Військово-історичні праці. Спомини: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Пропаганда шопотом переконує, що нема ніякої Словаччини, а тільки звичайна німецька окупація, а німці поводяться підкресленно, як спільники. Словом, такий самий хаос та хуртовина понять, що були й у нас на початках революції, але тут була непорушена екзекутива, з якої поквапно чистять усе чуже, тут в масах були хоч сяк-так організовані ідеологічні групи й хоч сяк-так вивчені молоді старшини з почуттям словацького обов'язку. Вони невміло, за незрозумілими їм мобілізаційними планами формують сотні, не знаючи, з якими гаслами треба йти, тільки кажуть: «Люди, ми ж словаки, з нас глузували, нас грабували, тепер можемо своє боронити». Таких сотень стає щораз більше, а настрої в них певніші. Німецька команда в усьому допомагає. З'являється почуття «власної» сили, рівности з тим «окупантом», а з-за польського кордону вертається кілька словацьких дезертирів, що їх «уштвали» (зацькували) в «чехословацьких» легіях за їх словацтво. Під цими реальними впливами тратять значіння летючки з-за Карпат, що закликають кидати ось цю нову «свою» армію та разом із Польщею та Францією визволяти ЧСР «спільними» силами чехів та словаків. На очах перетворюється б. чехословацький вояк у словацького, що помацьки знаходить свої гасла, яким не перешкоджує масивний монумент, багато більший за природній розмір, Стефаника, що в рядах французьких військ визволяв словаків із-під мадярсько-габсбурзького панування та був за федерацію з чехами, але ніколи не за проковтнення чехами словаків. Дуже розумні були ті словацькі мистці та політики, що вмістили над Дунаєм велетенську поставу Стефаника в легунсьмзму бойовому вбранні, без усяких відзнак.

Поволі гаслом нової словацької армії стає своя державність, оперта на дружню поміч могутнього сусіда, що має свої організації внутрі словацького масиву, тісно співпрацюючи з опорою руху — Глинковими гардами. Форми армії залишилися старі, змінилися тільки провідний склад і гасла, що змінилися на нові, більш зрозумілі загалові.

Це все чужий досвід. Але й ми ж творили свою збройну силу в минулій, давно минулій хуртовині. В тому формуванні ми не сказали ще останнього слова, бо й та найсвідоміша та найбільш слухняна свому проводові УГА не встигла закінчити процесу «усуспільнення» армії, її вростання в маси, як це вже провела на наших очах армія німецька. УГА повстала з двох складових: охочих формацій і тих регулярних частин Австро-угорської армії, що мали в своїх рядах більшість вояків української національності. Охочі формації підготовлювано задовго до Світової війни січовими руханковими організаціями, що виховували активніших представників Західньої України за гаслом: «Ми йдемо воювати за Україну!» Ця підготовка спричинилася до того, що коли австро-угорська влада дала дозвіл формувати українські охочі формації, то успіх був такий, було таке масове зголошення, що сама ж влада мусіла була цей рух гальмувати, вважавши його за небезпечний для себе. Регулярні полки Австро-уторської монархії, що були складені за територіяльним принципом із української більшости, уже тим самим творили спільноту, у якій «еспрі дю кор» — почуття належности до певної частини, почуття таке міцне, що на ньому багато будував і Наполеон І., і багато інших полководців, особливо в найманих арміях, крилося цілковито з почуттям національної солідарности. Ці регулярні полки, особливо ті, що побували в 1918 р. з Австро-угорською армією в Україні, просяклися національними почуваннями, діставши їх як від У. С. С-ів, так і від революційних частин наддніпрянських. Ось це було корінням своєї збройної сили в масах, що дала УГА і її персональний склад, релятивно значно більший за такий у Наддніпрянській армії, а також і ту її моральну витривалість, що дали їй силу витримати всі політичні курбети проводу ЗУНР від права до ліва, від Денікіна до большевиків і т. д.

Правда, і в УГА не пішло все те, що мало б піти, але те, що пішло, було добрим грунтом для новотворби армії, якої не довершено тільки наслідком ударів чужих сил та помилок своїх провідних політиків, яких хитання можемо ми пояснити, можливо, і їх колишньою приналежністю до міжнароднього типу організацій. В кожному разі передумови для зв'язку між армією та масами на Наддністрянщині були на 1918 р. всією попередньою працею українського суспільства дані.

Значно гірше було на Наддніпрянщині, бо ж там не було жодної попередньої підготовки, а нівеляційна російська царська система перемішуючи всі народності в армії під єдиним гаслом «Царь і Отечество!», не давала можливости творити жадної сталої спільноти. Не було також ніяких руханкових організацій, крім «казьонних». Тим то й не диво, що творення збройної сили та в «бурі, громі й ледоломі» революції йшло на романтичних, часом незрозумілих гаслах, де значну ролю грали підсвідомі атавістичні почування. До того і громадянство наддніпрянське того часу було пересякнуте самими різнобарвними пацифістично-противоєнними настроями, базованими чи то просто на втомі від війни народніх мас, чи то на «непротивленію» злу, отій російській толстовщині.

Головно, що в'язало ті, переважно охочі, військові частини наддніпрянські, було також гасло «За Україну!», але «Україну» нереальну, тільки відчуту. Перед у цьому вели С. С-и, що, складаючись здебільша з наддністрянців, принесли на Наддніпрянщину свою моральну підготовку, прищеплюючи її оточенню, але самі дістали від оточення революційні настрої, що запоморочували голови їх керманичам, роблячи з них «отаманів», які поза своїми частинами не бачили «лісу» народніх мас. Далі з австро-угорського полону принесли «Сірі» («Сіра дивізія») вже більш ясне розуміння завдань збройної сили, прищеплені їм просвітньою працею наддністрянської вищої інтелігенції, але, на жаль, «Сірих», як кадри, не використала ні одна з наших влад, а вони самі, працювавши добре, але помалу, не встигли врости в нарід. Нарешті, Запорожці, почавши з Богданівців, що були найяскравішими представниками стихійних почувань, найбільше впливали на маси.

Здавалося, що саме тому, що в нас були ідейні кадри в самому початку революції, ми могли б розраховувати на швидке творення своєї збройної сили, але ці кадри самі аж надто різноманітні, а неясні, невикристалізовані національні гасла, що перемішувалися з особистими впливами, гуртківщиною й гаслами соціяльними, творили той хаос, який і відокремив українські військові формації Наддніпрянщини від мас, які до тих своїх національних частин ставилися з таким самим застереженням, як і до інших різнобарвних крикливих формацій громадянської боротьби, себто, в найкращому разі — пасивно.

Спроби знайти зв'язок між масами та збройною силою були невдалі, бо спробували, як і большевики, використати старий мобілізаційний апарат, що був до українців засадннчо ворожий, а пропаганда в масах мала напівсоціяльний характер, а тому й добрі зав'язки нашої збройної сили 1. та 3. доби нашої революції загинули, як героїчна спроба ідеалістів, але признаємося до того, як це не тяжко, — не як збройна сила цілого народу.

Від цієї 1. та 3. доби Української революції залишилися нам, крім героїчної традиції-легенди, ще й почуття того «еспрі дю кор», плекаючи яке, плекаючи традиції частин, що жили бурхливим життям, ми можемо захоронити те цінне військове, що його дала нам минула боротьба, скроплена великою кров'ю. Шкода ці іскорки почувань, цінних для нації, топити в брудних водах групової боротьби, ще більша шкода, коли нова генерація не буде вивчати всіх тих почувань та традицій, не візьме їх за свої, виправивши минулі помилки та аплікувавши минуле до нових форм, що їх ми змалювали в цій нашій розвідці, а найбільша шкода, коли ми всі не будемо думати й підготовлятися до кожної нової можливости, використовуючи досвід свій та чужий.

Автор цих рядків уже в «Новій Україні» (Прага) дав у своїй розвідці «Суспільство та військо» спробу рішення проблеми впорядкування Української армії на підставі історичного досвіду Княжої доби, епохи Богдана Хмельницького, Слобідського, Запорізького та Кубанського козацтва, доби гетьмана Мазепи та останньої боротьби. Це впорядкування, збудоване на українській збройній традиції, мало дещо подібне до останніх модерних систем, хоч і виходило з поліпартійного впорядкування суспільства, яке тоді, здавалося, виключивши досвід комуністичний, єдино можливим для європейського суспільства.

Новий досвід та нова революція вимагає внести туди невеликі корективи.

Уважний читач побачить, що пропущено тут досвід 2. доби Української революції, коли в Україні були спроби відновити збройну силу методами та апаратом, що лишився від б. Росії. Ці спроби не дали наслідків, бо єдина формація цієї епохи — Сердюки, що формувалися за новим клясовим принципом, — була зруйнована революційним вибухом та включилася частинно до С. С-ів, поділивши ось так їх долю та психозу. Решта ж формувань, що була розрахована на довший термін, не встигла виявитися.

Як би там не було, цією розвідкою знову і знову починаю за ласкавою допомогою одного з наших українських органів скермовувати думку нашого суспільства на те, що може бути одною з підвалин відродження нації, про що казав гетьман Мазепа: «Отамани, полковники, ви без всякої політики гострих щабель добувайте!»… Ба, тоді нам буде слава, як през шаблі маємо права!».

Всеволод Петрів

Генерального Штабу генер. — хорунжий

Розвій німецької воєнної штуки[10]

Кожний нарід, що не хоче загинути в вирі віків, мусить стежити за воєнними подіями в аспекті історії, витягати з них потрібне для себе, щоб застосувати чужий досвід до своїх властивостей та умов. З цього погляду для нас, нації, яка, щоб не загинути, мусить дбати про розвій свого «я», особливо воєнного, аж надто важливе студіювання кристалізації німецької воєнної штуки, бо вона, як бачимо це з дальшого викладу, користалася засадами не лише послідовного — на основі свойого життя, — вироблення самостійних форм, але й перетворення, удосконалення та застосування до німецьких властивостей і до німецького духа чужого досвіду.

Не будемо надто далеко заглиблюватися в історію: маневрова війна з застосуванням принципу перемоги на найважливішому пункті й напрямку (принцип часткової перемоги) та шукання рішення в знищенні живих сил ворога, що її відновив був в кінці XVIII. сторіччя геній корсиканця Наполеона Бонапарта, вже на 1813 рік була засвоєна німецькими військовиками й — з удосконаленням її методою маневрування відокремленими колонами, але зі спільною метою, — дає перемогу під Ляйпціґом, де в боях 16–18/Х. осягнено повного оточення ворога, з якого лише частині армії Наполеона вдається прорватися: отже — методику повного оточення маневром бачимо вже там.

Довге теоретичне опрацьовування фаховими людьми принципів маневрування та застосування до них організації армії дало по 53 роках перемогу під Кеніґрецом (1866 рік) і блискучі охватні маневри 1870 року: під Мецом і Седаном — зі захопленням у полон двох армій.

Тут бачимо введення німецьким командуванням нових методів: збільшення темпу маневру, прискорення маршів колон із унезалежненням їх від підвозу харчових засобів, створення залізного резерву їжи в формі ось хоч би й тої горохової та кров'яної ковбаси, з якої так сміялися тоді французи, але яка улегшила блискавичний темп оточення Седану тоді з півдня.

Знова по 44 роках впертої підготовки з вивченням всього досвіду свого й використання досвіду війн інших народів, зокрема ж досвіду застосування гармати в 1905 році та значіння фортифікацій, бачимо широко закроєний охватний маневр на Марні 1914 року з завданням повного окруження всієї французької армії, що не вдався лише наслідком малого забезпечення крила, яке мало робити маневр, і браку витримки в головного командування. В цьому маневрі знову вжито тих технічних засобів, які створено на підставі досвіду останніх чужих війн, що його зрештою не дооцінено ворогом і що його паралізував вплив фортифікацій на маневр: ужиття в маневровій війні важкої гармати, яку зроблено рухливою завдяки високо розвиненому промислові німецького народу.

Переможена економічно, зпантеличена ідеологичною пропагандою й позбавлена армії, Німеччина 1918–1934 року не припинила вивчання минулого досвіду, не припинила дослідів того нового, що повставало в щасливіших переможців, не припинила, часом і напівлегальну, підготовку на майбутнє. Не чекали німці Месії, лише працювали для того, що коли б Месія прийшов, то вже мав би не лише благання про спасіння, але й всі основи, щоб задовольнити ті благання. На працю стали, як і в 1811-13 роках, фахові сили, яким дали й дають можність працювати без огляду на їх ідеологичне настановлення, їх вік, соціяльну приналежність; ці фахівці, зорганізовані частинно в Союзі учасників війни, працювали як німці для німецького народу. Низка воєнно-наукових та воєнно-популяр-них книг, фахово, а не для прибутку, писаних, тримала еліту нації та всі її групи, що мислили воєнними категоріями, бодай у теоретичній і психологичній вправлености для створення передумов відновлення армії. Те нове, що йшло до влади, радо й завзято використовувало працю своїх фахівців, боронило їх проти ворожих до армії доктринерів. Майже 20 років без війська, але з впертою працею теоретичного досліджування й, де можливо, прихованої практичної підготовки! Також теоретично були спрацьовані нові відрубні рямки військової організації, яку не доцінювали всі ті, що її глибше не знали чи не хотіли знати, де ввесь досвід: «Леве ан мас» французької революції, турн-ферайнів Фридриха Людвига Іоана, народньої армії Шарнгорнста, ідей озброєного нараду, а також ідей, що з'явилися по світовій війні, французьких — «новітньої армії» — і східніх — «Полчища»; армій духа й насилля, — все це взяв новий дух німецької армії й перетворив це в нарід у зброї, що Його ми бачимо тепер, почавши від робітничих організацій Д-ра Тота через С А., С С, і скінчивши на всіх складовинах В. М. з усіма підготовчими ідеологично організаціями Г. Ю. й помічними, як Ч. X., Н. С. Ф. й т. д.

Це була організація, продумана фахово й досконало за злих часів, за часу національного нещастя, яка дала можність зосередити всі сили для рішучого удару, що мав принести відродження.

І цей удар прийшов! Вів у нас у свіжій пам'яті, ми ще його бачимо: хіба ж і Кутно, й Сандомір, і низка катастроф армій Голандії, Бельгії, англійської й французької це не ідеологичні діти Кенігреца. Меца, Седана, Танненберга, Лодзі й Горлиць? Те саме маневрування з метою дістати некрите вороже крило, бурхливий темп наступу, щоб, не давши спам'ятатися оточеним, полонити все, що може ще боронитися; а також і вживання нових неочікуваних способів техніки й маневрування.

Правда, на цей раз це перевищує все досі знане й робить страшне вражіння, бо це синтеза цілого попереднього розвою, оброблена генієм і революційною енергією. З нових засобів боротьби найбільш важливе — це вжиття броневих сил, моторизованих відділів, а головне — летунства.

Для нас дуже цікаве розвинення маневрової й організаційної доктрини цих двох засобів боротьби в Німеччині.

Версальський договір не дозволив Німеччині мати броневі сили, а якщо вони й з'явилися немов чудом у складі німецької збройної сили, та ще так досконало організовані, то лише тому, що всі теоретичні основи їх утворення були вже вироблені німецькою фаховою думкою на підставі чужого досвіду.

Оскільки можемо собі тепер уявити, як на підставі готових організаційних форм, так і літератури, що їх попереджала, хід розвитку німецької фахової думки був такий: панцерні вози можуть бути вжиті чи для супроводу піхоти, зглядно кінноти, чи як самостійний тип зброї.

Але вжиття панцерних возів лише як супроводу родів сухопутньої збройної сили значило б їх ослаблення, бо це відібрало б їм один із їх елементів — швидкість, та все ж самі по собі вози, зведені в військові відділи, не могли б виконати всіх боєвих завдань, головне — вдержати терени; отже, як компроміс, треба їх нав'язати на піхоту, однаково з ними швидку — моторизовану; але ця остання, поки в русі, не є жадною силою, а панцерні вози ведуть бій у русі, звідси — панцерні відділи мають бути так само собі вистачальні, як була кіннота перед Світовою війною, а моторизовані відділи — чимсь на зразок колишніх наколесників при тій кінноті. Одначе мотор дає можливість значно зміцнити тих модерних «наколесників», додавши до них не лише якийсь легенький кулемет, але й гармату найтяжчого типу.

Ось із цих теоретичних міркувань повстали організації, що дивують увесь світ своїми виконами.

[10] Вп. автор просить редакцію у зв'язку з друком його статті вмістити наступного листа: