Військово-історичні праці. Спомини: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Міжтим стрілянина продовжується в стороні арсеналу, а за дві години приїздить до нас автом начальник повстанчих військ на Печерську Юрко Тютюник, сам один лише з шофером та ще в гетьманських відзнаках. Він рішучим тоном санкціонував вже видані тут роспорядження, а потім спитав мене, відвівши у бік, що можемо дати для акції в сторону Липок, бо хоч Миколаївські касарні взяті, то далі наступати немає з чим. До 3-ої години все висіло на ниточці, бо Юрко Тютюник мав ледви 200 людей, в Г. Ш. У. було раптом 100, Сердюки дали також неповну сотню озброєних, бо решта була без зброї, а ми знали, що лише Гетьманська Охорона мала понад 300 боєвиків, на Банковій були кадети, цілком боєздатних 120 хлопців озброєних до зубів, «за Родіну» й Кірпічовська резерва мали понад 400 люда. Але паніка зробила своє. Німці були пасивні, а начальний командант щез із гетьманом, покинувши кадетів (юнаків), які чесно берегли резиденції аж до ранку, коли їх вже влада Директорії відпустила домів.

В третій годині прийшло повідомлення, що Школа виконала наказ і вирушила до своїх кватир, та що 2-ий полк СС. прийде за нею. В 6-ій годині вечером підійшли засніжені й стомлені старшини Інструкторської Школи й на мою пропозицію, щоб виступили ті, що не хочуть служити новій українській владі, не виступив ніхто.

На ранок підійшов 2-ий полк Січових Стрільців, а Школа заняла оборону тих складів майна, що покинули панічно утікаючі добровольці.

Не знаю, як було на інших відтинках, але тут направо від Голосіїва все тікало без опору, покинувши в панічнім жаху гармати проти Бесарабки та зброю на цілій Васильківській.

В 9-ій годині вечором було вже тихо в Києві. Ходив я шукати штабу облоги аж до Києва І. І всюди спокійно, ні вистрілу одного не чути. І на рогах вулиць горять невеличкі ватри, а коло них гріються стійки Дніпровської дивізії та ходять стежі, підтримуючи лад.

Київ занятий. В місто вливається полк за полком, ряди як з-під землі вирослих військ, що з веселими піснями стрункими лавами йдуть займати призначені їм кватири, а за ними довгими валками їдуть селянські вози, на яких поважні сивоусі дядьки везуть харчі своїм синам-побідникам.

Українське село вливалося в золотоверхий Київ, свою столицю — чорнозем змивав чужинецький намул. Українська мова перестала бути в цю хвилину контрреволюційною, українська державність — німецькою вигадкою.

То не був сон. Я бачив ці веселі та грізні лави, як вони пропливали майданом св. Софії на параді, і що відбулася два дні потім, бачив Дніпровську дивізію, сформовану без одного кадрового старшини, але карну як Січові Стрільці, бачив Січових Стрільців, серед яких було ледви 3 % Галичан, а решта Наддніпрянці, які весело відповідали на запитаня про їх частину: — «Перший полк Січових Стрільців — команда скорострілів Черника» — з гордощами називаючи ім’я свого команданта, колишнього австрійського Українця, а тепер Українця взагалі. Я бачив червоні стрічки під кокардами з тризубом, чув, як сивий дядько обозний кричав, від’їжджаючи домів за харчами: «Пам’ятайте, хлопці, бережіть, що завоювали, бо це наша праця».

В тих лавах на вістрях їх багнетів, а не в універзалах міг прочитати кожний: «Від нині ми будемо і господарями у своїй хаті, Україна є суверенною, від нікого незалежною Республикою Українського Трудового Народу».

Так тоді здавалося, так, мабуть, могло бути. Чому ж по 12 літах після того, як блиснув хоч на мить «України вінець золотий» у спрацьованих руках її синів, — учасник тих подій пише про цю радісну хвилину перемоги рідного війська не на своїй землі, а на чужині? Де поділись ті озброєні маси, що грізно стали до боротьби на поклик волі? Чому вони в чужому ярмі? Як це все сталося?

Чи ж можемо ми, учасники тих великих днів, дати правдиву відповідь на усі ці болючі питання? Ні! Але ми обов’язані правдиво змалювати перебіг цих подій, які так пошкодили нашому народові, щоб допомогти у відшуканні тієї святої правди, щоб на майбутнє вже не було помилок.

Львів, 1931.

Накладам видавничої кооперативи

«Червона калина».