«Філософія: Навчальний посібник.»: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Навчальна література

1. Соколов В. В. Европейская философия XV - XVII веков. М., 1984.

2. Рассел Б. История западной философии и её вяти с политическими и социальными условиями от античности до наших дней. В 3-х книгах. Новосибирск, 1999.

3. Реале Дж., Антисери Д. Западная философия от истоков до наших дней. Т.3. От Леонардо до Канта. - СПб., 1996.

Додаткова

1. Быховский Б. Э. Джордж Беркли. - М., 1970.

2. Микешин М.И. Социальная философия Давида Юма // Вопросы философии, 2003, №8.

3. Нарский И. С. Давид Юм. - М., 1973.

4. Субботин А.Л. Фрэнсис Бекон. - М.: Мысль, 1974.

8. ФІЛОСОФІЯ ДОБИ ПРОСВІТНИЦТВА

8.1. Загальні риси філософії Просвітництва

XVIII століття відносно його духовного розвитку отримало назву „Епоха Просвітництва”. І ця назва не є випадковою з різних точок зору.

По-перше, наукове знання, яке у попередні століття було обмежене вузьким колом науковців, стало значно поширеним. Обсяги наукових знань стали такими, що можна було складати енциклопедії з об’єктивно-істинних відомостей. У 30-50 роках XVIII століття в Німеччині вийшов «Великий повний універсальний лексикон усіх наук і мистецтв», який складав 68 томів. Та найбільш знаменитою енциклопедією Нового часу стала французька енциклопедія, що мала назву «Енциклопедія, або тлумачний словник наук, мистецтв і ремесел», яка виходила у 1751-1780 рр. Ця енциклопедія складалася з 35 томів, у тім числі 12 томів ілюстрацій, та налічувала 60 тисяч статей. Німецька й французька энциклопедія мала головним чином гуманітарну ознаку, у той час як тогочасні англійські аналоги головну увагу приділяли природознавству й техніці, що відповідало потребам промислової революції, яка саме розгорталася у Англії. Так у 1728 році там вийшла двотомна «Циклопедія, або загальний словник наук і ремесел». У Франції до видання енциклопедії долучилися провідні філософи й учені свого часу, такі як Дідро, Д’Аламбер, Монтеск’є, Вольтер, Руссо, Тюрго, Бюффон, усього понад 60 осіб. Енциклопедисти, як називали цих учених і мислителів, вірили, що поширення знань буде сприяти прогресу та звільнить людей від забобонів і тиранії. Вони утверджували думку про могутність людського розуму, про безмежність його можливостей. Через їхню впевненість ставала панівною ідея прогресу наук, який створює умови для економічного і соціального добробуту.

Поряд з цим енциклопедисти-філософи широко пропагували ідею спростування метафізики, особливо декартівського типу, чому можна дати таке пояснення. Якщо Відродження і Новий час спрямовували боротьбу проти схоластики, то просвітники вважали своїм противником метафізику, як систему, що прийшла на заміну схоластики, але є цілком протилежною науці, яка спирається на експеримент. Метафізика є спекулятивною конструкцією і тому також, як і попередня схоластика, не має наукової цінності. Стосовно Декарта це здається парадоксальним, адже він був і досі вважається великим вченим. Це безперечно, однак Декарт не дуже поціновував експеримент і досвід взагалі, надаючи перевагу природженим ідеям. За таких умов досвіду належить тільки роль демонстратора та ілюстратора наслідків з ідей, які невідомо як (чи завдячуючи Богові) мають місце у голові людини.

По-друге, термін „просвітництво” має ще те значення, що мрією багатьох з його представників є ідеал освіченого правителя, якого треба підготувати на ґрунті досягнень науки. Такий правитель міг би силою влади і авторитетом знань влаштувати досконале суспільство, яке відповідало б природі людини, а ця природа відома їм, філософам епохи.

По-третє, під терміном «просвітництво» можна мати на увазі й те, про що говорив німецький філософ Іммануїл Кант (1724-1804) у невеличкій статті під назвою «Відповідь на питання: що таке Просвітництво?». Просвітництвом він називає стан повноліття людства, яке стосовно окремої людини означає здатність користуватися власним розумом без опіки збоку когось іншого. Кант вважав, що в кожної людини достатньо розуму розмірковувати про будь-які явища дійсності, є для цього й спроможність міркувати самостійно, однак людям бракує лише мужності. Тому девізом Просвітництва Кант вважав слова "Sapere aude", що у даному випадку означає «май мужність користуватися власним розумом». Спроможність мати власну думку стосовно явищ дійсності, вміти судити про них - важлива характеристика особи, яка формувалася у надрах нового громадянського суспільства і радикально відрізнялася від типової особи феодального періоду. Французькі просвітники підносили «здоровий глузд» як уміння людини самостійно міркувати стосовно власного повсякдення, бути відповідальним за свої рішення і вчинки.

Додатковий смисл терміна «просвітництво» проглядається також у тому, що поширення об’єктивних знань, на думку діячів цієї доби, немов просвітлює людський розум, який без цього є затемненим різними забобонами, помилками та силою пристрастей.

Коли йдеться про характерні риси всього Просвітництва, то для нього (особливо для французького) притаманна боротьба з релігією і церквою. Це пов’язано з критикою абсолютизму, що спирався на авторитет церкви. У ту добу будь яка критика наявного суспільного порядку повинна була починатися з критики релігії, бо церква освячувала суспільну ієрархію, засуджувала протест проти існуючого ладу.

Взагалі для доби Просвітництва є властивим оптимізм. Він відображував настрій молодого капіталістичного суспільства. Може недарма батьківщиною просвітництва стала Англія, адже саме тут раніше став розвиватися капіталізм, відбулася у XVIIIму ж столітті промислова революція. Джона Локка, який помер у 1704 р. вважають таким, що завершує XVII ст. і відкриває у Англії епоху Просвітництва. Завершує її Давид Юм.

Загальним філософським фоном епохи Просвітництва був сенсуалізм, ідея природного права, рівності людей, релігійної толерантності. У побудові соціальних концепцій просвітники виходили з природи поодинокої людської особи. Важливою темою, що теж вимальовувала особливості філософських роздумів XVIII ст. було співвідношення випадковості й необхідності, фаталізму й свободи волі. Ще живими залишалися й ідеї механіцизму.

8.2. Просвітництво в Німеччині

У кожній країні Європи Просвітництво мало свої особливості. У Німеччині такі осбливості спричинялися тим, що, по-перше, довгий час досить впливовою була пізня схоластика, по-друге, картезіанство не мало значного впливу, а раціоналізм набув навіть антидекартівського характеру, по-третє, просвітництво у Франції і Англії розвивалось поза межами університетів, а у Німеччині з труднощами започатковувалось у академічному середовищі, і тільки пізніше розквітло за його межами у тому поколінні, до якого належали Мозес Мендельсон і Готхольд Лессінг.

Хрістіан Вольф. Найбільш значним представником філософії Просвітництва в Німеччині був Християн Вольф (1679-1754), який потужно вплинув на стан філософських досліджень не лише в своїй країні, а й за її межами. Він заклав новий тип викладача вищої школи, ґрунтовно підготовленого, авторитетного не лише у академічній сфері, а й далеко за її межами. До нього університетське кар’єра була тут мало привабливою, через що у свій час Спіноза й відмовився від запрошення з Гейдельбергу, коли дізнався, що через церковний контроль буде невільним у висловленні своїх думок. Лейбніц теж відмовився викладати в університетах.

Зазнавши впливу раціоналізму Лейбніца, Вольф створив своїми численними творами цілу епоху. Його праці присвячені практично всьому комплексу філософських дисциплін того часу: логіка, метафізика, натурфілософія, етика, політика, вчення про державу, психологія, антропологія, економіка. Основу вольфівської метафізики складає онтологія, у якій формулюються засади будь-якого буття. До Лейбніца його наближає думка про те, що дійсність складається з простих субстанцій, хоч він і не називає їх “монадами”. Людська душа - теж проста субстанція, до суті якої належить здатність до уявлення та пізнання різних предметів. Пізнання не цілком пасивний процес, а базується й на активних здатностях духу. Мета філософії - досягнення щастя, воно, як і прогрес людства в цілому, пов’язане з пізнанням, яке в свою чергу вимагає свободи думки.

Вольф був популярним не лише в Німеччині, а й далеко за її межами. Популярності його філософії сприяло те, що у основу свого способу філософування він поклав прагнення до послідовного, систематичного й логічно доведеного викладення знання про все суще, прагнення вживати ясну й точну мову всіх висловлювань. Мовою своїх творів Вольф зробив величезний внесок у розробку німецької філософської і наукової термінології. Популярності сприяло й те, що наважливіші твори Вольфа ще за його життя були видані в перекладах на основні європейські мови.

Вольф настільки шанував розум, цього символа просвітницької доби, що назви більшості його творів починалися словами «розумні думки про...». Зокрема, головний твір мав таку назву: «Розумні думки про Бога, світ, людську душу та про всі речі в цілому». Вольф був переконаний, що філософ покликаний прагнути до істинного знання, а здобуте знання повинно служити благу людей.

До другої половини XVIII ст. вольфівська школа була в Німеччині найбільш впливовою, а Фрідріх II оголосив філософію Вольфа мало не офіційною філософією Прусії. Серед найбільш відомих послідовників цієї школи, що зробили значний внесок у німецьке Просвітництво, слід назвати Л. Ф. Тюмміга (1697-1798), Ф. Х. Баумейстера (1709-1785), О. Г. Баумгартена (1714-1762).

Більшість вольфіанців багато переймалася суто формальними уточненнями прийнятої ними філософської системи, прагнули подолати її суперечності та прогалини. Однак часто-густо нічого, окрім гри у дефініції, накопичення абстрактних штучних формулювань та показних логічно коректних зв’язків у творах гірших послідовників Вольфа не було. Тому з часом вольфівська школа все більше перетворювалася в аналог схоластики і відходила від просвітницьких задач. Однак сам Вольф, звичайно, був у цьому вже не винен.

Поступово у другій половині XVIII ст. у Німеччині через поєднання філософської думки з ідеями Просвітництва складається так звана «популярна філософія», яка відіграла помітну роль у загальнокультурній та філософській освіті тодішнього суспільства. У зв’язку з цим можна відзначити діяльність Мозеса Мендельсона (1729-1786) а також відомого книговидавця Фрідріха Ніколаї (1733-1811). З цими іменами, перш за все, і пов’язують існування «популярної філософії». З суто зовнішньої сторони її називають популярною через близькість з загальною літературою, від якої філософія навчилася вишуканому способу викладення та виробила гарний німецький філософський стиль.

Заслугою Ф. Ніколаї, його соратників та співробітників було видання численних журналів, через які велася просвітницька робота, пропагувалися нові відомості та відкриття у різних галузях природничих і гуманітарних наук.