Індіянин: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Назад Лало ішов поряд з Педрільо і іноді скоса поглядав на нього, але той розмовляв з іншими хлопцями про завтрашній день, про неділю, про те, що наступного тижня вчитель, мабуть, питатиме історію і що незабаром вони знову підуть купатись. Лало, похмурий, плентався поряд. Педрільо — ватажок їхнього гурту, ватажок усього класу, бо він найсильніший, найшвидше бігає, найглибше пірнає і краще за всіх їздить верхи.

На околиці села хлопці розійшлися в різні боки. Вже смеркалося. Вершини гір ще освітлювало сонце, а з міжгір’їв уже виповзала ніч і довгими темними пальцями захоплювала рівнину. У вікнах подекуди вже спалахнуло світло. Десь загавкав собака, а в повітрі почулися ніжні перебори гітари.

“Dulce Chile, mi bella patria”[1], — доніс вітер. Але нікого не було видно.

Педрільо уповільнив ходу і, насупившись, дивився під ноги. Він ще й досі відчував на собі погляд учителя, а також погляд Лало. Вчитель іноді дивився на нього так виразно, що можна було зрозуміти: “Я білий, а ти індіянин”. Інколи він казав безглузді дотепи, які нікому в Лейквені не спали б на думку навіть у сні, хіба що панові Манрікесу, якби той взагалі був здатний на дотепи. Однак у класі ніхто не сміявся над тими дотепами. Вчитель не турбував Педрільо.

Спершу, коли пан Гонсалес тільки прибув до Лейквена, він ставився до Педрільо набагато гірше. Щодня можна було почути: “А як справи у наших червоношкірих братів?” “Дозволь глянути, чи нема в тебе під лавкою томагавка?” або: “Твоє індіянське обличчя викликає жах”.

Якось батько довідався про це. Педрільо ніколи нічого не казав йому і нізащо в світі не сказав би, але він все-таки дізнався. І одного разу, після уроків, дочекався вчителя біля школи і спитав його у присутності всіх учнів та людей, що саме нагодилися туди.

— Чував, ніби ви маєте щось проти індіян, пане Гонсалес?

— Я? — здивувався вчитель.

— Так.

Батько стояв у формі, при шаблі й револьвері, поклавши праву руку на огорожу шкільного саду; його сержантські погони виблискували на сонці.

— Я й думаю, що то неправда. Розумна людина не змішуватиме докупи гарних і поганих індіян, вона буде проти червоних і білих бандитів, наприклад, проти контрабандистів, що торгують зброєю, проти злодіїв.

— Атож… атож, звичайно. — Вчитель, здавалося, став зовсім маленький поряд з батьком, хоча, власне, був на голову вищий за нього.

— То я, напевне, більше нічого подібного не почую, правда ж? — Батько всміхнувся, як міг всміхатися тільки він, привітно і водночас так, що могло заклякнути серце.

— Ні, пане Моралес, ні, ні, напевне ні, — затинаючись промовив учитель і відтоді рідко дозволяв собі такі випади, як сьогодні.

Ні, вчитель не турбував Педрільо. Він глузував з усіх: з Алехо, що той довгий, тонкий і ніколи не знає, куди подіти свої руки та ноги, з веснянкуватого Бласа, з Педрільо, бо він індіянин. Та коли інші дивилися на Педрільо так, як сьогодні під час купання, в душі у хлопця щось ніби перетворювалося на лід, тоді він ладен був схопитися, вдарити кулаком в обличчя, своїм червоним кулаком в їхні білі обличчя. І разом з тим йому не хотілося бути червоним, не хотілося відрізнятися від них. “…моя прекрасна батьківщина”, — знову долинули до нього останні слова пісні.

А потім Педрільо почув інші звуки: “Та-тю, та-та-даа!” — і забув про все інше. У форті заступала варта, яка стояла біля огорожі з вечора до ранку. Там, у форті, був його батько, якого вважали першою людиною після капітана. Коли він проїжджав вулицею, люди вклонялися йому, а вчитель затинався, мовби останній школяр-первачок, якщо батько звертався до нього. Лід в душі розтанув, Педрільо жив у Лейквені, і проти цього нічого не могли вдіяти ні вчитель, ні пан Манрікес. “Та-тю, та-та-даа!” Це був войовничий клич, чудовий клич. Педрільо побіг.

У форті сурма лунала так гучно, що капітан Васкес підвівся і зачинив вікно. Потім знову сів до столу читати. На крок позад нього, виструнчившись і все ж сповнений власної гідності, стояв Хуан Моралес, червоношкірий сержант білого гарнізону Лейквена.

Це його донесення, що склав унтер-офіцер, писар канцелярії, читав капітан Васкес: “…зустріли двох індіян із стійбища, що біля Кам’яної Голови… від одного з них дізналися про різню… білі торговці горілкою і зброєю… ми перетнули їм шлях”. Капітан був неуважний. До того ж все це йому набридло. Скільки таких донесень вія уже прочитав? Сто? П’ятсот? Він бігцем переглянув кінець. Заарештовані мали при собі дуже багато грошей, кожен більше тисячі песо золотом. Це одне. А друге: монети були французькі. Треба з’ясувати. А втім, це не так важливо.

“Хуан Моралес, штабс-сержант третього кавалерійського полку, першої бригади, гарнізону Лейквена”, — стояло під донесенням. Невправний, майже дитячий почерк помітно відрізнявся від закарлючок і в’язі писаря унтер-офіцера.

У кімнаті було душно, і Васкес всупереч статуту розстебнув гудзика на мундирі.

— Ще щось?

— У стійбищі біля Кам’яної Голови є вбиті. — В голосі сержанта чувся несміливий докір.

— Я читав.

— Серед них дружина Дикого Коня.

— Дружина вождя? — Капітан знову узяв донесення. От, не добачив, виходить, найважливішого. — Та не стовбичте ви! — кинув він через плече нерухомій синій тіні за його стільцем.

Моралес розпрямив плечі, ступив на крок ближче і вказав на відповідне місце в донесенні.

— Це може ускладнити наші стосунки з молучами. У пеуенчів уже кілька тижнів неспокійно. Розповідають про нараду вождів, про те, що уже принесли в жертву баранів, про одного великого шамана. Погані ознаки. А коли ще й молучі… — Моралес не закінчив.

— Звичайно, звичайно. Треба своєчасно вжити заходів. — Та чомусь Васкес все-таки лишався неуважний. — Ви хочете щось запропонувати?

— Може, мені поїхати і поговорити з вождем? Вам відомо, пане капітане, він знає мене.

— Відомо: брат по крові і таке інше… — Сірі, неуважні очі вперше ожили і глянули прямо на Моралеса. — Однак ви тільки-но з дозору.

[1] “Мила Чілі, моя прекрасна батьківщина”.