Військово-історичні праці. Спомини: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Редколегія: Олекса Біланюк, Володимир Лозицький, Святослав Петрів, Володимир Сергійчук (голова), Лариса Яковлева.

Редактор Ніна Радванська

Рекомендовано до друку Вченої радою Центру українознавства

Київського національного університету імені Тараса Шевченка (протокол № 27 від 24 жовтня 2002 р)

Рецензент канд. іст. наук Григорій Савченко

Велику допомогу в підготовці цієї книги упорядник одержав від родини генерала Всеволода Петріва, яка мешкає в США, — сина Всеволода, невістки Катерини та онуків Всеволода і Юрія, а також від довголітнього співробітника Української Вільної Академії Наук у США Оксани Радиш-Міяковської.

Книга видрукувана на замовлення Державного Комітету з інформаційної політики, телебачення і радіомовлення України в серії соціально значущих видань.

Своєї честі не віддав нікому

Велику трагедію відчуло в листопаді 1920 року українське вояцтво, якому довелося залишити рідну землю й опинитися і таборах інтернованих на території Польщі. Гіркоти до поразки національно-визвольних змагань додавало й те, що вимагали здати зброю. Коли черга зробити це підійшла до генерал-хорунжого армії УНР Всеволода Петріва, він не віддав своєї шаблі полякам — демонстративно переламав її власними руками…

До такої акції на захист своєї честі й гідності України вдався військовик не українського роду, а той лицар чужинецького походження, котрий, як писав наш відомий громадсько-політичний діяч Панас Федснко, «оцінив українську визвольну ідею, прилинув до неї ширим серцем і став вірним сином України, вірнішим, ніж багато «расових малоросів», що молилися до матушкі Росії»(Неділя. — 1948. — 18 липня).

Народився Всеволод Петрів 2 (14) січня 1883 року в Києві. Його батько Микола Вернер-Петров, уродженець Петербурга, був капітаном окремого саперного батальйону російської армїї (пізніше — генерал-майор інженерних військ), дід якого як вояк Карла XII брав участь у Північній війні, потрапив до полону російського царя Петра І, від чого й отримав прізвище Петров. Мати Олександра була норвезького походження з дому Штрольман, народжена в селі Бурти на Чернігівщині.

У 17 років Всеволод Петрів закінчує і відзнакою Київський кадетський корпус /1900 р./, а через 2 роки — Вищу Павловську військову школу в Петербурзі з призначенням у лейб-гвардію Литовського полку. Пізніше здобуває освіту в Миколаївській Військовій академії Генерального Штабу по першому розряду 1-ої категорії, що прирівнювалося до закінчення університету чи політехніки. З таким рівнем військової підготовки Петрів стає ад’ютантом командира однієї з дивізії і зараховується до корпусу старшин генерального штабу.

Крім цього, молодий офіцер закінчив фахові фізкультурні курси — окружні у Варшаві та центральні в Петербурзі, скорочений курс кавалерійської школи в Антонінах та спеціальні скорострільні в Києві.

Саме під час навчання в академії Всеволод Петрів, знайомлячись з історією військового мистецтва, почав самостійно усвідомлювати окремішнісгь розвитку української тактики та стратегії, самобутність козацьких бойових прийомів. Це змусило його замислитися над «українським питанням». А пізніше, коли він вже служив у війську після академій трапилася ще одна подія, яка чітко поставила «українське питання» перед молодим і успішним офіцером царської армії: молодий офіцер помітив, що вншкіл деяких бранців, особливо тих, які походили з Кавказу, був дуже повільний, бо вони не розуміли добре російської мови.

Всеволод Петрів поділив сотню на менші групи, в яких вишкіл провадився рідною мовою одним із земляків. Більш грамотний читав групі російський статут і тут же перекладав і пояснював його рідною мовою. Завдяки такому нововведенню наука пішла швидше і жвавіше, а результат був неймовірний; сотня Петріва на змаганнях випередила всі інші і дала перше місце з усіх категорій. Такого ніколи не траплялося в історії полку, а може, цілої дивізії і навіть корпусу.

…Після параду начальство підійшло до призової сотні. Командир полку, щоб почванитися, викликав косоокого вояка з лави і сказав: «А нука. разбирай винтовку!». «Так точно, ваше благородіє», відповів вояк та швидко і вміло почав розбирати свою рушницю. Як належить за приписами, голосно пояснив, що робить, словами, але мовою, якої ніхто з начальства не розумів. Обличчя командира полку споважніло, він викликав після цього іншого вояка з групи кулеметників, які мали чисто слов’янські обличчя. «Ось треба рушницю взяти знизу, відкрити замок і…», — пояснював своєю місцевою мовою «солдат с Юга Росин».

Начальство пішло далі вздовж рівних лав вояків, але з сотні Петріва вже більше нікого не викликали.

Увечері, після наганяю від командира полку і суворої заборони ділити солдат на мовні групи, молодий успішний старшина повернувся додому. Він розповів товаришам: «Ось все, мовляв, було так добре, вишкіл такий надзвичайно успішний, а командир полку не хоче і слухати про вигади поділу на мовні групи». Ось тоді один з товаришів Петріва і сказав йому. «Ти — мазепинець»…

Війна, зокрема перші дні вступу в Галичину, ще раз зіткнула Всеволода Петріва з «українською проблемою». На третій день походу із сірої колони піхотинців пролунав голос у напрямку до старшини на коні: «Ваше благородіє!» «А што такоє?» «Ваше благородіє, а деж-то той австріяк будєт?» Дивується старшина: «Як-то, де ж австріяк буде? Ми вже три дні Австрією ідемо». «Та так, — чується голос з рядів, — ми то ідемо три дні, а кругом тут все наші люди…»

Зрештою, окупація Галичини російською армією ще більше пробуджує у Всеволода Потрім українські симпатії, змушує його глибоко задуматися над долею народу, серед якого він виростав. Тож цілком закономірно, що з вибухом Липневої революції в 1917 році Всеволод Петрів, вирішує віддати себе служіння українству.

Саме 1917 рік він вважав роком свого другого народження. Зокрема, перед своєю смертю, з почуттям властивого йому гумору, зауважить: «Я ще молодий, мені усього 31 рік, бо я уродився в роні 1917, коли повставала Українська держава». Всеволод Петрів підкреслював беззастережно і своє українство, і любов до України, не раз згадуючи слова латинського єпископа другої половини XVI століття Йосифа Верещинського: «Хто за коштує України, той вже в ній остатись мусить, бо вона тягне людину кожного народу — як магнет залізо… Бо Україна розташувалася під веселим небом, у добрім повітрі, в землі такій родючій, що кличе вона і приваблює всіх до себе».

Всеволода Петріва справді полонила рідна Україна, а в 1917–1918 роках — захопила українська національна революційна стихія. Саме в українському середовищі, згадували його товариші, він знайшов і відчув те, чого не зустрічав у російському: шляхетний романтизм, опертий на традицію українського лицарства минулих віків, і безмежну любов до поневоленої України, яка в той час — під дзвінкий гомін волі організовувала своє самостійне державницьке життя.

Людина щиро-демократичних уподобань, до того ж вирозуміла й чутлива до невлаштованостей військового життя, полковник Петрів, без уваги на високий ранг і становище, зумів здобути довір’я і прихильність вояцької маси ще за царату, коли товариське обходження з солдатами старшинам суворо заборонялося. Очевидно, саме тому йому першому (не як начальнику штабу дивізії, а як своєму землякові з Київщини) повідомили солдати-телеграфісти під великим секретом про події в лютому 1917 року в Петрограді. Як він потім згадуватиме, завзятий бойовик полковник герцог Ліхтенбергський, котрий тривалий час перебував на фронті, із заздрістю казав Петріву: «Ваші солдати вам вірять, бо вони мають одну з вами думку, а мої лише терплять, [мене] але за мною уже не йдуть»

З першим днем революції він свідомо й рішучо стає на її бік, а відтак розпочинається його активна діяльність військовика-українця. За його ініціативою в складі 3-го Сибірського корпусу відбувається творення окремих українських частин. Так, тоді було сформовано пробоєвий курінь імені Северина Наливайка. З приходом до влади більшовиків, щоб не дати себе роззброїти — окремі сотні й курені об’єднується в український полк.

Довелося Всеволоду Петріву тоді вести затяжну боротьбу з російськими командирами й вояцтвом, сваритися за кожний віз, кулемет, кухню, за кожну кулеметну стрічку, передбачати й знешкоджувати часті московські провокації. Новоутвореному полкові, на пропозицію полковника Петріва, присвоєно ім’я кошового отамана Запорозької Січі Костя Гордієнка, який 1709 року привів під Полтаву 8 тисяч козаків на допомогу Мазепі й Кардові XII. Таким чином, нащадок полоненого шведського старшини через 208 років відновив траднційні дружні взаємини двох народів. Полковника Петріва одноголосно обрано командиром Гордіснківського полку.

Одночасно з цим російські полки 7-ї Туркестанської дивізії обрали його своїм командиром. Від останньої посади він відмовився; відмовився й від попередньої посади — начальника штабу. Добровільно переходить на становище рядового вояка, оскільки вважає себе громадянином України, без згоди її законного уряду він не мас права займати будь-яких становищ у російській армії.

А коли Гордіенківському полку загрожувало роззброєння, то Всеволод Петрів приймає пропозицію особового складу про обрання його командиром цієї вже української бойової одиниці й погоджується перевести її до Києва в розпорядження Центральної Ради.

У другій половині грудня 1917 — на початку січня 1918 року Гордієнківський полк пробивався в Україну. Немало його бійців загинуло в боях, потрапило до російського полону, на 350-кілометровому шляху через ліси й болота Полісся багато старших за віком вояків демобілізувалося, траплялися й дезертири. Полк з’явився в Олевську уже як кінна частина. Допомагає організовувати українську владу в околицях, бере під свій контроль величезні склади зброї й амуніції, переводить обеззброєння й здійснює демобілізацію російських запільних частин, а згодом прибуває в Київ якраз під час більшовицького повстання на «Арсеналі». Але невдала політика Центральної Ради, недовір’я до вищих старшин, брак одностайного воєнного проводу призвели до здобуття Києва червоногвардійцями Муравйова.

Узагалі маємо підстави твердити, що історія Гордієнківського полку — це й бойова біографія полковника Всеволода Петріва: рейд у запілля Бердичівської червоногвардійської групи, похід на Київ у союзі з німцями, опісля — на Лівобережжя. Саме Гордієнківський полк першим вступає до Києва, здобуває Лубни, Полтаву, Хорол. Це все — з метою не допустити німців до перебрання велетенських фронтових складів, що, за угодою в Бересті, мали стати власністю німецьких військ. Скрізь на шляху свого наступу полк користувався щирою прихильністю українського селянства та робітництва. Кожний новоздобутий район додавав полкові сотні добровольців з усіх верств українського населення. Він розрісся більш як удесятеро, легко міг переформуватися в кінну дивізію. Прилучувалися до полку й повстанські ватаги, В Полтаві, наприклад, приєднався полк червоного козацтва на чолі зі своїм командиром Бокитьком.

Під командуванням Всеволода Петріва здобуто 4 квітня 1918 року Карлівку. потім Лозову, звідки вислано Гордієнківський полк у напрямі на Слов’янськ, що за 40 верст на схід.