Військово-історичні праці. Спомини: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

7. З порівняння з сучасністю ми бачимо, що здобуття української самостійности невпинно йде вперед, підсилюючись навіть з програною боротьбою.

15. VIІ. 1926 р. 217 річниця Полтавської біди у Чехах на вигнанню.

Принцип творення збройної сили на основі недавнього минулого

Остання війна, що ще точиться, знову підтвердила правило, що та спільнота, яка творить гармонійну цілість, від народніх мас почавши й на армії скінчивши, буде доти в боротьбі перемагати, доки ця цілість не порушена.

В армії давніх персів, за часів їх боротьби з Античним світом, була сила-силенна людей, але обмаль вояків, тоді як кожний свобідний грек був вояком, а грецька армія складалась із найліпшої частини громадянства. Доти, поки греки все творили суцільну єдність зо своєю збройною силою, доти все були вони переможцями; тільки тоді, коли їхнє вояцтво стало наймитами, занепала грецька слава.

Те саме бачимо ми в давньому Римі, що був володарем світу до тої доби, аж не доручив оборони своїх земель наймитам, армії, непов'язаній із римським народом, для якої байдужі були інтереси держави.

Те саме бачимо і в історії Німеччини, що все не могла випростуватися, поки її армії були тільки найманими чи вербованими, і тільки в 1811–1813 рр. відновлено там загальний військовий обов'язок і тим піднесено частинно міць держави.

Але той загальний військовий обов'язок, що його введено в Європі по французькій революції 1796 р., під впливом ліберально-демократич-них ідей та капіталістичного устрою, затратив характер всенародности. Правда, значна частина громадянства (тим більша, чим менший був речинець активної служби) вчилася військової справи, вірніше — муштри, в кадрах чи при кадрах, але армія ставала окремим організмом, що його намагалися уряди відокремити квазіпривілеями від мас, та який сам прагнув защепити своїм членам почуття відрубности від громадянства, навіть і тим, що пробували в армії часово. Наслідком цього армії перед Світовою війною були організмами більш-менш чужими свому суспільству. І що більше розходилися напрямні режиму з аспіраціями широких верств народу, то дужча була відчуженість між ними й армією. Ця психологічна, побудована на законах структура армій спричинила той розклад у війську, що його свідками ми були наприкінці Світової війни, розклад, що не оминув і армій переможців. Найбільше позначилися розкладові процеси в російській армії, яку руйнували ті, хто заміряв до радикальної зміни режиму, справно вбачивши в армії найвигідніше психологічне поле для старого режиму і для його захисту.

По офіційному закінченні війни, повстали в Європі без нормальної армії дві нововідроджені держави — Польща та Чехословаччнна; з цілковито розкладеною армією — СССР; з забороною мати якусь армію, окрім малої найманої — Німеччина, Австрія, Болгарія та Мадярщина.

Почався процес зновутворення армій.

Армії держав переможців, що з-поміж їх військовиків були голоси про конечну потребу змінити психологічно-соціяльні підвалини армії, нічого в себе не змінили. Арміям і надалі намагалися надати властивості бездумного, скажемо, бездушного виконавця волі певного й на певний час уряду, виконавця, що не цікавиться та й не сміє цікавитися ані причинами змін ув уряді, ані жодним соціяльним питанням взагалі. Найліпше для таких армій надавалися мурини з колоній.

Польська й чехословацька, як такі, що зродилися з охочих формацій та мали певну національну ідею, мали всі дані перетворитися в нові ідейні армії. Одначе небіжка Польща пішла шляхами російської й австрійської спадщини, створивши зо свого старшинського корпусу надмуханих, привільйованих теоретично, а бідолах фактично, фанфаронів. З вояцького ж складу поляки утворили затурканий «маншафт», «сіру худібку». Ідею посполитости та службу свому народові, що їх намагався вляти до 1. бригади «дзядек» Пілсудський, обернулися в сєнкевичівську «заґлобовщину» й питомий сенкевичівський садизм із «Вогнем і мечем» у формі муштри та вихови вояка. Наслідки цього ми бачили в 1939 р., коли «лягло людей муштрованих чимало» в безглуздих атаках, поки ще «палка капрала була страшніша за ворожу кулю». Ми бачили, як безглуздо виливавсь «Заґлобовсько-Володійовський» садизм на безборонних людей, нервово знищуючи армію, яка від того ставала нездатньою до спротиву, як колись під Пилявою. Ця армія була психічно порухана, була нездатня до ініціятиви, до намаги перемогти, до поліпшення своєї організації.

Армія б. ЧСР мала ще кращі, ніж Польща, підвалини в досить інтелігентному та ідейному складі «Леґій», але там охопили суспільство пацифістичні ідеї, вбили армію, а членів «Легій» кинули в вир політики та комерційних інтересів: у всілякі «легіошвальні», «легіобанки», «леґіографії», або ж просто в «трафіки»; армія ж була занедбана і тільки наприкінці існування ЧСР зроблено спробу зв'язати армію з суспільством, відновити в масах військовий дух та викоренити «швейковщину»: дух отого «доброго вояка Швейка», що тільки про те й думав, як би то зробити службу так, щоб не ризикувати та не працювати. Та це було запізно, й армія ЧСР, хоч добре забезпечена й вивчена, без бою підлягла, бо була занедбана своїм суспільством, що спромоглося тільки розполітикувати її, а також і внаслідок тої політики, що всі надії покладала на зовнішню кон'юнктуру та хаотично попереплутувані договори. Це й можна було чекати, коли інструктування армії було доручено в б. ЧСР напочатку французам із їх архаїчним розумінням духу армії, а потім навіть російський дореволюційним фахівцям, що і своєї армії не уберегли.

В СССР розкладену царську армію заступили різні охочі формації, частинно ідеологічні та ідейно-соціяльні, частинно наймані, а частинно бандитсько-солдатського характеру.

В цих кадрів треба було творити нові збройні сили. По недовгих хитаннях та спробах творення нових гасел і авторитетів, що їх так барвисто змалювали совєтські письменники («Чапаєв», «Желєзний Поток», «Тихий Дон») і воєнні дослідники («Как вооружалась революція Троцкого» та «Как воєвала контрреволюція» ген. шт. полк. Какуріна й деякі твори ген. шт. ген. Свєчіна), совєтський уряд відновив старий «призивной» апарат, що закликав до «загального військового обов'язку» за царських часів, за яким «примусово» мусів іти «теоретично» кожний, а «практично» ті, що на них випав жеребок. Гаслами армії стали гасла «соціяльної революції», що їх сприйнято так своєрідно-формально, як це змалював Блок у своїх «12»: «Ми на горе всєм буржуям свєтовой пожар раздуєм, световой пожар в крові. — Господі, благослові!» Правда, внутрі армії був утворений досконалий агітаційно-контрольний апарат; підготовано добрий кадр «політкомандирів» і «політкомісарів», що удержували армію в рамках інтенцій влади, заходами часом і «Тухачевського» характеру — з масовим винищенням непевного елементу. Теж правда, що внутрішнє життя армії впорядковано краще, як за попереднього режиму, але цілком не вдалися спроби з'єднати армію в одне з народом. «Шефство», але тільки певних промислових заводів, перетворилося в таке саме «шефство», що колись було в високороджених шефів, які дуже формально «дбали» за «свої» шефські частини, часом влаштовуючи їм перегляди, чи приймаючи їх депутації з подяками та поздоровленнями й… тільки.

Спроба «всеобуча» (масового військового вишколу), що його провадили надіслані з війська інструктори, небагато різнилася від «обученія ополченців», що мало місце за царських часів та було стратою часу і для тих, кого вчили, і для тих, хто вчив. Спроба «тердивізій» теж не вдалася, бо, замість «територіяльних» військ, утворилися «другочергові» дивізії царського режиму або старі «ландверні» австрійські, з малим кадром для прийому резервістів підчас війни та на час коротких вишколів. Не допомогли і спроби зв'язати армію з масами «фізкультуру», що з її значком «ГТО» («Готов к труду і обороне»), що їх давано тим, хто виконав «комплекс» з самих військових вправ, бо ця «фізкультура», інструктована армією та яка одержувала «ударні» завдання, ось, прикладом, довести число значків ГТО до такого й такого то числа, перетворилась тільки в знаряддя до збільшення підготовки мас для сприйняття військового вишколу» але ніколи не в зв'язок з тими масами. Стара система прийому до війська й гасел у ньому неминуче тягнула за собою на старі рейки: останні «реформи» РККА були тільки підтвердженням невдалих спроб вирватися з кільця старої традиції дореволюційної Росії.

Отже — в висліді маємо армію певного режиму, на цей раз «совстського», складену з «совєтських» людей, злютовану військовими формами, доброю екзекутивою і слідчим апаратом, що контролює і скермовує все внутрі армії, а тому армію слухняну тому певному режимові. Всі спостерігачі армії одноголосно підкреслюють страшну централізацію не тільки кермування, але і психіки армії, що все чекає на інструкції згори.

Цілком іншими шляхами пішла відбудова збройної сили там, де її заборонено мати.

Тяжко простежити її відбудову в б. Австрії, що так підлягла Версальській системі, що остання мала навіть «своє» збройне поготівля в рамках «Шутцбунду», тоді як «Гаймвер» творив збройне поготівля інших, але теж міжнародніх впливів. Ці збройні сили, які ворогували між собою в інтересах тих сил, що їх підтримували, цілком відсунули з гри зав'язки регулярної армії, яка була навіть притягнута до стрілянини 1934 року, як чинник одної з сторін, а тому втратила властивості цілонародньої армії. І тільки приєднання Австрії до Німеччини повернуло армію на вірні шляхи.

Трохи краще було в Мадярщині, де старе гонведне старшинство, що і за австрійських часів прямувало до «своєї» мадярської армії, не загальмувало акції відновлення збройної сили. Ось так і ті, що їх покликано до тих малих кадрів, що були дозволені, й ті, що їх не покликано, пустилися до нелегальної підготовки доросту для майбутньої армії. Цій підготовці допомагано з-за кордону, ба, її частинно проваджено за кордоном, щоб тим уникнути версальського контролю. Поміч давали ті сили, що не хотіли бачити Мадярщину в ролі слухняного партнера версальського ладу.

Отже, коли прийшла хвиля, Мадярщина виставила цікаву армію: старі кадри, вимуштровані австро-угорською системою, й молодняк, напів підготований до сприймання військових понять, — усе це озброєне тим, що вдалося перепачкувати чи згодом дістати з-за кордону. Щоб злютувати цей конгломерат, потрібно було або довшого часу та відповідної психічної підготовки, або суворої карносги та твердої екзекутиви. Мадярські чинники пішли останнім шляхом, відбудувавши корпус жандармерії з широкими правами, ввівши в армію суворі кари та впорядкувавши слідчий апарат, не такий досконалий, як у СССР, але близький до того. Така армія може чинити, але до тої пори, поки чинний та страшний той апарат екзекутиви, але така армія несе здичавіння в населення, що ми й відчули на власній шкірі в Карпатській Україні.

Найцікавішим був процес відродження німецької збройної сили. Оскільки авторові пощастило це відродження простежити, почалося воно зараз же по нещасливому закінченні війни з того, що ідейні військовики, які розуміли, що сила кожного народу полягає в його збройній силі, хоч і були видалені поза межі армії, хоч і були примушені поневірятися в щоденній боротьбі за кусень «насущного», але не стратили зв'язків між собою, зорганізувалися в товариства фронтовиків, старшин поза службою, штальгельм і т. д. Ті, що пішли до цих організацій, не творили тільки пасивну спільноту, але почали пропаганду словом — усним і друкованим (видання відповідної популярної воєнної літератури) і чином (влаштування таємних вишколів).

Німецька нація, розхитувана соціяльно-партійною боротьбою, що її роздмухувано ззовні, інстинктивно толерувала ці товариства і свою невеличку армію. Може, це тому сталося, що в той час на чолі держави стояв вояк — маршал Гінденбурґ. Німецькі уряди, навіть і найбільш слухняні версальському диктатові та іншим чужим впливам, ні одного разу не викликали армії на вулицю, розв'язуючи свої партійні зіштовхнення максимально з участю поліції. Всі, навіть і найбільш залежна від чужих впливів партійна організація, толерували збройну силу. В відповідь на це організації військового духу й типу не втручалися в партійну сварню, вперто провадячи мілітарну, психічну й технічну підготовку нації.

Націонал-соціялізм, що викинув національні німецькі, а не міжнародні гасла, та був вільний від чужих впливів, зрозуміло, найбільше імпонував тим, що і його власні організації були і зовнішньо військові, з додержанням карности та тої ідеї чину, що така питома війську. Не диво, що націонал-соціялізм найлегше використав теоретичні та практичні заходи й «офіцірен авссер дінст», і «штальгельму», і «крігскамераденшафтів», максимально толеруючи їх; нема також нічого дивного, коли ці організації або ж стали на службу націонал-соціялізмові, або влилися до його військових формацій, підсиливши їх своєю підготовкою та духом.

Отже, ідеологічна збройна сила, зо своїми ідейними провідниками, самохітньо влилася чи стала на службу тому ідеологічно-політичному рухові, який оволодів масами німецького народу, а ті невеличкі фахові кадри, що були дозволені ворогом-переможцем, стали рамками для ідеологічної збройної сили і для збройних формацій партійного характеру. Дифузія відбулася повніша за «амальгаму» французької революції, коли то в «старі міхи» королівської французької армії влялося «нове вино» розагітованих і екзальтованих мас.

В армії Дюмуріє в Бельгії це «нове вино» розірвало «старі міхи», а в Бонмопра та під Вальмі вилялося, творячи нові форми і традиції. Але тут же «старе вино», змішане з «новим», влялося в «нові міхи», викроєні за «старими зразками» з новими поліпшеннями й додатками.

Стара традиційно прірва між військовим «бурбоном» та цивільним «штафіркою» замощена С. А. та С. С., члени яких виступають у цивільних ролях ув уніформах та з духом військового чину, а на чолі всього втілення єдности — Канцлер, Вищий Командант і рівночасно фронтовий вояк.

По цій акції, що забезпечила всенародність збройної сили, яка спирається на охочому вступі туди еліти нації, а також і слухняність збройної сили режимові, що забезпечене просяканням військових формацій режиму до загальновійськових, почався ряд заходів для поширення бази збройної сили до меж охоплення всього народу її інтересами. Утворюються робітничі фронти, організації служби праці, рівнозначні зо службою в війську, охоча підготовка до війська, таки просто до війська (не через «індіянство») в «Гітлерюґенд», і навіть уділення бойових нагород тим робітникам, що не під ворожими кулями, але при праці для вироблення своєї зброї, чи воєнно відпорної сили свого народу, наражували своє життя й добробут.

Цісю системою починає здійснюватися стародавнє: «кожен громадянин — вояк».

Ще кілька рисок із чужих досвідів. Авторові довелося бачити словацьку армію На переломі, коли вона відокремлювалася від чехословацької традиції. Це відокремлення настало в боротьбі проти мадяр та проти Польщі. Першу, проти мадяр, словаки вели, як самооборонну акцію, базувавшися на старих традиціях, що їх їм прищеплювано ще в рамках «Малої Догоди» (Малої Антанти) — це знаряддя версальського порядку. Участь у тій боротьбі була така самозрозуміла для всіх і кожного, що не треба було якихось особливих заходів, і армія могла користатися усім тим, як людським, так і ідеологічним матеріалом, що його їй лишило минуле. Друга боротьба провадилася проти Польщі. Вона провадилася в рамках старих, ще б. чехословацьких дивізій, тільки замість чехословацьких вояків і переважно чеської старшини були словаки, але ті, що були членами б. чехословацької армії, в ній вишколені й виховані. Армія була одягнена в старі чехословацькі однострої, тільки з новими відзнаками, що їх не завжди й не повсюди встигли і попришивати, озброїлася чехословацькою зброєю, аж до тих «гусицькнх» шеломів включно, не мавши при тому нічого свого, ніякої традиції, крім ось тих нещодавніх стрілів проти мадяр, не мавши ані командних слів, ну просто нічого; ось так, як ми починали в час «Великого зриву» 1917 року. А тут іде мобілізація проти Польщі, що колись «скочила у спину чехословацької держави» та урвала й собі також малий кавалок словацької території. Дивне вражіння від мобілізації! Люди йдуть до армії. Глинкові гарди — це як би словацьке С. А. — закликають до повернення назад від Польщі словацьких земель, а рядовик за інерцією колишньої ЧСР каже, що доля метаться Польщі за її зраду. Але кому? ЧСР?! Там, за кордоном Польщі, ось близько за горами, формуються в рамках Польської армії чехословацькі леґії ген. Прхали (нам, українцям, добре знаного з Хусту). З Нового Торгу з його штабу йдуть летучки проти німців та… проти словацького уряду, а тут «ґардісти» нагадують про спробу чеських генералів знищити самостійність Словаччини, а навіть і її заручену автономію. На мадярській границі на сході німецькі С. А. у своїх уніформах з гаковим хрестом, сформовані з німців, що живуть у Словаччині, криють самостійність Словаччини від принагідних випадів, у Братиславі, теж на східнім кордоні німці, над Карпатами вартують літаки з гаковими хрестами на крилах, а на Пряшів стріляє з кулемету та кидає летючки ось той рекордмен Новак, гордість б. ЧСР.