Індіянин: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

На козлах сидів солдат, а за ним, наполовину під шатром, однак так, що кожен бачив їх, сиділи двоє білих із зв’язаними руками. Військовий, що їхав попереду, був індіянин, сержант з форту, батько Педрільо.

Обличчя Педрільо потемніло від гордощів. Він бачив, як то тут, то там відчинялися вікно чи двері, як люди на вулиці кивали його батькові, а дехто навіть уклонявся. Курро та пан Манрікес теж вийшли з крамниці. Вони стояли позаду Педрільо, але мовчали. Хлопець знав, що батько бачив його, та Педрільо нізащо в світі не підійшов би до нього. Батько знову заарештував двох, певно, торговців зброєю.

Педрільо стояв і дивився, поки останній солдат не проминув його. І аж тоді побіг доганяти хлопців.

Курро і Манрікес повернулися до крамниці.

— Неподобство вєстрі їх селом, — пробурмотів Манрікес.

Курро узяв блокнот і олівець.

— То, либонь, бандити. Що надіслати вам додому?

— Це ж білі. Чому він не повіз їх у форт непомітно?

Курро, тримаючи олівець, стояв за прилавком і мовчав. Пан Манрікес глянув на нього, кашлянув.

— Зрозуміло, ніхто нічого не має проти індіян. Є серед них порядні і погані, як є порядні і погані серед білих. Але білий все-таки лишається білим, а червоний червоним.

“Либонь, пан Манрікес збирається знову брати в борг”, — подумав Курро. У Манрікеса майже ніколи по бувало грошей, і він чимало заборговував. Він не належав до дуже хазяйновитих поселенців, а в минулому році, коли переселився до Лейквена, зовсім занедбав своє невелике господарство. Через якусь темну аферу в столиці у нього, казали, земля горіла під ногами. Але тут про пана Манрікеса були високої думки. Адже він — із столиці.

— Порядні індіяни знають своє місце, — сказав Курро і подивився на свій блокнот. — Тільки дурень думає, ніби слід щось корчити з себе перед усім світом.

— Треба поговорити з капітаном, бо серед поселенців може виникнути невдоволення.

— Капітан просто закоханий у сержанта. — Курро був абсолютно згоден з паном Манрікесом. — У всьому, що стосується індіян, він радиться з ним, хоча є й інші, які дещо знають про індіян, — Курро вдарив себе у груди.

— Який сором, білий, та ще й капітан, радиться з червоношкірим! Невже в нього немає гордості?

Курро враз втратив інтерес до розмови.

— То що вам надіслати?

Пан Манрікес замовив борошна, свічок, пороху, цвяхів і ще дещо.

— Завтра я все заберу підводою, — сказав він. І додав: — У мене саме порожньо в касі…

— Я ж не можу весь час записувати. — Курро, здавалося, аж підріс.

— Атож, я заплачу половину. Це ще тиждень — два. Ми ж давно знайомі.

Іноді пан Манрікес бував дуже люб’язний, хоча шкіра у нього сніжно-біла, а у Курро — червона.

— Гаразд, але не довше.

— Я ж сказав. — Пан Манрікес вийняв гаманця, щоб заплатити принаймні половину суми.

Побачивши гроші, Курро знову став послужливий. Він навіть одчинив двері перед клієнтом і низько вклонився.

— До побачення, пане Манрікес.

Потім виглянув на вулицю, до форту, брама якого давно зачинилася за солдатами і фургоном.

— Ох і підведе нас оцей Васкес, — сердито буркнув він.

За хвилину пан Манрікес повернувся до крамниці, попросив дюжину сигар і тут же надрізав одну.

— Свого хлопця у всякому разі виховую так, що він знатиме, що й до чого, — промовив він з притиском.