Індіянин: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Не нароби дурниць. Ми чесні купці, і, ясна річ, нам нічого тікати.

Він прицмокнув язиком. Фургон повільно рушив назустріч вершникам. Товстун більше не виривався вперед. Він тримався біля самих козел.

Вершники зникли в западині, знову виринули, і тепер добре було видно їхню темно-синю уніформу. Глянувши через плече, товстун побачив, що й другий загін був уже недалеко. Зітхнувши, він поклався на долю.

П’ятеро вершників, що наближалися спереду, були вже метрів за тридцять. Вони попустили поводи, чекаючи; солдати витягли рушниці з чохлів і приготувалися стріляти. Командир невеличкого загону підняв руку, фургон під’їхав до нього.

— Добридень. Як приємно знову бачити білі обличчя і воднораз аж п’ять. Ви з форту Лейквен, так? Нам треба саме туди. Чи не збилися ми з дороги?

У тонкого ніби водоспад лився з рота, обличчя збиралося в привітні зморшки. Але очі сторожко і швидко оглядали форму, брудні чоботи, зім’яті штани і два золоті сержантські галуни на рукаві мундира з зіркою над ними. І сам унтер-офіцер, і солдати були в дозорі принаймні три-чотири дні. Отже, вони ні про що не можуть знати, ні.

— Звідки їдете?

Голос пролунав так металево різко, що чоловік на козлах одразу втратив почуття полегкості, яке було з’явилося в нього. Офіцер він чи сержант, а пальця в рота йому не клади.

— З півдня. Ми трохи торгували ковдрами, ножами, мали кілька сокир та ще дещо. Три місяці в дорозі. Я вже казав, ми страшенно раді…

— І всі три місяці ви так гнали коней? — не дав договорити сержант. Голос його анітрохи не став привітніший.

Тонкий підвівся і на цей раз відповів коротко:

— У нас при собі гроші. Тож кожен хоче додому.

Позаду все дужче лунав тупіт копит. Ще п’ятеро солдатів під’їхали до фургона і стали через кожні три метри один від одного. Вони стежили за тим, що діялось, тримаючи рушниці напоготові. Лоб товстуна вкрився рясним потом. Обличчя кучера сіпалося.

— Обшукати!

Двоє солдатів зіскочили з коней і зникли у фургоні. Якийсь час було чути тільки їхнє шарудіння і тупцювання коней. Та ось тонкий опанував себе.

— Що ж це таке? Ми чесні купці. Де це видано. Я поскаржуся комендантові!

Він з викликом глянув на сержанта і вперше пильно подивився на нього; раніше він бачив тільки форму.

З-під синього кепі на нього дивилися темпі очі. Вони глибоко запали на червоно-коричневому, поораному зморшками обличчі і були нерухомі, як чорні камінці.

Тонкий здивовано розкрив рота. Проте все підтверджувало ного здогад: вилиці видавалися вперед, рідкі сиві вуса звисали над повними губами і, — якщо це теж вважати за доказ, — на лобі під кепі яскраво-червона пов’язка підтримувала волосся.

— Тримайте мене! — заволав він. — Індіянин, червоношкірий!

На темному обличчі не здригнувся жоден м’яз. Тільки чорні очі на мріть ворухнулися, глянули вбік і знову втупилися в кучера.

— Ви дозволяєте якомусь червоношкірому командувати собою? — Тонкий презирливо подивився на солдатів, зокрема на кремезного капрала, що привів другий загін і тепер стояв поряд з сержантом. — Ви дозволяєте йому глумитися над християнами? Білі проти білих, а він сміється собі нишком!

Обличчя капрала спохмурніло. Він так зиркнув на тонкого, наче збирався вчепитися йому в горлянку. Та Це була єдина ознака, що він чув його слова. Вони одскакували від нього і від інших, як од стіни. Тонкий закусив губи.

— Це несправедливо, — пробурмотів він, — не по-християнському.

Солдати вилізли з фургона.

— Нічого нема, сержанте. Кілька кіп ковдр, дві шкури пуми і різний крам. Ні зброї, ні горілки.

— В яких племенах ви були? — Цього разу сержант звернувся до товстуна.

— Тільки у молучів, — відповів замість нього тонкий. — Ми не торгували з індіянами, що не живуть з нами в мирі.

— Відповідати повинен він. Ви були у стійбищі біля Кам’яної Голови?