за своєю совістю!» Це означає - ніколи не вчиняй без переконання, не вчиняй також і проти переконання, і лише тоді ти будеш вчиняти за обов’язком і заради обов’язку, так, як того вимагає твоя совість.

Що стосується конкретного змісту наших вчинків, відповідних моральному переконанню, то Фіхте вважає, що змістом морального закону можуть бути вчинки, зорієнтовані за трьома напрямками згідно трьох іпостасей Я: 1) Я як природний потяг, тобто тіло; 2) Я як здатність до рефлексії, тобто інтелігенція; 3) Я як воля, що має свободу, тобто особа, яка вступає у вільне спілкування з іншими особами. Вести себе морально - значить виконувати обов’язок, зобов’язання стосовно цих трьох об’єктів, маючи на увазі загальний знаменник: служити справі свободи.

[166] Фихте И. Г. Сочинения в двух томах. Т.1. – СПб., 1993. – С. 69.

[167] Фихте И.Г. Первое введение в наукоучение // Фихте И. Г. Сочинения в двух томах. Т.1. – СПб, 1993. – С. 449.

[168] Там само. – С. 459.

[169] Там само. – С. 460–461.

[170] Фихте И. Г. Основа общего наукоучения // Фихте И.Г. Сочинения в двух томах. Т. 1. – СПб., 1993. – С. 73.

[171] Щоб дещо покладати, напр., що А=А, потребується попередня здатність покладання. Ми не можемо її взяти (запозичити) зовні. Та й для цього теж необхідна не менш важлива здатність “брати”. Ми її маємо в собі, у здатності нашої інтелігенції до рефлексії.

[172] Фихте И. Г. Сочинения в двух томах. Т.1. – СПб., 1993. – С. 76+77.

[173] Цит. за: Фишер К. История новой философии. Т.6. Фихте, его жизнь, сочинения и учение. – СПб., 1909. – С. 399.

[174] Фихте. И. Г. Система учения о нравах согласно принципам наукоучения // Фихте. И. Г. Система учения о нравах согласно принципам наукоучения; Наукоучение 1805 г.; Наукоучение 1813 г.; Наукоучение 1814 г. – СПб., Изд-во С.+Петерб. ун+та, 2006. – С. 59.