Індіянин: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Думаю, це необхідно.

— Гаразд, приготуйте на ранок наказ.

— Він готовий, пане капітан. — Моралес витяг папір із-за вилога рукава.

Васкес підписав, глянув на штабс-сержанта ще раз і віддав йому наказ.

— Нате! Дивіться, щоб молучі не накоїли дурниць. — І потис йому руку.

Капітан почекав, поки за Моралесом зачинилися двері. Навіть у важких солдатських чоботях той ходив майже нечутно, як справжній індіянин, — ледве рипнула підлога. Васкес підвівся і знову відчинив вікно. Він глибоко вдихнув свіже повітря. Сурма давно замовкла, форт огорнула темрява. Посеред форту містилися казарми гарнізону, зроблені з товстих колод — останній захисток, якщо вороги прорвуться у форт. До них, утворюючи чотирикутник, притулилися стайні, склади з провіантом. І оцей невеликий будинок комендатури. Посередині широкий, просторий майдан, де провадилися військові навчання. Чорні зубці частоколу стриміли в зоряне небо, як списи. Васкесу було видно і дві з чотирьох башт з невеличкими гарматами, які могли повертатись, а на кожній з башт чітко вимальовувалася на фоні ясного неба постать солдата з рушницею за плечима. “Пост перший, все гаразд!” — долинуло до нього. “Пост другий, все гаразд”, — підхопили далі. “Пост третій… Пост четвертий!..” Форт Лейквен ніс вахту.

Обличчя капітана знову спохмурніло, він уже нічого не бачив. Чув переклик вартових, але не сприймав його.

Васкес підійшов до столу, взяв листа і прочитав — в котрий раз? Лист був короткий. “Військове міністерство республіки Чілі, Сант-Яго, 20 вересня 1860 року”, — було написано вгорі. Васкес глянув на календар. Дев’ять днів лист був у дорозі. Зв’язок з столицею ніколи не ладився. Якщо знову спалахне повстання індіян, пани дізнаються про це тільки тоді, коли форт і селище лежатимуть у руїнах і попелі. Він читав далі.

“Першого жовтня ц.р. до форту Лейквен у ваше розпорядження прибуває лейтенант Сергіо Ірігоєн. Він призначається на посаду заступника коменданта. Боже, борони республіку!

За дорученням Його превосходительства пана військового міністра”. Підпис. Печатка. От і все.

Васкес зітхнув і відсунув папірець. Досить. Звичайно, у форті вже років два нема заступника коменданта, відтоді як лейтенант Осоріо вийшов у відставку. В цьому не було нічого дивного. В деяких фортах по п’ять — десять років лишався один офіцер, а він в особі Моралеса мав доброго помічника. Хоч той і був індіянин, але Васкес знав чимало білих офіцерів, які негідні його.

А тепер раптом вони присилають йому лейтенанта, і якого. Аристократа Ірігоєна. Половина цієї провінції і ще по половині кількох інших належало Ірігоєнам. З часу існування Чілі існують і вони — старий іспанський рід завойовників, великих землевласників, міністрів, генералів, епіскопів. Коли маєш більше ніж сто тисяч гектарів землі, то можна робити кар’єру скрізь — в армії, на дипломатичній службі і в церкві.

Скільки років може бути панові лейтенанту? Десь, певно, років вісімнадцять. А вже заступник коменданта. До того ж він, либонь, якийсь ледащо, інакше його не послали б на кордон з індіянами — Ірігоєна не послали б. Васкесові було п’ятдесят три роки, і з них двадцять п’ять він носив мундир. Та ледащо той лейтенант чи ні, а молодому панові постелять під ноги килим, щоб він швидше зробив кар’єру. І цим килимом має бути він, Васкес. Скільки служитиме під началом літнього незнайомого Капітана аристократ Ірігоєн? Чи скоро стане він комендантом форту Лейквен?

Та не це хвилювало його найбільше. Найгірше було те, що цей молодик міг у будь-яку мить зруйнувати все, Що він створював понад десять років.

Капітан Васкес опустився на стілець і розстебнув що одного гудзика на мундирі. Нічне повітря, що вливалося крізь вікно, несло приємну прохолоду.

Форт Лейквен на кордоні з індіянами — віддалений форпост, крихітна цяточка на карті. Він, власне, був клаптик землі, огороджений частоколом; до цього слід додати чотири невеличкі гармати і чотириста кіннотників. Якщо ж лічити й чоловіків із селища, то набереться до п’ятисот рушниць.

А за фортом простяглася на південь, стиснута горами і морем, величезна, майже незнайома країна, індіянська територія. Там жили молучі, пеуенчі, гостінос і усіх звали арауканці. Скільки у них воїнів? П’ятдесят тисяч? Сто? Форт Лейквен перетинав їм шлях у населену частину країни, і мав цей форт Лейквен всього-на-всього п’ятсот рушниць.

До того ж ці п’ятдесят чи сто тисяч воїнів були не абихто. Це були ті ж племена арауканці в, які протягом трьохсот років не підпускали до себе іспанців, починаючи від завоювання країни до війни за незалежність колоній — єдині племена на всьому південноамериканському континенті. Майже за сорок років свого існування Чілійській республіці так і не пощастило поліпшити справу. Відбувалися війни, одержували перемоги, зазнавали поразок, та тільки це, далебі, нічого не змінило. Кордон відсунувся вперед усього на десяток кілометрів. Арауканці й тепер були вільні і незалежні, як і колись. Якщо ж вони намагалися вийти за межі своєї території, то їх заганяли назад, бо у них було мало сучасної зброї, одна рушниця на п’ятдесят воїнів. Якщо ж чілійське військо проникало до них, то його розбивали і часом так, що жоден солдат не повертався назад, бо на індіянській території кожен кущ був засідкою, кожна долина — пасткою.

Арауканці — бездоганні воїни, особливо пеуенчі. Як вершники вони не знали собі рівних і могли позмагатись навіть з найкращими кавалеристами. Пеуенчі були найнеспокійніші і найнебезпечніші серед арауканців і ніколи не укладали миру. Вони вели торгівлю з білими, щомісяця приїжджали на базар у Лейквен, але миру з ними не було.

Плем’я це було невелике. Численніші були молучі, які легко могли виставити двадцять тисяч воїнів. Молучі давно жили в мирі з білими. П’ятнадцять років тому вони востаннє зробили спробу захопити свої колишні пасовиська і відважилися на відкритий бій. Сотні хоробрих молучів попали під вогонь гармат, а згодом на полі бою полягли тисячі. То була одна з небагатьох безперечних: перемог над арауканцями. Тоді кордон знову посунувся на кілька кілометрів південніше і виник форт Лейквен. Відтоді молучі дотримувалися миру. Сподівалися, що так буде завжди.

А пеуенчі все не укладали миру. Небезпека полягала в тому, що вони могли об’єднатися з іншими арауканцями, і в першу чергу з молучами, найсильнішим племенем арауканців, найближчим сусідом форту.

Комендант Лейквена мав бути не тільки офіцер, а й дипломат, і насамперед — дипломат. Його обов’язком було не давати племенам об’єднатися.

А що тямить у цьому якийсь жовторотий, котрий вболіває тільки за свою кар’єру? Пан лейтенант не знайде, мабуть, нічого кращого, ніж наступати всім на мозолі. І якщо він образить чимось молучів, то тоді нехай змилостивиться бог і над ним, і над фортом, і над усіма поселенцями вздовж кордону, не будь він Педро Васкес. Та ні, панові лейтенанту не потрібна нічия милість. Панок завчасно зробить усе, щоб його перевели в інше місце, а кашу, яку він наварить, нехай їдять інші! Васкес немов бачив перед собою нового лейтенанта, хоча зовсім не знав його: молодик з ніжними щоками, що пахнуть одеколоном, а їздити верхи — можна заприсягтися — не вміє. Тож коли через рік чи найбільше через два він стане комендантом форту, то тільки завдяки імені Ірігоєн.

Війна з індіянами! Васкес поморщився. Запекло плече у тому місці, де колись вдарили списом. Тоді Васкес упав з коня і лежав наче мертвий, і це допомогло йому, бо з усього загону, крім нього, ніхто не врятувався. Ще й тепер йому обсипає морозом спину, коли він згадує про те, як три ночі — вдень переховувався в кущах — відповзав назад. Добрий десяток сіл спалили пеуенчі за те, що білі проникли на їхню територію. Тоді він був молодий лейтенант, як тепер оцей Ірігоєн. Та з того часу, як Васкес став комендантом форту в Лейквені, такі жахливі події не повторювалися.

О, звичайно, не все було б утрачено, якби його послали в пустелю, примусили зняти військову форму. Кінець кінцем розум завжди бере верх, незважаючи на ірігоєнів. Однак розум перемагає не відразу, а часто-густо пробивається довгим кривавим обхідним шляхом. Від цього буває гірко. І якщо все своє життя Васкес присвятив тому, щоб уникнути кривавого шляху, якщо цій справі віддав надто багато, то тепер є від чого вдатись у відчай, якщо доведеться знімати мундир.

Втішає тільки те, що зрештою розум усе-таки переможе, хоча тебе вже не буде тут, щоб допомогти йому. І тепер розум наказує зберігати з індіянами мир. У білих ще немає сил колонізувати всю територію.

Якби у провінції було в п’ятдесят чи сто разів більше поселенців, ніж тепер, то тоді можна було б розв’язати цю проблему, а інакше — ні. Племена арауканців кінець кінцем змушені були б скоритись. Вони б визнали перевагу білих і задовольнилися визначеним для них становищем, яке все-таки було б значно краще, ніж їхнє примітивне життя з полювання і скотарства. Білі побудували б їм лікарні, залізницю і — хто знає — може, навіть школи. Треба було б ставитися до них по-батьківському суворо, але справедливо, і поступово виховати з дикунів цивілізованих людей.

Правда, багато надій Васкес на це не покладав. Індіяни — простий народ, кочівники! До цього часу всі зусилля ні до чого не привели. Капітан хотів підрахувати, скільки зусиль доклав до цього уряд, але дивно — нічого не міг згадати. Чому, власне, у всій провінції не було жодної школи для індіян? Хіба не заснував хтось кілька років тому в столиці “Спілку для сприяння арауканцям”? Та, певно, нічого з того не вийшло, бо спілку заборонили. Він оді гнав від себе ці думки. Арауканці, власне кажучи, не збиралися чогось вимагати. Вони хотіли жити й далі так, як жили досі.

Дехто з них, правда, намагався пристосуватися. У Лейквені — щоб не ходити далеко — було таких двоє: Курро та Моралес, обидва молучі. Торговець був не дуже приємною людиною, надто раболіпний і дбав тільки про власну вигоду. Однак він був тямущий. Розумів, що минулого не повернеш.

Моралес, навпаки, — повна повага до нього, капелюха геть перед цією людиною. Найкращий сержант, якого він будь-коли знав, і дійсно сповнений ідеї зберегти мир на кордоні.