Індіянин: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Товстун зацьковано озирнувся.

— Так, — видавив нарешті він.

— Кажуть, що там була різанина. Кажуть, що є вбиті. — І після короткої паузи додав: — Кажуть, що двоє білих продавали там горілку й зброю.

Товстун кинув на свого товариша погляд, повний відчаю, і, як риба на березі, то відкривав, то закривав рота.

— Я заарештовую вас як підозрілих у контрабанді зброєю і алкогольними напоями. — Металевий голос вимовив це так спокійно і байдуже, ніби говорив про погоду.

Капрал, видно, чекав такого кінця. Він зіскочив з коня, підійшов до обох і відібрав зброю. Тонкий силкувався заперечувати.

— Яка різанина? Ви ж бачите, що у нас нема ні горілки, ні рушниць!

— Однак ви їдете від Кам’яної Голови і надто квапитесь зникнути.

— Куди це годиться: індіянин нацьковує білих на білих! Та й взагалі — відколи це у нас в армії язичники?

Капрал робив своє діло. Він зв’язував тонкому руки за спиною і, коли сержант саме одвернувся, дав арештованому доброго стусана лід ребра.

— Він, до твого відома, не язичник. Він наш сержант і брат по крові вождю молучів. А жінку вождя вбито. Тож заткни пельку! — Капрал сердитим ривком боляче затягнув мотузок. Тонкий скорчився і замовк.

Капрал підійшов до товстуна. Той мовчки простягнув руки.

Сержант зіскочив з коня і перевірив, як у полонених зв’язані руки.

— Надто туго, — докорив він, — передавить вени.

Довелося капралові трохи послабити мотузки.

Невеликий загін рушив у дорогу. На козлах тепер сидів солдат, а обидва полонені згорбились у фургоні. Попереду, рівно тримаючись у сідлі, їхав індіянин.

II

У класі було задушно. Товстий джміль бився об шибку. Джж, джж, дзз — джж, джж, дзз. Педрільо дивився на білу кучеряву хмарку, яка спокійно пливла по небу, ніби жирна гуска по ставку.

За дахом Куррової “Бодеги”, що водночас правила за крамницю і шинок, з’явилася ще одна хмара: наче пума, або, скоріше, велика риба, а втім, чимсь трохи схожа на обох. Вона прослизнула слідом за гускою, розкрила рота і все дужче витягувалася. Вона збиралася проковтнути гуску. А та нічого не помічала. Дурна, як тільки може бути дурною гуска, вона все далі пливла по синьому ставку неба. Педрільо пильно стежив за нею. Хоча б одчинив вікно отой пан Гонсалес. Надворі весна. Повітря свіже, запашне, і земля така сама; вчора Педрільо вже купався, а сьогодні піде знову. Йому хотілося порибалити. Надворі була весна, але пан Гонсалес навіть улітку не дозволяв відчиняти вікно. Пан Гонсалес — учитель.

Педрільо стежив за полюванням на небі. І гуска, і пума пливли одна за одною високо вгорі над прямою вулицею села, наближаючись до школи. Тільки пума стала зовсім уже не пумою, а рибою, акулою чи щукою, величезною щукою, такою великою, що не вмістилася б на жодній сковороді. Педрільо загадав: якщо щука-хмара схопить гуску раніше, ніж та зникне за краєм вікна, то він сьогодні спіймає щонайменше дванадцять форелей.

Хлопець нахилився, посунувся на лаві, щоб довше було видно у вікно хмару-гуску. Водночас він краєм ока позирав на вчителя. Проте небезпеки не було. Вчитель стояв на другому кінці класу біля малят. Він зіпнувся навшпиньки і поверх лав підозріливо дивився, чи ніхто не списує. Біляві і чорні голови схилилися над грифельними дошками. Вчитель дав завдання з арифметики на дії з тризначними числами, дитячі забавки! Старші учні тим часом повинні були вчити історію і не заважати йому. Педрільо вже вивчив урок.

У лівому верхньому кутку вікна риба наздогнала гуску. Ось вона відкусила їй хвоста і почала шарпати так, що з неба полетіло біле як сніг “пір’я”. Гуска не захищалася. Вона не кричала, не била крилами, і “пір’я” падало все менше. Обоє мирно перетворилися на звичайну хмарку, не схожу вже ні на гуску, ні на рибу. Хмарка скидалася на невдало випечену пампушку. Педрільо зітхнув і сів пряміше.

Потім вирвав із зошита аркуш і написав: “Сьогодні я зловлю щонайменшо десять форелей”. За три лави попереду і на кілька місць праворуч від нього сидів Алехо. Він підпер голову рукою і дивився в книжку. Вчитель перевірятиме урок. Педрільо бачив тільки чорну Алехову голову і рот, що тихенько щось бурмотів. Педрільо згорнув папірець у кульку і кинув. Кулька влучила Алехові в руку. Він здригнувся, лікоть сприснув з лавки, і хлопець ледве не дістав підборіддям розкритої книжки. По класу пробіг смішок.

— Тихо! — сказав учитель і рушив до них.

Стук, стук — лунали його кроки. Він заклав руки за спину, а за плечима у нього стримів кінець тростини, яку вчитель тримав правицею.

— Рахуйте, рахуйте! — кинув він малюкам.

Зупинившись перед першою лавою, пан Гонсалес вийняв свою чорну книжечку. Заздалегідь тішачись, оглянув хлоп’ячі обличчя, злякані, байдужі чи збуджені, знову зазирнув до книжечки і подивився на Педрільо. Він завжди починав перевірку з Педрільо, принаймні коли бував у поганому настрої.

— Ну, ти там, скажи, чому Чілі в 1810 році відділилася від Іспанії? — Вчитель, тонкий і прямий, як олівець, яким він виправляв помилки в зошитах, стояв біля Педрільо. Коли він говорив, Педрільо бачив між тонкими губами пожовклі від жувального тютюну зуби. Маленькі очі невідступно стежили за ним.

— Чілійський народ — волелюбний народ. Він не хотів, щоб його країна і надалі лишалася колонією.

Так було написано в підручнику з історії.