Індіянин: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Пан Манрікес знову відчув свою зверхність і дивився на Курро, як і раніше. В його очах ховалися презирство і погроза.

Курро уникав його погляду. Він мовчки подав вогонь і подивився на купу кулів з борошном під протилежною стіною. Пан Манрікес стояв у гордовитій позі, випнувши і руди і пахкаючи сигарою.

Тим часом його син сидів поряд з Педрільо на березі річки, бовтаючи ногами у воді. Всі п’ятеро хлопців були голі. Шкіра у них блищала од води, бо вони вже встигли поплавати. Лало клацав зубами. Вода в Млиновій річці була ще холодна.

Річка текла тут спокійно, вода під плакучими вербами, що опустили свої віти, ніби збиралися ловити форель, була прозоро-зелена, а на дні добре було видно білий пісок. Метрів на п’ятдесят нижче за течією потік швидко перекочувався через каміння, вирував між скелями і вкривався дрібними білими баранчиками. Отут хлопці закинули вудочки-лозини з верби: мотузок і на ньому зігнутий цвях. Трохи вище вода теж бігла швидко і спокійно. Але тут купалися, тут був ніби пляж — вузька смужка піску.

— Б’ємось об заклад, що я вирину біля отого каменя? — Ще дужче заклацавши зубами, Лало вказав на оброслий мохом і водоростями камінь біля протилежного берега, метрів за п’ятнадцять вище від них.

— Б’ємося об заклад, що й я це зроблю? — підтримав його Педрільо.

Педрільо і Лало виструнчилися. Довгі хлоп’ячі тіла хлюпнулись у воду. Педрільо пірнув до самого дна. Течія підхопила хлопця і з силою потягла вниз. Легені у Педрільо ледь не лопнули, коли він нарешті досяг каменя, кулею вилетів на поверхню і вдихнув повітря. Метрів за два позад нього з води виринула голова Лало. Він не доплив до каменя.

— Ти став на півметра попереду, коли ми стрибали.

— Неправда! — закричав з берега Алехо.

Вони припливли назад, лягли на пісок, підставивши сонцю груди. У траві гули бджоли, вгорі літали метелики, кудись поквапливо повзли мурашки, ніби поспішали на якесь велике мурашине свято.

Алехо краєм ока розглядав Педрільо, його міцне тіло, широкі груди, темну шкіру, яка увесь рік була оливкового кольору, але не від сонця. Навіть серед літа, коли й він був засмаглий настільки, що, здавалося, далі вже нікуди, шкіра у Педрільо все одно була темніша. По очах Алехо було видно, що він друг Педрільо.

— Що коли б учитель побачив нас тут! — засміявся Алехо.

— Він сюди не поткнеться, — ліниво відповів Блас. — Забруднить тут свої черевики.

— От би глянути на нього! Умер би, якби він побачив нас голяка.

— А мені, — сказав Педрільо, — хотілося б хоч раз побачити, як учитель плаває.

Хлопці покотилися зо сміху при думці, що вчитель наважився б зайти у воду. Блас перевернувся на спішу: так легше було сміятися.

Раптом Лало сів і з викликом глянув на Педрільо.

— Слухай, ти знімеш з учителя скальп?

— Навіщо?

— У мене є дома книга. В ній написано, що індіяни завжди знімають скальпи з своїх ворогів.

Лало дивився на нього майже так, як недавно дивився на уроці вчитель, і Педрільо знав, що він сердиться на нього, бо програв парі.

Лало не любив програвати. До того ж він — син пана Манрікеса, який завжди плів усякі нісенітниці про індіян. Він сам не наважувався чіпати Педрільо, тільки ходив круг нього, як собака круг кота, показував зуби, а іноді намагався і вкусити. Та коли справа оберталася серйозно, удавав, ніби то був жарт.

Лало сам по собі нічого не важив. Але всі теж глянули на Педрільо, ніби він був не такий самий хлопець, як вони, а якийсь дивовижний звір. Але тривало це якусь хвилину.

— Дурниця, — мовив згодом Панчо.

Все, над чим треба було помислити, з чим треба було щось зробити, Панчо вважав дурницею.

— Педрільо не індіянин, — сказав Алехо. — Він білий. А вчителя оскальпую я, якщо зловлю його десь тут.

Вони втретє влізли у воду, почали бризкатись і час од часу поглядали на вудочки. Тільки коли сонце майже торкнулося крони дерев, діти одяглися. Лало спіймав дві форелі, а Педрільо — жодної. Лало запропонував йому поділити улов. Та Педрільо відмовився. Він був невисокої думки про Лало: через одну жалюгідну форель той міг зжити його з світу. Хлопець згадав, як Лало сказав біля Куррової крамниці, що він іде плавати з Бласом, а не з ним.

— Залиш собі свої форелі. Завтра я спіймаю вдесятеро більше. — Обличчя у Педрільо стало ніби маска, темне і нерухоме, обличчя індіянина.

Лало ображено знизав плечима:

— Ну, тоді з’їм сам. — У нього й справді був такий вигляд, ніби він міг з’їсти й більше, ніж дві форелі.