Індіянин: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Всі шестеро з вереском кинулися до Бласа. Той хотів сховатися в школі. Коли крик став зовсім нестерпний і Бласа мало не схопили, на дверях з’явився вчитель. Враз запала тиша і десять голів схилилися в поклоні.

— Здрастуйте, пане Гонсалес.

Вчитель, здавалося, не дивився ні праворуч, ні ліворуч, але всі знали, що він добре бачив, хто його привітав, а хто ні, і наступного дня руки грішників скуштують тростинку. Сповнений величі, Гонсалес пішов собі. На дерев’яній кладці зупинився. Вулиця ніяк не підходила до його полуботинків.

Юрба розбіглася: хто додому їсти суп, хто на поле до батька. Педрільо, Алехо, Панчо, Лало та Блас подалися вулицею вниз. Вони пішли рибалити. Було три годи-дня, а це означало, що в їхньому розпорядженні ще де рих дві години.

Хлопці йшли серединою дороги, брели по калюжах, відчуваючи, як мокра земля м’яко пролазила у них між пальцями. Вона була така м’яка, як після зимового дощу, але тепла. Сяяло сонце, весна відчувалася не тільки в землі, але й у повітрі і в бруньках дерев, у дрокові і кульбабах, що росли поблизу капав, у метеликах і птахах, що пурхали з даху на дах. І цим п’ятьом хлопцям весна, здавалося, посипала перцю на шкіру, бо вони горланили і лізли в щонайглибші калюжі. У садках сиділи літні люди, а дорогою хлопцям стрічалися поселяни, пастухи. Хто був настільки старий, що забув, як колись і у нього по-весні свербіла шкіра, той похитував головою, хто молодший — сміявся.

За сотню метрів від Куррової крамниці хлопці зустріли кремезного чоловіка у військовій формі і високих чоботях, ноги у нього були вигнуті колом, справжні ноги вершника. Хлопчаки притихли і поступилися. Це була найповажніша людина Лейквена, капітан Васкес, комендант форту. Його густі брови були насуплені, а світлі очі дивилися на хлопців, не помічаючи їх.

— Добридень, пане капітан.

Коли офіцер почув голос Педрільо, очі його ожили. Він кивнув Педрільо і навіть торкнувся вказівним пальцем кепі. Педрільо стояв і дивився йому вслід. Плечі капітана поникли, ніби він дуже, дуже втомився. Певно, задумався.

Алехо теж зупинився і подивився на капітана, але йому було байдуже і до капітанових плечей, і до його думок.

— От добре, що капітанові не доводиться заганяти наших свиней, коли вони вибігають з хліва.

— Чому?

— Бо воші проскакували б у нього між ногами. Алехо кинув камінь у голуба і побіг за товаришами.

Педрільо повільно йшов позаду. Він не любив, коли кепкували з солдатів і особливо з капітана. З Курро, учителя та інших дорослих — скільки завгодно, але не з тих, хто носить форму. Він сам до деякої міри належав до гарнізону форту.

Біля Куррової крамниці вони зупинились. У Педрільо були в кишені дві блискучі монетки: десять сентаво. На них можна купити мазилли — великі квадратні пряники з тугого тіста з червоним, жовтим чи синім цукровим сиропом, або медові цукерки, або манйару з молока і цукру. Найсмачніші — мазилли, та на ці гроші не вистачить купити для всіх. І хлопці вирішили поласувати цукерками

Педрільо і Алехо пішли в крамницю. В ній пахло шкірою, кавою та горілкою. Сонячні промені проникали крізь щілини даху, розрізаючи сутінки “Бодеги” широкими, вузькими смугами, освітлюючи то купу кулів з борошном, то сідло чи голу втрамбовану долівку, і мільйони порошинок безладно снували у їхньому світлі.

— Що ви хочете?

Хлопці довго кліпали очима, поки розгляділи Курро. Той стояв за прилавком, як завжди, в своєму крислатому капелюсі і підв’язаний фартухом. Капітан, найповажніша біла людина у Лейквені, і той усміхнувся, коли до нього привітався Педрільо, а от на вилицюватому обличчі Курро не з’явилось ніякої усмішки, хоча його шкіра мала такий самий оливковий відтінок, як шкіра Педрільо. Курро вважав себе “білим індіянином” і намагався забути, що він індіянин. Навіть білі говорили про це зневажливо.

Педрільо востаннє з жалем глянув на купу мазилл під білою сіткою від мух.

— На десять сентаво цукерок.

Курро, крекчучи, нахилився і витяг коробку.

— Куди це ти зібрався? — пролунав на вулиці різкий голос пана Манрікеса, батька Лало.

— З Бласом рибалити. Можна?

— Про мене.

Якусь мить Педрільо роздумував, чому Лало сказав “з Бласом”, а не з ним, хоча саме він запропонував іти ловити рибу. Але тут же забув про це.

Коли Педрільо, міцно тримаючи в руці кульок з цукерками, виходив з дверей, до крамниці прямував пан Манрікес, високий, стрункий, вродливий. Помітно було, що він недавно живе у Лейквені, а до того жив у місті. Незважаючи на буденний день, на ньому був чорний костюм і святковий капелюх.

— Добридень, пане Манрікес.

— Добридень.

Пан Манрікес відповів на привітання, але так байдуже глянув на Педрільо, ніби той був колодою чи кулем з борошном.

Хлопці відразу подалися геть, бо на них чекала риба і купання, а Педрільо стояв і дивився. Вулицею рухалася дивна процесія: десять солдатів і фургон.