Індіянин: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Увесь чілійський народ?

Педрільо мовчки глянув на вчителя.

— Увесь чілійський народ? Чи всі чілійці боролися проти іспанців?

У класі запала така тиша, що було чути дихання сорока двох дітей. Джміль все ще бився об шибку. Джж, джж, дзз. Темне обличчя Педрільо потемніло що дужче.

— Індіяни боролися на боці іспанців.

— Так, індіяни боролися на боці іспанців. — Слова вчителя танули на язиці, ніби шматки пирога, і рот його до вух розтягся від нещирої посмішки.

— Чілійці хотіли забрати в індіян їхню землю і тому…

— Про це я не питав! — Вчитель нетерпляче постукав тростиною по чорних полуботинках. — А ми, чілійці, ми покарали вас за те?

— Чілійська держава дала всім індіянам, котрі склали зброю, повні громадянські права. — Так теж було написано в підручнику. Педрільо сказав це неохоче.

— А як індіяни дякують нам за великодушність?

— Плем’я пеуенчів донині не уклало миру з чілійською державою. — Педрільо не зводив очей з блискучих носків полуботинків учителя.

У підручнику ці речення ніби не мали такого змісту. Їх читали не вдумуючись. Та коли вчитель стояв отак перед кимось, у темно-синьому костюмі, тримаючи за спиною тростину, і глузлива посмішка розпливалася на все обличчя…

— Пеуенчі? А ти не з пеуенчів?

— Я з молучів, пане Гонсалес.

Вчитель це добре знав. І все-таки він ставив усе нові запитання.

— Ти не дикий, кровожерливий індіянин? Ти не підпалиш дах над головою, коли ми спатимемо? — Вчитель оглянув клас, однак з жарту про диких, кровожерливих індіян ніхто не засміявся. Він закусив губу.

— Сідай.

Повільно гортаючи чорну книжечку, вчитель звів очі і подивився на нову жертву.

Та в цей час кульгавий Педро, шкільний служитель, ударив надворі у великий дзвін. Урок закінчився.

Пан Гонсалес невдоволено сховав книжечку.

— Здавайте дошки, — наказав він малюкам. — І йдіть додому.

Вісімдесят чотири голі хлоп’ячі ноги мелькнули п’ятами; темні і світлі, тонкі і товсті, вони поквапливо несли хлопчаків до дверей, по кам’яних східцях униз на “вулицю”, єдину вулицю Лейквена. Обіч неї тяглися руді, сірі дерев’яні хатки, з садками перед ними, де росли кукурудза та яблуні, і де-не-де виднілися невеликі виноградники. В кінці вулиці містився форт, теж дерев’яний, але збудований з товстих колод, огороджений високим частоколом. На протилежному кінці вулиці стояла Куррова “Бодега” — рай, де можна було знайти геть усе, від головки цукру до нових рушниць, де із стелі звисали товсті шматки сала. Солдати й поселенці, проте, ходили сюди здебільшого заради горілки.

Після останнього дощу вулиця була розмита, роз’їжджена важкими колесами підвід, розтоптана ногами коней та волів. У брудних калюжах відбивалося сине небо і кучеряві хмарки. Алехо стояв серед грязюки на маленькому камені, переступаючи з ноги на ногу, і співав: “Егей, егей, уроки закінчились, і ми йдемо ловити рибу; егей, егей, уроки закінчились, і ми йдемо ловити рибу”. Школярі тішилися волею, ніби просиділи смирно сотню років і весь той час збирали сили саме для цієї миті.

— Гляньте — риба! — закричав Блас, показуючи на велику калюжу.

— Де?

З півдесятка хлопців метнулись туди і почали пильно вдивлятись у воду.

— Зараз вона вирине. Я бачив її. Слово честі!

Діти нижче схилилися над калюжею.

Блас жбурнув камінь, і брудні бризки злетіли високо вгору.

— Ось вам риба!