Індіянин: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Кучер зморщив лоба, трохи нахилився і, примруживши очі, подивився на гори. Потім знову сів, сердито буркнувши:

— У тебе багата фантазія…

— Що правда, то правда. Якщо індіяни спіймають нас, то засмажать живцем.

— Нам но страшні індіяни. Мене більше турбує дозор з форту, — повчав його кучер. — Однак у форті ще нічого не знають, і мине принаймні два — три дні, поки там почують про це.

— Індіяни не страшні? — Товстун здригнувся. — Мене ще довго переслідуватиме все, що ми бачили. — Він ніби згадав щось і знову здригнувся.

— Жіночі нерви! — кепкував тонкий. — Хай мене чорт візьме, якщо я ще хоч раз піду з тобою.

— Нехай він краще мене візьме, якщо я хоч раз поїду з тобою.

Тонкий вибив люльку.

— Допоможи змінити упряжку.

Товстун ще раз оглянув усе навколо і нарешті зліз з коня.

— Не тремти так за свою дорогоцінну шкуру, — кепкував його супутник, коли вони розпрягали коней. — Якщо справді за нами женуться, то ми побачимо їх завчасно і втечемо. За годину смеркне. Тоді нехай пошукають нас. Та я не вірю, щоб за нами гналися. Що ми їм зробили? Вони хотіли мати вогняну воду й рушниці. І одержали вогняну воду й рушниці.

— Так, але, напившись, почали різати один одному горлянки. — Товстун здригнувся втретє. — Заборонено ж продавати їм зброю й горілку.

— Індіяни тільки радіють, коли ми не дуже дотримуємося цих правил. Крім того, вони ще не проспалися від горілки. Якщо ж вони хочуть убивати один одного, то ми не заважатимемо. Допомогти їм у тому богоугодна справа. Чим менше їх залишиться, тим швидше настане на кордоні спокій. — Він скоса глянув на товстуна. — Ти теж добряче заробив на цьому.

Вони випрягли коней і повели за фургон: тонкий — чотирьох, товстун — двох, але й це зробити було йому нелегко. Коні не хотіли іти. На його лобі все ще не розходилися зморшки неспокою.

— Якщо нас піймають, то засадять на кілька років.

— Якщо! У форті нічого не знають, а загримають, то вибрешемося. — Він поправився: — Вибрешусь я. Ти краще мовчи, ти на це не здатний.

Впрягли свіжих коней.

— Я, певне, був не менше п’яний, ніж учора червоношкірі, коли зв’язався з тобою, — мовив товстун, хитаючи головою.

— Ти не був п’яний, а зв’язався зі мною, бо хотів загребти купу грошей. Ти це добре знаєш! І коли з нами буде все гаразд, знову роззявиш пащу. Знаю я таких!

Товстун хотів заперечити, але тонкий перебив його.

— Слухай-но! Якщо тобі не до вподоби моя компанія, то хай тобі чорт! Давай мені частку і їдь собі, куди заманеться.

Товстун одвів погляд.

— Та годі вже.

— Тоді не верзи дурниць!

Тонкий забрався на козли, взяв віжки і нахилився, щоб звільнити гальма. Витягнена рука заклякла в повітрі.

— Прокляття!

На пагорб, за кілометр од них, виїхали п’ять вершників. Вони розсипались півколом і помчали до фургона. Товстун зблід. Одним стрибком, якого важко було од нього чекати, опинився в сідлі. Хотів дати коневі шпори, але зупинився і пополотнів. Позаду теж виринули вершники, теж п’ятеро і теж рушили на них.

— Індіяни!

— Замовкни! — Тонкий уже опанував себе. — Індіяни не їздять у формі. Це солдати.

Товстун тремтів, як миша в пастці. Очі його бігали на всі боки, однак виходу не було. їх захопили зненацька.