Індіянин: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Едуард Кляйн

ІНДІЯНИН

_{З німецької переклала З.П.КУНДІРЕНКО}

_{Перекладено за виданням: Eduard Klein, Der Indianer. Verlag Neues Leben Berlin 1958.}

_{Художнє оформлення та ілюстрації М.Я.ШТАЄРМАНА}

I

оні втомились і вже не стільки бігли, скільки спотикалися. Морди у них вкрилися піною, боки парували. Фургон гулко торохкотів по грудкуватій землі, а за ним, прив’язані до задка, риссю йшли десятеро змінних коней. Верхові коні, високоногі, швидкі, дужі рисаки з невеликими головами, мали кращий вигляд, але й вони вже підбились. Один з них був осідланий і прип’ятий коротким ременем до козел так, що кучер одразу міг пересісти на нього. Сакви на сідлі цього рисака були туго напхані і старанно застебнуті.

Чоловік на козлах поки що не збирався пересідати. Він раз по раз хльоскав батогом, підганяв коней і ні на мить не давав їм уповільнити ходу. Мокрі спини тварин були густо посмуговані батогом, коні полохливо щулили вуха, зачувши в повітрі свист батога.

По другий бік фургона їхав вершник; він тримався на півметра чи й на метр попереду козел, і при розмові з кучером йому доводилося повертати голову назад. Та повертався він, головним чином, задля того, щоб занепокоєно оглянути високу хвилясту траву і горбистий обрій. Здавалося, вершник надавав неабиякої ваги тій обставині, що їхав трохи попереду свого супутника, бо тільки-но той порівнювався з ним, як він пришпорював буланого, ніби хотів, щоб переслідувачі, котрі, можливо, ховалися за пологими зеленими горбами, все-таки схопили б спочатку не його.

Кучер похмуро поглядав на вершника. Відчував занепокоєння і страх, що міцно засів у ньому і гнав його вперед дужче, ніж він свого коня.

— Яке щастя, — кучер насмішкувато скривив рота, — що тут нема телеграфних стовпів. Ти б наткнувся на них, їй-богу! Ніс у тебе частіше стримить назад, ніж уперед!

Вершник через плече глянув на супутника очима, повними страху: страх той був такий великий, що він і не силкувався приховати почуття.

— Чого тільки не дав би я за те, щоб бути вже там, де можна наткнутися на телеграфного стовпа. Чимало дав би за те.

— І те, що у саквах?

Чоловік на козлах глузливо посміхнувся і вказав на сакви по обидва боки сідла, котрі були так само туго напхані і дбайливо застебнуті, як і на його власному коні.

Вершник сердито відвернувся.

Ці люди були зовсім різні. Хоча в обох заросли обличчя і запали очі, однак кучер був тонкий, і його важко було уявити виголеним, у чистому одязі; мабуть, і після того, як він поживе місяць у місті, волосся в нього буде так само закуйовджене, як і тепер.

У вершника ж — товстого чолов’яги — щетина на обличчі здавалася маскою, і, певно, йому ніколи не заманулося б жувати соломину, як це робив той, з батогом. На червоному місяцеподібному обличчі, вкритому потом, видно було, крім страху, ще одним одне почуття: жаль, безмежний жаль до власної особи, яку лиха доля і оцей пройдисвіт на козлах — дратівливе, довгоязике втілення тієї долі — привели сюди. Вершник совався на м’якому сідлі, але від того пекучий біль у ногах посилювався, і він сумно кривився.

Кучер помітив це і знову глузливо посміхнувся. Потім вилаявся, вперся ногами в підніжку і натяг віжки. Праве переднє колесо наскочило на камінь; кінь спіткнувся, фургон хитнувсь і затріщав. Заскрипіли гальма, — ще мить, і коні стали, опустивши голови і тремтячи боками. Вони так утомилися, що навіть густа трава не вабила їх.

Вершник теж зупинився і невдоволено озирнувся. Повертати назад йому явно не хотілося. Для нього існував тільки один напрямок.

— Що там?

— Змінимо коней. Ясно, як божий день, що ця шкапа далі не потягне. Але спершу я викурю люльку.

І він вийняв з кишені кисета.

— Киньмо цього клятого фургона! Якщо поїдемо верхи, то завтра вранці перейдемо кордон.

— Кинути фургона? Він дає нашим братам чотириста песо. Та й певніше з ним. Так ми — торгові, чесні люди, — засміявся кучер. — А якщо нас піймають верхи, з саквами, повними золота, що ми скажемо тоді, га?

Він ніби навмисне повільно набивав люльку, сунув її в рота і, широко розставивши ноги, зручно відхилився назад. Певно, йому подобалося дратувати товстуна. Той знову почав соватися в сідлі, мовби сидів на гарячому вугіллі. Потім оволодів собою, витяг бінокля і кілька разів оглянув місцевість. Як безмежне море з застиглими хвилями, тяглися на три боки зелені гребені горбів, на яких подекуди стриміли кущі або поодинокі дерева з широкими кронами. З четвертого боку, праворуч, височіли гори, вони були зелені, чорні, білі від кольору лісу, скель і снігу — німа і нездоланна ворожа стіна. Туман прозорим серпанком огорнув зубці і весь гірський хребет. А в блідому небі нерухомою крихітною цяткою повис хижий птах, певно кондор.

Вершник опустив бінокля і задивився на ту цятку. Мабуть, кондор бачив підніжжя гір, бачив своїми пташиними очима, чи не переслідують двох мандрівців; з такими крилами, як у нього, легко добратися до кордону індіянської території за дві—три години. Товстун зітхнув і сховав бінокля.

— Гори на місці? — поцікавився його товариш. — Ти не забув полічити траву? — Він випустив у повітря хмару синього диму.

— Мені здалося, — захищався той, — ніби там вершники.