«Філософія: Навчальний посібник.»: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

4. Правило необхідності систематизації. „Робити скрізь такі повні розрахунки і такі повні огляди, щоб бути переконаним у тім, що ти нічого не обминув.”.

Та найважливішим правилом свого методу Декарт вважав правило сумніву. Воно потребувало визнавати істинним тільки те, що пізнається з крайньою очевидністю і виразністю. А це буде не що інше як інтуїція. „Під інтуїцією, - пише Декарт, - я розумію не хитке свідоцтво почуттів, і не обманливе судження, яке неправильно складається уявленням, а розуміння [conceptum] ясного і уважного розуму, настільки легке й виразне, що зовсім не залишається ніякого сумніву відносно того, що ми розуміємо, або, що те ж саме, безсумнівне розуміння ясного і уважного розуму, яке народжується з одного лише світла розуму і виявляється більш простим, а значить і більш достовірним, ніж сама дедукція... Таким чином, кожен може дійти розумом, що він існує, що він мислить, що трикутник є обмеженим тільки трьома лініями, а куля єдиною поверхнею і т.п. речі”[123]. Інтуїція, про яку йдеться у Декарта, отримала назву „інтелектуальна”. Головне, що робить інтуїцію інтелектуальною, антиірраціональною, є те, що вона слугує вихідним пунктом для всієї наступної дедукції. Початком кожного чергового ланцюгу дедуктивних висновків і є певна інтуїція. Вона не була б інтелектуальною, якби не могла бути розгорнутою у наступні ланки дедукції.

Декартівська метафізика, як уже йшлося, тісно пов’язана з методом. Центральним поняттям цієї метафізики є субстанція. Субстанцію Декарт розуміє як річ (не конкретна річ, а будь-що суще), котра не потребує для свого існування нічого крім себе. Суворо дотримуючись цього визначення, ми дістанемось висновку, що в повному обсязі такому поняттю може відповідати лише Бог. Створений Богом світ Декарт поділяє на два види субстанцій: духовні й матеріальні. Головна характеристика перших - неподільність, а других - подільність до безконечності. Основні атрибути духовних субстанцій - мислення, а матеріальних, або ж тілесних - протяжність. Духовні субстанції мають ідеї, які властиві їм від самого початку (природжені), а не придбані з досвіду. Якраз ці ідеї, що спалахують у нашій свідомості, і є тими інтуїтивними прозріннями, що покладаються Декартом у основу дедукції.

7.3. Соціально-політичні ідеї Т. Гоббса і Д. Локка

Ф. Бекон став засновником матеріалістичної лінії у розвитку англійської філософії, а Томас Гоббс (1588-1679) виявився систематизатором беконівського матеріалізму. Освіту отримав у Оксфорді, а ще в дитячі роки прекрасно знав грецьку й латинську мови. Декілька разів побував на континенті. Особисто контактував з П. Гассенді (1592-1655), Галілеєм (1564-1642), а у 1648 році зустрічався з Декартом.

Свій перший твір „Елементи законів” видав у 1640 р. Після цього у Гоббса визрів план власної філософської системи, яку він назвав „Основи філософії”. Реалізуючи план, Гоббс з 1642 по 1658 рік видав три частини своєї системи: „Про громадянина”, „Про тіло”, „Про людину”. Упродовж цього періоду (1651) було видано „Левіафана” (повна назва - „Левіафан, або Матерія, форма і влада держави церковної і громадянської”), найбільший твір, в якому зведено всі основні ідеї трилогії. Після смерті О. Кромвеля, який надавав підтримку Гоббсові, становище його погіршилось, були переслідування і заборони „Левіафану”, а через три роки після смерті Гоббса цей твір був принародно спалений у Оксфорді.

Створюючи систему, Гоббс перш за все радикально розмежував філософію і теологію. Поняття істини стосується тільки філософії, яка ототожнюється з наукою. Він не заперечує теології, яка з релігією складає єдиний комплекс, але виводить його за межі філософії. Теологія не потребує ніякого раціонального аналізу.

У центрі уваги Гоббса була людина. З одного боку, людина - таке ж природне тіло, як і інші тіла, а з іншого - істота моральна, духовна, творець різноманітних штучних тіл, творець культури і суб’єкт політики. Гоббс був представником механістичного матеріалізму і тому трактував природу людини й суспільства з точки зору механіки. Життя він формулює як процес суто механічний і автоматичний, бо „життя є лише рух членів”, при цьому серце - пружина, нерви - нитки, суглоби - колеса, що передають рух до всієї машини людського тіла.

Для характеристики моральної й політичної сторони людини Гоббс використовує поняття людської природи. Розкриваючи цю природу він на перший план висуває природний людський егоїзм, який коріниться у прагненні будь-якого живого до самозберігання, і це прагнення визначає як перше з усіх благ: бо природа влаштувала так, що всі бажають собі добра. Егоїзм же лежить і в підвалинах створення людьми суспільства: „Всяке суспільство створюється або заради користі, або заради слави, тобто з любові до себе а не до ближнього”[124].

Однією з засад людського життя є складна гра інтересів. Саме це перешкоджає створенню науки про право як суспільну справедливість. Вчення у цій галузі весь час заперечуються як пером, так і мечем, між тим як вчення про лінії та фігури не підлягають оспорюванню, бо істина про них не зачіпає інтересів людей. “Я не маю сумніву, - пише Гоббс, - що якби та істина, що три кути трикутника суперечила чиємусь праву на владу або інтересам тих, хто вжемає владу... вчення геометрії було б якщо не заперечуване, так вилучене спаленням усіх книг з геометрії”[125].

В своєму вченні про мораль Гоббс відкидав вищі релігійні й теологічні категорії добра і зла, які немов даровані людям Богом. Він переконаний, що ці слова виражають лише ситуації, котрі переживають люди у конкретних обставинах. Словом „добро” вони називають все те, що їм подобається, що їм корисно, до чого вони прагнуть, а словом „зло” - протилежне.

Що стосується феномену свободи - важливої характеристики людського буття, то Гоббс тут стоїть на позиціях натуралізму, приписуючи свободу всьому сущому. Згідно з його думкою, поняття свободи може бути пристосоване до нерозумних створінь і неживих предметів не до меншої міри ніж до розумних істот. Навіть вода звільняється, якщо розбити посудину, у якій вона міститься. Стосовно людини справа виглядає дещо складнішою, оскільки вона може бути вільною у одному відношенні і невільною у іншому. Проблема вирішується діалектично: поняття свободи не суперечить необхідності, а доповнює її: „Свобода і необхідність сумісні. Вода ріки, напр., має не тільки свободу, а й необхідність текти у своєму руслі. Таку ж сумісність ми маємо в діях, що здійснюються людьми добровільно. І справді, оскільки добровільні дії випливають з волі людей, то вони випливають зі свободи, але оскільки будь-який акт людської волі, будь-яке бажання й нахил. випливають з якоїсь причини, а ця причина - з іншої у безперервному ланцюгу .., то вони випливають з необхідності”[126].

Вихідним пунктом міркувань Гоббса про суспільний устрій і державу є „природний стан людей”. Цей стан характерризується „природним нахилом людей взаємно шкодити собі, цей нахил вони виводять зі своїх пристрастей, але головним чином з пихатого самолюбства, права всіх на все.” Врешті-решт „природним станом людей до об'єднання в суспільство, була війна, і не просто війна, а війна всіх проти всіх”[127].

У цій війні не може бути переможців, кожен погрожує кожному і вихід лише один - утвердити суспільство.

Суспільство може покоїтись тільки на узгодженні інтересів, і згоду стосовно них можна скласти у вигляді договору. Але для того, щоб договір не залишився суто штучним, а значить і нетривким, утворенням, треба, щоб крім договору було іще щось таке, що посилило б і надовго закріпило погодження. Цим є громадська влада, яка тримає у шорах і спрямовує дії людей до суспільного блага. Єдиним шляхом, що веде до створення такої влади, Гоббс вважав передачу всієї повноти влади й сили єдиній людині, або групі людей. Така „громадська влада” повинна спиратись на добровільну відмову від права володіти самим собою. Так народився цей великий „Левіафан” - держава. Держава ставить на місце законів природи закони суспільства. Цим вона обмежує природне право правом громадянським, яке не є щось містичне. Воно те ж саме природне право, тільки перенесене на державу. Гоббс визначав себе прихильником сильної абсолютистської державної влади.

Джон Локк (1632-1704) також закінчив Оксфорд. У 1664-1665 рр. перебував на дипломатичній роботі на континенті, потім продовжував студії з філософії і природознавства. Через декілька років знов приймає участь у політичному житті. Після революції 1688 р. віддав перевагу самотньому життю, щоб присвятити науці максимум зусиль. Основні твори Локка з’являються після революції. Серед них „Досвід про людський розум”, „Два трактати про управління державою”, „Деякі думки про виховання”.

Локк - яскравий представник емпіризму у англійській філософії, який починається з Бекону і продовжувався Гоббсом. Головна своєрідність філософії Локка полягає у зміщенні проблематики у бік гносеології. Це саме той випадок, коли творчі зусилля філософа співпадають з суспільним призначенням філософії в умовах розвитку природознавства. Філософію Локка можна визначити як таку, що цілком спрямована проти раціоналізму. Сам він послідовно стоїть на давньому принципі сенсуалізму „нема нічого у розумі, чого не було б перед цим у почуттях” .Непохитне слідування цьому принципу виявилось у Локка у систематичній критиці досить впливових і поширених уявлень про природжені ідеї, про апріорність, бездовідність принаймні деяких наших знань. Людська душа позбавлена будь-яких природжених ідей, понять, принципів. Душа - це чистий лист паперу, або чиста дошка (tabula rasa). Лише досвід, завдяки почуттєвому пізнанню, заповнює цей чистий лист писанням.

Досвід Локк розуміє насамперед як дію предметів, що оточують нас, на наші органи чуття. Життєвий досвід, що заповнює чистий лист, Локк назвав „зовнішнім досвідом” (sensation). Він стосується тільки самих дій предметів на нас. Однак є ще й внутрішній, духовний досвід людини, який стосується мислення. Локк не відокремлює цей досвід від попереднього і називає його внутрішнім почуттям, або розумом (рефлексією). Ці два види досвіду пояснюють походження і функціонування всіх людських знань (про властивості зовнішнього світі і властивості своєї душі - радість, печаль, гордість і т. п.). Розум визначався Локком як процес, у якому з простих ідей і з зовнішнього та внутрішнього досвіду виникають нові ідеї, котрі не можуть з’явитись безпосередньо на основі почуття і рефлексії. Це, напр., такі складні ідеї як простір, час, субстанція.

Заперечуючи природжені ідеї, Локк визнавав певні здібності, нахили до тієї чи іншої діяльності. Без такої істотної поправки Локка мабуть ніколи не вважали б одним із видатних теоретиків педагогіки.

Значне місце у творчості Локка займає теорія первинних і вторинних якостей. І ті, й інші виникають на базі зовнішнього досвіду. Первинні якості (просторові властивості, маса, рух) є результат дії предметів на органи чуття. Вони - об’єктивні. Вторинні, що багато в чім визначаються специфікою наших органів чуття (смак, колір, запах), існують, так би мовити, лише для нашої свідомості.

У розумінні соціального і державного життя Локк теж використовує поняття природного і громадянського стану. Людей у природному стані він показує як вільних, рівних, незалежних. На відміну від Гоббса, Локк енергійно розвиває тему власності і праці як атрибутів природної людини, підкреслює значення приватної власності вже у природному стані. Походження держави теж вбачає у суспільному договорі. Свобода, яка властива людям у природному стані, і власність, що невід’ємна від людської особи, повинні зберігатись і в умовах громадянського стану. По суті для цього він і виникає. При цьому краща влада - конституційна монархія. Локк обстоював ідею розділення влади: законодавча - влада парламенту, виконавча - влада суду та армії, федеративна (вона опікується відносинами з іншими країнами) - влада короля та його міністрів. Фактично це є концепція конституційної монархії. Як ідеолог класового компромісу, Локк став одним з фундаторів лібералізму в Англії.

7.4. Метафізика та раціоналістична гносеологія Б. Спінози і Г. Лейбніца

Якщо від Ф.Бекона у добу Нового часу розвивався емпіризм, найбільш поширений у Англії, то на континенті від Р. Декарта ішов розвиток раціоналізму. До найбільш видатних мислителів цього напрямку належать Спіноза і Лейбніц.

Бенедикт (Барух) Спіноза (1632-1677) народився у Амстердамі в родині єврейського купця. Протягом декількох років навчався в релігійному училищі при єврейській общині (синагозі), та його батько звідти забрав для допомоги у справах торгівлі. Але Спінозу більше приваблювала наука та філософія. Допитливий розум і критичне ставлення до Біблії призвели до розриву з общиною, а у 1656 році сталось прилюдне „велике відлучення” його від общини. Після цього Спіноза покинув Амстердам, мешкав декілька років на селі, засвоїв шліфування лінз, щоб здобути засоби до існування. У 1669 р. переїхав до Гааги. Через рік анонімно видав „Богословсько-політичний трактат”, однак авторство було викрите і почалось переслідування Спінози як ворога релігії і атеїста. У 1675 р. він закінчив роботу над своїм головним твором „Етика”, який так і не зміг за життя опублікувати. Помер Спіноза 21 лютого 1677 р. У грудні того ж року друзі видали його „Посмертні твори”, які були одразу ж заборонені. Пройшло близько 150 років до часу наступного видання. Зупинимось тут на двох творах Спінози - „Етика” і „Політичний трактат”.

„Етика” - основний твір Спінози, у якому в систематизованій формі викладено те, що він у деяких інших творах називав „нашою філософією”. Цей твір відрізняється абсолютно незвичним способом викладення („геометричним порядком доведення”), який може шокувати сучасного читача. Визначення змінюються аксіомами й постулатами, теоремами й лемами, до них приєднуються доведення, королларії (додатки, висновки) та схолії (примітки, пояснення до тексту), теореми розділені на частини і мають строгу нумерацію, яку автор весь час використовує для відсилки читача до попередніх положень. Чому він використав такий метод? Причин мабуть було багато, і головна серед них та, що Спінозі треба було віднайти спосіб безпосереднього звернення до розуму читача, обминувши емоційну, образно-метафоричну сторону спілкування, яка часто ускладнює розуміння основного тексту.

Є підстави вважати, що Спіноза розглядав „Етику” засобом „філософської терапії”, цілющим підручником мислення й життя, коли читання виліковує розум, залучає до істини і спрямовує на правильні вчинки. Складається враження, що „Етика” - це сповіщення авторського розуму, що вже пройшов школу виучки істиною, читацькому розуму, який тільки-но ступив на шлях істини. У ідеалі обидва розуми повинні співпасти: один - щасливо спустошений, другий - натхненно наповнений. Як досвідчений наставник, Спіноза інколи стримує можливий відхід читача від логіки викладу, просить терпляче продовжити разом шлях до кінця, коли сумніви розвіються, а тимчасові, сторонні асоціації й питання, що виникають одразу при читанні, втратять актуальність, відпадуть.

До цього пояснення спінозівського способу викладення слід додати ще одне. У передмові до третьої частини „Етики” автор пише, що комусь здасться дивним його намір досліджувати людські пороки й дурості геометричним способом і ввести строгі доведення у область сумнівних речей. Однак він переконаний, що закони природи, за якими все відбувається, скрізь і завжди ті ж самі, а отже й спосіб пізнання природи речей повинен бути один і той же. Тому й підсумовує Спіноза: „Я буду розглядати людські дії и потяги так само, як би йшлося про ліпи, поверхні й тіла”[128].

Слід прийняти до відома це пояснення, але те „як би” свідчить і про певну міру умовності, яку слід враховувати, бажаючи з’ясувати мотиви вибору незвичного способу викладу.

У системі спінозівскої філософії, яка побудована у формі послідовних доведень, значне місце займають визначення вихідних понять. Найважливіші серед них - субстанція, атрибути і модуси.

Субстанція (лат. substantia - сутність; першооснова) - одне з найбільш давніх філософських понять, воно має свою довгу й складну долю як до Спінози, так і після нього. У „Етиці” наводиться не досить чітке визначення „субстанції” через надзвичайну абстрактність цієї категорії, щось близько до такого: субстанція - є те, що існує само по собі, ні в чому, крім себе не має потреби, отже, є „причиною самої себе”. Через інші найменування субстанція може бути представлена як Бог, як уся природа. Субстанція або Бог або природа - вічна, безкінечна і вільна, оскільки існує та діє тільки за необхідністю власної сили.

[123] Декарт Р. – Правила для руководства ума // Декарт Р. Сочинения в 2 т. Т. 1. – М.: Мысль, 1989. – С. 84.

[124] Гоббс Т. Сочинения в 2 т. Т. 1. – М.: Мысль, 1989. – С. 287.

[125] Гоббс Т. Сочинения в 2 т. Т. 2. – М.: Мысль, 1991. – С. 79.

[126] Там само. – С. 164.

[127] Гоббс Т. Сочинения в 2 т. Т. 1. – М.: Мысль, 1989. – С. 291.

[128] Спиноза Б. Избранные произведения в двух томах. Т. 1. – М.: Госполитиздат, 1957. – С. 455.