«Філософія: Навчальний посібник.»: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Хрістіан Вольф був популяризатором та систематизатором вчення Лейбніца. Вже сама назва одного з головних його творів “Розумні думки про Бога, світ, людську душу та про всі речі в цілому” досить виразно свідчить про предмет цієї метафізики, про її сходження врешті-решт до Бога. Це була раціоналістична, вкрай формалізована філософія з переважно дедуктивним методом викладення. Розповсюдилась вона не лише в Німеччині, а дійшла і до Російської імперії, де з середини ХVШ ст. була запропонована Синодом до викладання у Києво-Могилянській академії.

Зрозуміло, що внаслідок успіхів досвідного природознавства, зокрема ньютонівської фізики, а також критики раціоналізму з боку англійських філософів, думка Німеччини вимагала своїх реформаторів. I вони з’явились в образі представників так званої німецької класичної філософії. Це насамперед Іммануїл Кант (1724-1804 рр.), Йоганн Готліб Фіхте (1762-1814 рр.), Фрідріх Вільгельм Йозеф Шеллінг (1775-1854 рр.) та Георг Вільгельм Фрідріх Гегель (1770-1831 рр.).

В історії світової філософії розвиток німецької класичної філософії обіймає відносно невеликий проміжок часу - близько 70-80 років, тобто фактично вік життя однієї людини. Але незважаючи на такий короткий період, ця філософська гілка мала величезний вплив на всю духовну атмосферу Європи. Вона є, перш за все, певним завершенням новоєвропейської філософії. Розум, як її головне поняття, спочатку вважався якоюсь критичною силою, внутрішньо притаманною людині. Для неї, здавалось, не існує абсолютних авторитетів, все може стати предметом розсуду, вся дійсність, адже розум не обмежений ані ззовні, ані в собі самому. Він є повністю суверенним. До того ж підкреслювалась і внутрішня активність цієї сили. Активність розуму було доведено аж до панування над дійсністю, до перетворення на розумних підставах того світоустрою, що склався. Останнє найбільш притаманне було просвітницькій лінії новоєвропейської філософії. З точки зору Просвітництва, розумні підстави, за якими треба було перебудувати дійсність, це ті, які випливають з самої природи речей. Підлягає знищенню все, що не відповідає природі, бо воно є хибним і помилковим, тому - нерозумним.

Від часів Бекона вважалось, що істинність мислення визначається предметом мислення. Що ж до помилкових знань, то тільки вони і залежать від особливостей того, хто мислить. Відмінності між емпіризмом та раціоналізмом тут не торкаються авторитету розуму, вони йдуть в іншій площині. Емпіризм вимагає від розуму залежності думок від досвіду, а раціоналізм наполягає на важливості для пізнання фактору ясних ідей в самому розумі.

У чому ж криється найголовніша новина, яку вносить у ці центральні питання німецька класична філософія? Якщо сформулювати коротко, то відповідь буде така: не стільки особливості того, що пізнається, скільки властивості суб’єкта є головним фактором, який визначає пізнавальний процес і навіть “формує” сам предмет пізнання. Цю тезу, вперше проголошену Кантом, і можна вважати головним змістом “коперніканського повороту” в філософії.

Сам Кант писав про це так: “Досі вважалося, що всі наші знання мусять рівнятися по предметах; однак усі спроби довідатися щось про них a priori через поняття, розширивши тим наші знання, за такої передумови зазнавали неуспіху. Тож варто спробувати, чи не впораємося ми з завданнями метафiзики краще, якщо припустимо, що предмети мусять рівнятися по наших знаннях...”[150].

Навіть без заглиблення в змістовний аналіз наведеного фрагменту очевидно: йдеться в ньому про радикальну зміну позиції, з якої розглядається відношення суб'єкта і об'єкта у процесі пізнання. Аналогія з Коперніком, яку проводив і сам Кант, не є випадковою. I тут і там наслідки перестановки сторін відношення були кардинальними.

9.1.2. “Коперніканський поворот” у філософії, вчинений I. Кантом

Кант народився і провів усе своє життя у Кенігсберзі, що в Східній Прусії (зараз - російський Калінінград). Його дід був шотландським емігрантом. Мати, німкеня за походженням, померла, коли хлопцеві виповнилось тринадцять років. Закінчивши середню (“латинську”) школу з релігійним вихованням, він з 1740 до 1745 року навчався в унівєрситєті, після чого протягом дев’яти років процював домашнім вчителем. У 1775 р. він став магістром, а згодом - приват-доцентом Кенігсберзького університету, паралельно виконуючи деякий час обов’язки бібліотекаря, з 1770 р. і до кінця життя Кант - професор університету.

Незважаючи на досить слабке здоров’я, Кант відрізнявся напруженою повсякденною інтелектуальною працею, брав активну участь у “теоретичних баталіях” свого часу і здобув славу першого філософа не тільки Німеччини, а й, мабуть, всього світу.

В творчості Канта виділяють два періоди: докритичний (1746-1770 рр.) та критичний (бл. 1780-1800 рр.).

Протягом першого з них, викладаючи різні навчальні дисципліни (математика, фізика, фізична географія, логіка, метафізика тощо), Кант мало цікавився суто філософськими темами. Найбільш відомий твір цього періоду “Загальна природна історія та теорія неба, або Спроба витлумачити устрій і механічне походження Всесвіту, виходячи з принципів Ньютона” (1755). Тут Кант виступає як оригінальний природознавець, він розробляє космогонічну гіпотезу походження Сонця і планет з первісної пилової туманності. Принципи системності і розвитку визначали нетривіальність цієї гіпотези. Дотепер вона відома як гіпотеза Канта - Лапласа.

Першою суто філософською працею, якій сам Кант надавав особливого значення, була його професорська дисертація “Про форму та принципи сенсибельного та інтелігібельного світів”. Дисертація частково обґрунтувала і підготувала наступні твори критичного періоду, сформулювала проблеми, рішення яких здавалось Канту необхідним в першу чергу. Кант підкреслював, що в цій праці розроблено поняття, які не будуть змінюватися далі і дозволять перевірити всі метафізичні питання.

А головним твором критичного періоду є “Критика чистого розуму” (1781), по якій і можна судити про сутність “Коперніканського повороту” в філософії найповніше. Тому перейдемо до розгляду цього твору.

9.1.3. “Критика чистого розуму”

У назві твору термін “критика” вживається в первинному значенні “дослідження”, тобто без того негативного забарвлення, яке має місце сьогодні в разі оцінки якоїсь ідеї чи позиції. Що ж до виразу “чистий розум”, то Кант прагнув підкреслити: в досліджєнні мова йтиме про таку діяльність розуму, коли він продукує апріорне знання (знання, що передує досвіду). Тоді розум - це здатність до апріорного пізнання.

Стратегічною метою Канта протягом критичного періоду стало реформування філософії з використанням досвіду трансформації природознавства. Там, де бачили раніше безладдя і хаос, Ньютон навів суворий порядок, створив науку, упорядкувавши природничі знання за певними принципами. Ці принципи мали апріорний характер, проте матеріал, на який вони “накладались”, був емпіричний, тобто досвідного походження.

Кант розділяв науку у власному та невласному значенні слова. Тільки перша здатна претендувати на звання справжньої науки, оскільки її судження мають неспростовний, абсолютно істинний (аподиктичний) характер, що забезпечується математикою.

“Я стверджую, - писав Кант, - що у всякому окремому вченні про природу можна знайти науки у власному значенні слова лише стільки, скільки є в ній математики”[151]. Бо саме математичні положення, як приклад апріорних суджень, надають науці теоретичного характеру.

Та настав час за таким зразком реформувати і філософію, особливо її головну частину - метафізику. “Неминуче очікується, - був переконаний Кант, - повна реформа або, вiрнiше, нове народження метафізики за зовсім невідомим дотепер планом”[152]. Адже стара метафізика зайшла в глухий кут, залишившись позаду природознавства. У ній панував раціоналістично-догматичний метод, що безпідставно претендував на “наукове” дослідження надчуттєвих речей, виведенних з розуму (таких, що не мали ніякого досвідного підґрунтя).

Кант був впевнений в наявності у людини апріорних форм знання, але замислився над тим, як ввести в філософію досвідні відомості, як поєднати апріорні форми мислення з досвідним матеріалом, щоб відмежуватися від старих, змертвілих спекулятивних систем і спрямувати метафізику на шлях науки.

Щоб вирішити таке завдання, треба його конкретизувати, вивести в площину послідовності часткових завдань, встановити чергу їх вирішення. I Кант розкладає шлях до свої мети спочатку у поетапне обґрунтування відповідей на такі питання: як можлива чиста математика, оскільки вона вже виправдала себе однією з ознак науковості? Як можливе чисте природознавство? Як можлива метафiзика взагалi? Чи можлива метафізика як наука? Це ще не саме реформування філософії i не створення її системи, а свого роду попередня, пропедевтична робота, завдання якої - з’ясувати в цілому можливість досягнення філософією звання науки. До вирішення поставлених питань слід взагалі відкласти будь-яку іншу філософську роботу і не витрачати марних зусиль. Фактично в цій частині йдеться про дослідження фундаментальних пізнавальних здібностей людини, дослідження умов і можливості пізнання. Тільки після цього можна братися за подальшу роботу. Саме такий пропедевтичний етап Кант і називав критичною філософією, котрій відповідає критичний або трансцендентальний метод.

“Я називаю, - писав мислитель, - трансцендентальним усяке пізнання, що займається не стільки предметами, скільки нашим способом пізнання предметiв, оскільки таке пізнання має бути можливим a priori”[153]. Термін “трансцендентальний” тут вживається у значенні характеристики умов можливого досвіду, завдяки яким відбувається перехід до знань.

У змістовному відношенні наука являє собою сукупність упорядкованих суджень, котрі бувають аналітичними або синтетичними. Перші мають пояснювальний характер остільки, оскільки в предикаті немає приросту нового знання, а лише в іншому вигляді повторюється те, що вже передбачено в суб’єкті судження. Так, судження “Всі тіла об’ємні” - аналітичне, бо властивість мати об’єм вже закладене в понятті тіла. Аналітичне воно тому, що створюється шляхом простого розкладення змісту предиката, ніяк не поширюючи нашого знання про тіло. Проте пізнання передбачає збільшення обсягу знань, цій вимозі відповідають синтетичні судження. Твердження "Деякі тіла мають вагу” містить у предикаті щось таке, чого немає у загальному понятті про тіло. Це вже буде синтетичне судження, оскільки з’єднано разом два поняття: “тіло” та “вага”.

Далі Кант поділяє синтетичні судження на два класи: судження досвіду і апріорні судження. Перші мають той недолік, що в них відсутня загальність та необхідність, а для дійсно наукового судження обов’язкове виконання цих вимог. Звідси виходить, що справжнє пізнання, результати якого відрізняються необхідністю і загальністю, складається з апріорних синтетичних суджень. Прикладом їх є положення математики. Так, скажімо, (7+5) =12 - цей вираз є синтетичним апріорним судженням тому, що поняття суми вказує лише на операцію, котру слід провести з числами, проте при цьому ще не мислиться число, що охоплює 7 та 5, тобто 12.

Істотною рисою чистого (неприкладного) математичного пізнання, котра відрізняє його від інших видів апріорного пізнання, є те, що воно виникає через конструювання понять. Конструювати поняття, за Кантом, означає робити їх “чуттєвими”, переводити в споглядання, інакше кажучи - приєднати споглядання до поняття. Забігаючи наперед, зауважимо, що на відміну від математики чиста філософія є пізнання розумом через одні лише поняття, без посередництва чуттєвого спостерігання.

Нагадаємо, що чистим пізнанням Кант називав те, яке випливало з чистого розуму незалежно від будь-якого досвіду. Крім математики, апріорні синтетичні судження притаманні природознавству. Метафізика теж, принаймні за своєю метою, складається з таких суджень.

Оскільки приклад математики, природознавства та метафізики демонструє наявність апріорних синтетичних суджень, то далі проблема конкретизується у питанні: як взагалі можливе, як здійснюється апріорне синтетичне пізнання?

Відповідь на це запитання починається з констатації: “Існує два стовбури людського пізнання, які виростають, може, зі спільного, але невiдомого нам кореня, а саме чуттєвіть i розсудок: через першу предмети нам даються, а через другий вони мисляться”[154]. Інакше кажучи, чуттєвість постачає дані, а через активність розсудку виникають поняття.

Чуттєві враження від предметів - це відчуття. Якщо спостерігання виникає внаслідок відчуття, то воно називається емпіричним. Предмет емпірічного спостерігання Кант називає явищем. Та частина явища, котра відповідає відчуттям, є його матеріал (матерія), а та, завдяки якій цей матеріал упорядковується, може вважатися формою явища. Форми всіх явищ знаходяться в нашій “думці” готовими, вони апріорні і тому їх можна розглядати окремо від будь-якого відчуття. Чиста форма чуттєвості, в якій відсутні будь-які відчуття, може бути також названа чистим спостеріганням. Умови і можливості нашої чуттєвої пізнавальної спроможності Кант розглядає у частині “Трансцендентальна естетика” (слово “естетика” тут береться в його вихідному старогрецькому значенні - воно пов’язане з українським “чуттєвий”). Розділ, присвячений принципам чистого мислення, має назву “Трансцендентальна логіка”.

[150] Кант І. Критика чистого розуму. – К.: Юніверс, 2000. – С. 26.

[151] Кант И. Метафизические начала естествознания // Кант И. Сочинения: В 8 т. Т.4. – М.: Чоро, 1994. – С. 251.

[152] Кант И. Пролегомены ко всякой будущей метафизике, которая может появиться как наука // Кант И. Сочинения: В 8 т. Т.4. – М.: Чоро, 1994. – С. 8.

[153] Кант І. Критика чистого розуму. – К.: Юніверс, 2000. – С. 51.

[154] Там само. – С. 53.