Військово-історичні праці. Спомини: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

4) На армії, винародовленій та відірваній від мас системою служби поза межами національних територій, з яких походили рекрути, протиставленням офіцерського складу армії цивільному населенню, признанням офіцерському складу прав пануючої верстви й специфічної вихови офіцерського складу зі специфічним розумінням про офіцерську честь, обов'язки, мораль і т. ін. Ця відлученість армії від народу творила з офіцерського складу окремий стан, а з солдатські маси — відрубний від народу колектив.

5) На привілеюванні одного стану над другим — шляхти над всіма іншими; на поділі на кола капіталістичні, козацтво, ріжні градації міщанства і т. п. Це привілеювання не походило з більшої активности чи корисности певної групи, лише з права спадщини, чи від узнання його державою. Параграфи закону про те, хто є дворянин, є тому яскравим прикладом: «Дворянское достоинство єсть звание, походящее из качества и добродєтєлей начальствовавших в древности людей, чем, признавая их службу в заслгу, признано потомству их название благародного», а поруч з тим — «дворянином єсть тот, кго от предков благородных рожден или Его Величеством в то звание пожалован».

Крім цих «Устоев Государства Россійского» існувала ще в останні роки Государственная Дума — дорадчий орган, що був складений з представників ріжних груп населення, яким було надано обмежене право вибору.

Ось ця система суспільних зв'язків Росії почала розкладатися з початком революції, яка в першу чергу вдарила по царській владі — цьому головному «устою» держави.

Небезпеки цього удару найбільше злякалися привілейовані верстви суспільства, які зробили першу спробу вдержати авторитет, що валився: вони настоювали лише на зреченню непопулярного царя Миколи II й вступленню на престол іншого члена того ж дому Романових, але розумнішого, і популярнішого. Але війна вже виломила народні маси Росії з того уладу, з тої системи, в якій вони були перед війною; люди вже були перемішані, пізнали один одного, а перебування в однаковій небезпеці, в однакових умовах солдатського життя великої частини активних людей всіх народів Росії — а мобілізовано було коло 10 мільйонів! — створило з солдат, себто з селян і робітників, одну психольогічну спільноту, для якої царизм уже не був символом влади, тільки символом ворожого примусу, програної війни — причиною їх страждань. Тому спроба перелицювати монархію була вже зі зародку засуджена на невдачу. Відмова розумнішого з Романових перебрати владу була льоґічною, бо ця влада все одно була б зметена подувом революції.

Основний суспільний зв'язок — монархія був зірваний. Авторитет вікової традиції перестав діяти на головну частину активних людей Росії. Солдатська маса тоді вороже поставилась до старшинського складу, вважаючи його носієм ідеї царату.

Зірвання це було однаковісіньке для всіх народів Росії, отже і для того українського активу, що був у рядах російської армії. В цей перший період революції спостерігачеві руху мас можливо було відмітити лише певне тяготіння, певне шукання між солдатами українського походження своїх авторитетів, звертання за думкою до тих людей, вище поставлених, які при розмовах з ними закидали українською мовою.

Коли впав перший авторитет — авторитет царизму, провідні шляхетсько-буржуазні верстви спробували використати складову частину старого устрою — Государственную Думу, збірку ніби-то представників російського народу, скликаних з дозволу тієї ж, допіру зваленої, царської влади. Цікаво, що ті полки царської гвардії, що під час февральської революції залишилися слухняними проводові старих офіцерів, полки Преображенський і Ізмайловський, прийшли під будинок Государственної Думи і охороняли її в час «безкровної» стрілянини на вулицях Петрограду.

Государственна Дума, що виділила з себе Тимчасовий Уряд, спробувала була підпорядкувати собі збройну силу старим методам — приведенням її під присягу через Церкву — один із старих стовпів будови Росії. Був і я на цій присязі; присяга ця тимчасово завалила прірву між офіцерським ведучим складом і рядовиками, бо ж всі спільно прилюдно присягали одній і тій же новій владі, одначе офіцерська екзекутива та реальна влада повиснули в повітрі, бо методи екзекутиви не змінилися, і всі взаємини не змінилися від того, що солдат присягався «честю солдата й гражданина», а не в ім'я Бога.

Поява Тимчасового Уряду тимчасово звільняла напруження, тим більше, що він заявив швидкий прихід справжнього господаря — ось тих Установчих Зборів, які мали бути обрані всенароднім голосуванням по партійним кандидаткам, але для яких не було людей, які мали б виразне обличчя й певний авторитет для того чину, який би вони викликали, прийшовши до влади.

Государственна Дума і Тимчасовий Уряд стали авторитетом насправді тимчасовим, що його лише терпіли, але якого вже не слухали, бо він сам заповів, що має передати владу в руки більш покликані. Карність у масах трималася лише по звичці — влада лежала на землі.

І ось у цей момент прийшли до слова новотвори авторитетів — колективи, новообібрані хоч і революційно, і через цс недосконало, але складені з нових людей, з мас.

У військових частинах, на фабриках, заводах і в деяких селах почали впорядковуватися комітети, як контрольні органи над проводом, щоб запобігти можливості дій цього проводу проти засад революції. Це був вияв недовірря до Тимчасового Уряду. Найбільш активні з цих комітетів, як от комітети Петрограду, сконсолідувалися в Центральний орган — Совет Солдатських й Рабочих Депутатов — СОВДЕП.

Цікаво зазначити, що солдатські маси на фронті поставилися зі застереженням до Совдепу, рахуючи його узурпатором, бо його склад був з «тилових», тих, що сиділи на місцях, а не в закопах, а тому й не могли належно захищати інтересів фронтовиків. Ці настрої були настільки міцні, що протисовєтські групи почали на них будувати свою контракцію, настроюючи фронтові частини проти тилового Совдепа. Борючись проти цього явища, Петроградський Совдеп вжив два методи: делегування своїх пропагандистів на фронт та закликання депутацій від фронтових совдепів на обробку до Петроградського Совдепа. Проте, не було й мови про якесь доповнення Совдепу фронтовими депутатами, бо там купчилися люди по принципу приналежности до партії, або співчуванню до неї. Тому саме акція Совдепу для підтримання його авторитету мусіла неминуче носити властивості демагогічні й умовляльні, і мусіли через це неминуче привести до конфлікту і загострення відносин.

Поскільки солдатські маси були вже виведені з психічної рівноваги самою участю в війні, вони дуже легко підпадали під вплив Совдепа і його демагогічних гасел, які в більшості відповідали прихованим бажанням солдат — скоршого, за кожну ціну закінчення війни, раптового зліпшення солдатського побуту й злегчення дисціпліни.

Таким робом, творення авторитету Совдепа впливало негативно на армію, розкладаючи її структуру, що однак не перешкоджало головним завданням Совдепа: руйнації всіх — рішуче всіх — старих зв'язків і відбудови їх наново. Демагогічний вплив Совдепа ріс в армії і вливав міць у ті солдатські комітети — корпусні, дивізійні і полкові, — що були виразниками почувань солдатської маси. Неминуче назрівала боротьба цього демагогічного авторитету з Тимчасовим Урядом, що його спробувала творити ліберальна частина російської буржуазії, і тим, що мало творитися, але ще не народилося — з Всеросійськими Установчими Зборами.

Готуючись до цієї боротьби, буржуазні авторитети шукали підтримки в офіцерському складі і спробували були створити з нього «професійний» союз — явну нісенітницю, якщо зважити, що у той час кінця війни в складі офіцерів вже не було «професіоналів», тобто тих, що у військовій службі бачили засіб до існування. Було ясно, що кожна карта, викладена проти Совдепа в солдатській масі буде бита. І ось тут з'явилися у грі нові сили, які йшли цілком відмінними шляхами, новими шляхами всенароднього й негайно, хоча й кустарно діючого авторитету.

Створилися всенародні організації: в Україні — у вигляді Української Центральної Ради, на Дону — Військового Круга Всевеликого Війська Донського.

Не будемо з'ясовувати тут впливу Військового Круга, бо він увійшов пізніше у гру тих сил, які почали формуватися вже після большевицької жовтневої революції, сил білого руху, якого я не торкатимусь у цьому свойому спогаді. Проте, накреслимо як можна повніше той вплив на солдатські маси українські й неукраїнські, який зробив консолідуючий авторитет Української Центральної Ради.

По-перше: Центральна Рада була колективом, якого ще не існувало взагалі, отже, всі методи цього авторитету були нові, і на подив всім людям українським такі близькі. Було наподоблення Віча і Чорної Ради та козацьких звичаїв — так воно ввижалося на фронті тому «ратнику сермяжному», тому «вою», кров і міць якого рішає долю народів.

До нас там на далеких фронтах, куди не долітав відгомін боротьби партій і осіб за портфелі, Центральна Рада була майже Народніми Установчими Зборами, бо там були заступлені майже всі верстви нашого народу, отже кожного з нас. Центральна Рада не пішла шляхами Тимчасового Уряду, що хотів використати старі соціяльні зв'язки, порвані й безнадійні, і не шляхами Совдепа, що захватним правом та закукуріченням і спантеличенням мас влізав сам у силу, посилаючи на фронт лише агітку й творячи вражіння, ніби він єдиний є заступником всезагальних інтересів з волі якоїсь ініціятивної ірупи.

Центральна Рада для скріплення свого авторитету скликає широкі з'їзди, і в першу чергу — з'їзди свого активу, своїх вояків з рядів українського вояцтва. Пам'ятаю, з яким надхненням слухали ми доповіді наших делегатів, що були повернули з Києва, про наших — і лише про наших! — генеральних секретарів; про стрункі лави Богданівіців і т. інше. Для нас ішло нове, для всіх однаково незнане, але рідне життя, яке було наше, бо його творили через наших представників ми усі.

Можна уявити, які заздрощі і яку лють викликав цей наш авторитет у всіх інших: і у прибічників вмерлого царизму, і вмираючої на сухоти Государственної Думи, і ненародженого Учредительного Собранія, і у насильницького Совдепа! Вони ж усі не мали і не могли мати того, що мала Центральна Рада, а саме: прикмет всенародностн і суверенітету народньої більшости та свобідного висловлення волі народніх мас на численних з'їздах, з яких кожен мав досить фізичної сили розігнати ту Центральну Раду, але натомість, спокійно розходився, скріпивши її новими членами і тим самим новим авторитетом.

Центральна Рада була відзеркаленням вільної душі і традицій народовластя українського народу, таких відрубних і відмінних від большевицько-захватницьких проектів. Тому й не дивна для нас ота заздрість та лютість, що вкінці вибухла в тріскоті кулеметів і рушниць по Києву під час т. зв. «трикутного бою»: Військ Тимчасового Уряду, Совдепа і Центральної Ради в Києві, бій, який виграла військо-во менш впорядкована, чисельно слабша, але духово міцніша ідеєю українського народоправства — збройна міць Української Центральної Ради.

Не дивно було, що згуртовані цією ідеєю українські військові формації найдовше заховували боєздатність на загальному російському фронті, і що під прапором Центральної Ради найраніше сконсолідувалися військові загони, якщо не рахувати Козацтва, яке вдержалося від повного розкладу.

Пригадую завзятого бойовика, полковника герцога Ліхтенбергського, який під час революції дуже довго тримався на фронті, спираючись на свій особистий авторитет. Він з заздрістю казав мені: «Ваші солдати вам вірять, бо вони мають одну з вами думку, а мої — мене лише терплять, але за мною вже не йдуть».

Ідейний авторитет Центральної Ради між масами українського вояцтва на початку був такий великий, що лише непевність у собі спричинилася до того, що вона не підхопила у своє розпорядження усіх солдатських мас українського походження, головно із-за тієї радикально-революційної фразеології й метод, які вже була защепила їм демагогія Совдепу.

Авторитет Центральної Ради був такий великий, що примусив усіх її ворогів виступити проти неї з закидами: 1) Контрреволюційности (Совдеп), 2) Розбиття єдиного фронту революції (Тимчасовий Уряд), 3) Большевизму другого розряду (російське цареславіє). Одначе всі ці закиди відкидалися єдиним твердженням: Центральна Рада — організація народня, демократична, і в ній легко навести порядок, опертий на волі більшостей. І лише брутальне насильство скинуло нарешті авторитет Центральної Ради, насильство, переведене німецькими спільниками.

Відповіддю на це насильство була друга українська революція, що висунула у провід Директорію, і первісний український новий авторитет всенародности діяв рефлекторно далі. Тоді прибічники авторитету однопартійного, дематоґічно-насильницького пішли шляхом викривлення всенароднього авторитету українського типу, шляхам підтримки й створення льокальних авторитетів на місцях, які, що правда, були збудовані по загальноукраїнських взірцях, одначе переслідували мети вузько льокальні. Створилося по суті багато козацтв; повстало також льокальне Вільне Козацтво Звенігородщини, боротьба з яким коштувала Червоній Москві багато крови й зусиль; створилися льокальні, т. зв. «республіки», як напр. Пашківська, Лубенська, Ямпільська, що боронили хоч і всенародніми методами, але тільки свої місцеві інтереси. Врешті, як вінець того розбиття, повстала льокальна отаманія, яка, криючись формами запоріжської демократії Гоголівських Січей з неясним, напів романтичним проґрамом, переслідувала льокально-вузькі гурткові чи особисті мети. Ідея всенароднього, дійсно всенароднього авторитету Центральної Ради безнадійно викривилася, а з цим пішла на манівці й наша визвольна боротьба.

На цьому я дозволю собі закінчити цей мій спогад, не наукову статтю, а лише спогад про ті часи, коли подув Великого Зриву захотів у крутіж Центральної Ради самих ріжноманітних людей, покладаючи на них не удержання рештків старого порядку і не захоплення влади для своєї партії, а трудне завдання творення нових форм авторитету. Авторитету нового, хоч і базованого на старих народніх звичаях, авторитету дійсно всенароднього, що заступає інтереси цілого народу, і авторитету суверенного, не на силі зброї і поліції опертого, а на міцних підвалинах згоди народньої більшости діючого.