Військово-історичні праці. Спомини: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Цілковито природньо, що перше місце в цій праці зайняла та «меншина», що нараховувала 3 мільйони з 15-ох загального числа населення в ЧСР. меншина німецька, що мала за собою й традицію державного народу, й культурно-організаційний досвід і, що головне, підтримку свого великого народу в 60 мільйонів, що жив із нею в безпосередньому сусідстві.

Ця меншина від позицій оборонних, оборони прав на школи, так, на школи в демократичній республіці, що декляративно забезпечувала всілякі «права на свобідний розвій», перейшла на позиції наступу — бажання повної національно-персональної автономії.

Під час цієї боротьби більшість німців у ЧСР злилася в єдину партію Судетен Дойчепартай (скорочено СДП), що на рік 1935 при виборах у парлямент ЧСР стала НАЙМІЦНІШОЮ з усіх інших партій, міцнішою за найміцнішу чеську партію аграрників, маючи на два мандати більше за останню.

За конституцією ЧСР найміцніша партія парляменту мала право на те, щоб з числа її послів був би іменований перший міністер — голова ради міністрів, але, всупереч власній конституції, цього права СДП не признано, а прем'єрство передано представникові чеських аграрників. Щоб паралізувати впливи СДП, політика чеського прем'єра Годжи створила «коаліцію», де з'єдналися в неприродній соціяльній формі: 1. аграрники — друга кількістю послів партія, чеська, але з соціяльним нахилом до аграрного крила СДП; далі велика числом послів партія чеських народніх соціялістів; «живностенська страна», партія крамарів та підприємців; ці три партії мали здебільша національно чеський склад та чеську самостійницьку та національну програму. Крім того, до коаліції ввійшли дві вже чисто інтернаціоналістичні партії: соціяль-демократи чеські та німецькі, що мали постійні зв'язки з опозиційними елементами в Німеччині. Були ще в коаліції й інши малі партії, що не мали рішального значіння.

Таким робом, перед початком загострення конфлікту проти себе стояли: одноманітна щодо соціяльної програми та національного складу СДП, що була підперта з-за кордону ЧСР усією силою ІІІ. Імперії, та ріжноманітний бльок партій, числом утричі міцніший за СДП, але який не мав ані спільної соціяльної програми, ані, спочатку, навіть виразного національного обличчя.

Але СДП не була самітньою в опозиції, там були і інші, як соціальні, так і національні групи. Найміцнішнми з них були комуністи, опозиційні на грунті соціальному, та словацькі національні групи, опозиційні на фунті національному, а до того були ще всілякі дрібні противенства і в самих коаліційних партіях. Найяскравішими з цих противенств були відносини на нечеських теренах — у Словаччині та на Підкарпатті. Словаки в партіях мали два крила: одне не робило різниці між словаком та чехом, а тому піддержувало насаджування в Словаччині чеських урядовців, невтралізування словацької мови та творення чехословацького народу; друге таку різницю робило, вважаючи, що в Словаччині має бути словацька мова та урядовці-словаки. Ще гірше було на Підкарпатті, де одні партії майже безоглядно підпірали «русскій» напрямок; це була збиранина людей, що, калічучи російську мову, аж до творення непристійних виразів, кокетували з мадярами, брали гроші і від большевиків, і від польських політиків; другі — творили чехословацьку націю, а треті за чергою то відкидали український характер країни, то признавали його, то вважали автохтонів за русинів, то творили «подкарпаторусскую» народність.

Також і в відношенні до німців партії не були одностайні: аграрники мріяли про співпрацю з австрійськими німцями; фашисти відкидали будь-яку співпрацю; соц. — демократи вважали таку співпрацю за можливу, але тільки з тими німцями, що були проти інших німців, не соц. — демократів, і т. д.

Таке було тло чехословацького запілля, що на ньому творилася та жила армія.

«Держави живуть та вдержуються тими ідеалами, що ними вони утворилися», казав Т. Ґ. Масарик, перший президент ЧСР.

Так, армії й собі живуть та тримаються певними ідеалами. Армія ЧСР повстала з чехословацьких леґій, що їх за часу Світової війни сформовано в протинімецькому бльоці: Росія, Франція, Італія, Англія. Ці легії мали своїм ідеалом боротьбу в першу чергу проти Австро-Угорщини, а другу — за визволення чехів та словаків з-під влади Габсбурґів. Відношення між чеським та словацьким елементом у тих леґіях визначала так звана Пітсбурзька умова, що предбачала автономію Словаччини й що не була додержана. Політичний провід леґій радо викидав гасла «боротьби проти австрійського мілітаризму», а перебування більшої частини леґій у Росії затруїло їх думками про можливість вести політичну боротьбу і в армії, прищеплювати через армію політичні думки і населенню.

Легії при свойому народженні залюбки користалися, як традицією, боротьбою гуситів, що велася не лише під національно-чеськими гаслами, але під релігійними — протикатолицькими. Але як перенести ті гасла до армії ЧСР, коли величезна більшість населення католицька? При свойому житті легії творили традицію в боротьбі з німцями, мадярами та російськими комуністами, але як перенести ту традицію в армію, де так багато й німців, і мадяр, і… комуністів, ще до того визнана партія, й… що визнає ідеологічний провід Москви.

Ці противенства привели до того, що в армії ЧСР почали маневрувати історичними завданнями чехів як центра Європи (цікава пісня: «наші полки, як певна огорожа, стережуть серце Європи», але від кого?); та як же зі словаками та українцями, кого вони стережуть?

Цікаво було переглядати малюнки в касарнях армії ЧСР, де поруч із всекатолицьким Св. Вацлавом гарцював Жижка та горів ув огнищі Гус, де, поруч із бойовими епізодами сибірського відвороту, було посвячення прапору в Росії; цікаво було перечитувати думки про війну одного тільки Масарика, де було все: від признання війни злочином, аж до закликів мати свою міцну армію.

Отже, не прогрішуючи дуже проти дійсности, можемо сказати, що в ЧСР не було чехословацької армії, а була армія чехословацької держави, що мала завданням захищати цю державу та її соціяльний уклад, а до того вважала себе за складову частину всеєвропейської армії Версальського договору та утвореного ним порядку. В ній було багато дуже патріотичного, чеськи патріотичного елементу, але ще більше елементу байдужого до національного патріотизму, елементу, що, може, й бажав захищати певний соціяльний уклад, але кожен інший.

Становище армії в перші часи творення ЧСР теж не було надто привілейованим: армію терпіли, і це було все. Мимоволі згадую розмову з ген. Клецандою, легіонером, що лишився в армії, людиною, що була й популярна, й здатня військово, бо ж його покликано для організації колумбійської армії; він мені на моє прохання підтримати Українське Воєнно-наукове Товариство відповів: «Ми, начальники демократичної армії, фактично в полоні, бо кожен наш крок оцінюють, як політичний, і з того роблять висновки, а ви, панове, називаєтеся українцями, а це вже політика, а я, навіть при суто військових заходах, мушу вважати, щоб мені не пришили політики».

А за всім тим, за тою відсутністю ясних гасел, кого боронити, за що вмирати, була це технічно дуже добра армія. Правильно поставлений вишкіл старшини, добре відношення до вояцтва, добре становище підстаршин, що служать понад реченець, добре технічне та матеріальне забезпечення, — все це робило з армії ЧСР з її 25 дивізіями поважну силу на час війни. Трохи гірше було з фортифікаційним забезпеченням кордонів, бо на ньому економили, хоч треба було признати, що було неможливим закріпити такі непропорційно довгі в порівнянні з територією та числом населення кордони.

Так було перед початком конфлікту.

Вже перша хвиля того конфлікту, коли провідник СДП Генляйн чикинув гасло повної та реальної автономії для німців у ЧСР. зробила вилам у коаліції, бо з неї вийшли всі німецькі партії, до соц. — демократів включно, що не хотіли взяти на себе однім боротьби проти законних німецьких вимог; при ньому деякі німецькі партії просто підпорядкувались веденню СДП.

На 21 травня 1938 підготовлювала СДП повстання в німецьких районах ЧСР, на знак протесту проти відкинення їх вимог; так принаймні розраховували провідники ЧСР, а тому проведено часткову мобілізацію армії, до якої покликано окремими закликами головно тих із резервістів, що або належали до чеської народносте, або ж своїм успосібленням давали підставу вважати їх на 100 % за вірних ЧСР. Не можу це твердити на підставі чеських розпоряджень, яких, природно, не знаю, а тільки на підставі персональних вражінь від зміни складу тих частин, у безпосередній близкости яких я припадково жив: так 28 піший полк, що мав популярну історію по номеру того полка австрійської армії, полку Празьких дітей, що за часу Світової війни перейшов у повному складі і з музикою до росіян; так ось цей 28 полк Тирша та Фіґнера почав переважно вже говорити між собою по-чеськи, тоді як перед частковою мобілізацією його мова була мадярсько-словацько-українська, бо комплектувався він зі сходу ЧСР; така сама метаморфоза настала й у 5 піонерному полку; трохи менш помітно позначалася вона у 5. пішому полку імени Масарика, бо там і перед тим було значно більше чеського елементу.

Як би то там не було, але армія ЧСР цим розпорядком значно скріпилася, навіть у центрі держави, певно ще поважніше скріпилася вона в лицях із мішаним населенням.

Ці заходи повели до того, що повстання, що його сподівалися на 21.V., не відбулося, але вже самі чутки про нього, самі ті поліційні репресії, що мали місце в німецьких районах, викликали між громадянками ЧСР нові рефлексії; вони виявилися в загостренні словацької опозиції, в активності мадярських груп, в активізації мовних спорів в Карпатській Україні, навіть невеличка польська меншина виступила з певними домаганнями. Пригадано й Пітсбурзьку умову й приречення дати автономію Підкарпаттю, й польські, може, вигадані, кривди, й мадярське: «Ні! Ніколи!» — гасло після Тріянону.

Армія, так би мовити фронт, витримала, але запілля почало розкладатися, насамперед по лінії національній. Не було все гаразд і по лінії соціальній: у той час, як аграрна партія гадала вирішити спір порозумінням, екстреми лізли на ніж, зокрема непримирна група комуністів, підтримана соціял-демократами; запілля тріщало щораз поважніше.

І в цих внутрішніх умовинах прийшов перший зовнішній натиск: вождь Німеччини вимагає задовольнити німецькі бажання в ЧСР, підперши їх аргументами: закликом частини резервнстів «на маневри» та відданною працею робітників на «Західньому валі», що забезпечував проти небезпеки нападу франко-англійського бльоку.

Загострення внутрішніх противенств у ЧСР у зв'язку з зовнішнім натиском дали СДП можливість таки провести в середині липня 1939, отже, за неповних два місяці від перших чуток з 21. V., спробу перебрати всю владу на заселених німцями теренах, а то так вдало, що, тільки вживши чехословацьку армію, вдалося перемогти німецьких партизанів, що відійшли за кордон.

Імперська німецька політика використала цю спробу для підсилення своєї пресії на ті держави, що підпірали ЧСР, а ці останні не могли вже собі дати ради з усім тим, що робилося, й вислали відому «комісію лорда Ренсимена» з завданням «з'ясувати внутрішній психологічний й соціяльний стан ЧСР», тільки внутрішній, ось те запілля, яке клекотіло протилежними настроями. У лорда Ренсимена не було воєнних спостерігачів, бо армія ще не викликала сумнівів, фронт ще тримався.

Негайно, по свому приїзді, лорд Ренсимен був засипаний низкою петицій та скарг на уряд ЧСР, що походили не від німців, але від словаків, українців, поляків, мадярів і т. д. Лорд Ренсимен питав тільки німців, але відповідало йому все, що складало запілля ЧСР! Очевидячки про ці розбіжні настрої знав і вождь Німеччини, канцлер Гітлер, бо він у своїх промовах ще до надсилки лорда Ренсимена підкреслював, що ЧСР це «окупація чехами, з Бенешем на чолі, Словаччини й Підкарпаття та уярмлення судетських німців».

Можемо собі уявити, яке було справоздання комісії лорда Ренсимена про боєздатність запілля ЧСР, того колекгива, що мав зачати війну проти німецьких вимог. Очевидячки це і вплинуло на рішення в Мюнхені, коли франко-англійський бльок вирішив краще віддати без боротьби той чехословацький простір, що був заселений німцями, ніж ризикувати розвалом решти ЧСР. Очевидячки, побоюючись цього розвалу, рішив і уряд Годжі згодитися на віддачу Судетів, але тут у гру ввійшла екстремистична опозиція, що використала ті гасла боротьби проти фашизму й гітлерізму, що їх безнастанно кидали урядові бенешівсько-соцдемократичні та частинно й аграрні кола.

На вістку про мюнхенське рішення робітництво, дрібна інтелігенція та шовіністично успосіблені маси вийшли на вулицю. Коло «Вчел», кооперативів, що були під впливом комуністів, зібралися перші гуртки людей, що з вигуками: «Народе до збранє!», «Дайте нам збранє, пуйдеме на не!», «Не стуй на ходніку, пойдь с нами гошічку!» — рушили до центра міста, лявіново збільшуючися. Поліція, що вчора ще чула подібні гасла зі шпальт усіх урядових часописів, нечинно дивилася на це, а це викликало те, що в юрбу влилися всі ті міщани, що звикли демонструвати «за све право», й море люду залило Прагу, вщерть переповнило головні площі, виплеснуло до верху Града, міста осідку президента, залило його двори, захопило радіостацію, й ще хвиля й була б справжня революція, проти якої Не було кого випустити, бо армія була заповнена тими елементами, що хочуть боротьби й вірять, що поможе той, чиїм іменем усе говорила та партія, комуністи, що викликала всю ту хуртовину.

Уряд хопивсь «умовляльних» метод, викликав на вулицю те, що було під упливом коаліційних партій: «руханкові організації — Сокол, чеські соціялісти й аграрники, робітничі «ДТЇ» (Соц. дем.), Орли (католики), Стрілецькі єдноти (чес. соц. й фашисти). Зверталися радіом до розуму й карности спортовиків і т. д., просили йти в юрбу умовляти, кермувати й т. д., але що могли зробити ті, що сами були гіпнотизовані «помоці Руска а споєнцу», вірою в «пїслаництво в серці Європи»! Кров не полилася, але уряд упав, а на його місце прийшли ті, хто був «популярний». На чолі уряду став ген. Сирови, «вояк з-під Зборова», той, хто «браніл Руско», той, якого маси вважали за прихильника СССР.

Віра в чужу акцію підсилила розагітовані маси. Віра в чужу поміч влилася в усіх і в армію, а армія перестала бути вже знаряддям уряду, і а підлягала гаслам та голосінню вулиці.