Військово-історичні праці. Спомини: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Отже, з першого періоду війни бачимо: народні маси України, з яких складалася головна сила українського війська, трималися осібно в першу половину пасивними, хоч війна і відповідала їх національній до Москви ворожнечі. До цього спричинилися такі фактори:

1) колосальна непопулярність соціальних гасел війни та тих верств і осіб, що хотіли стати провідниками її;

2) невиразна національна та ворожа соціально масам позиція старшинської верстви, що за приватних інтересів негувала національними та соціальними відчуваннями мас;

3) стриманість Запорожжя, виразника соціально-національних устремлінь мас, яке почало війну з Москвою з великим запізненням.

Ця пасивність українських мас, головне реєстрового козацтва, дає змогу Москві вийти з дуже скрутного стану, бо фактично українсько-шведські війська і кебетою, і кількістю в 1708 році були міцнійші від московських.

В другу половину першого періоду виступ популярного Запорожжя зміняє справу, але шкода, що пізно, бо Москва поспіла надто підсилитись, а шведи ослабнути. Але все ж Москва поважно стурбовується, та й справді методичні чини Запорожжя в той час, коли його не було притягнуто до шведської полтавської авантури, ставлять під загрозу всі сполучення москалів і раптом збільшують кількість сил їх противників майже на третину.

В часи цих самостійних операцій українці мають поважні військові успіхи як на Орелі, так і в нижчій течії Ворскли, де забезпечують за собою вигідне військове становище й поважну територію, населення якої радо вітає запорозьку владу.

Внаслідок цих успіхів і поважної кількосте бійців у запорозьких лавах шведи складають з Україною вигідну для останньої умову. Москва ж відтягає проти українського фронту з головного поважні сили.

Втягнуті шведами в непотрібну боротьбу за Полтаву, українські війська багато втрачають з підготовленого для забезпечення операцій, що зле відбивається на наслідках боротьби.

Під час рішучої баталії на боці спільників б'ється українська маса, що складає в самих головних силах майже одну третю частину їх, але провід чужий.

В той же час на боці Москви в головних операціях не бере участи ні одна українська частина, всі ж, що є, на другорядних напрямках, помішані з москалями та підпорядковані московському проводу.

Ріжне поводження з українцями шведів та Москви доводить, що Москва на воєнній стопі з Україною.

Тепер для цілосте вражіння доведеться коротенько змалювати другий період війни вже в спілці з турками, бо він підтверджує, що і в межинародній політиці акції 1708–1709 роки рахувалися війною.

Втративши свою територію, українська армія знайшла собі спільника в турках і в 1711 році почала збройно продовжувати війну.

Після смерти Мазепи демократична запорізька течія, на чолі якої стояв Гордієнко, при виборі нового гетьмана зуміла скласти більш-менш демократичну конституцію.

Інтервенція Запорожжя з Орликом і татарами мала первісно, з огляду на велику популярність Запорожжя, великий успіх. Міста і села підлягали владі нового, мовляв, демократичного, гетьмана охоче, але інтервенція чужоземна, як всяка така інтервенція, хутко заплямувала себе неможливим відношенням до визволяємого, але не маючи своєї збройної сили народу, і тому скомпрометувала українську владу, хоч остання і сама настоювала врешті на припиненню такої допомоги.

Москва впорядила за поміч Україні похід проти турків, в якому взяли участь майже виключно регулярні московські війська, в той час як обізнані з війною в степу українські контингенти надсилалися в північні болота.

На Пруті московське військо оточено турко-татарами, межи якими був 15-тисячний кіш український, слухняний політичному проводу гетьмана Орлика, який складає 10 % всеї турецької армії.

Вимоги Орлика, що спирався на цю силу, примусили внести в угоду 1711 року пакти умовного визнання України, подібні до пактів 1920 року в Ризі.

Додатками, до 1713 року, навіть ці пакти знищено й правний титул війни зник, а далі почалася рееміграція зі всими питомими Москві властивостями: примусовим позорним каяттям, тяганиною та Сибіром та катуванням подеколи.

Лишилися лише окремі одиниці і довго ще даремно намагалися поставити українське питання на чергу дня.

Війну було безнадійно програно, головне з-за розходження мас і провіду в розумінню значення війни та й соціально-національних гасел.

Її було грізнійше програно, чим війну 1918–1920 років, бо після останньої, нова Малоросійська Колегія не може взяти в свої руки Україну, так як стара, а скорше находиться сама під впливом української стихії.

Але можемо ми багато взяти на майбутнє з досвіду війни 1708–1711 років:

1. Національне визволення зброєю не є можливим без безпосередньої активної участи зорганізованих в збройну силу народних мас.

2. Ця участь забезпечується вірними та відповідаючими настроям мас соціальними гаслами боротьби та популярними демократичними провідниками її, яких вчинки відповідають гаслам.

3. При умові відповідних соціальних гасел маси легко йдуть на національний фронт.

4. До кожної зовнішньої допомогової сили, навіть пов'язаної умовами, необхідне дуже обережне ставлення, щоби не спровокувати визвольної боротьби.

5. Необхідно дбати про як можна скорше створення своєї збройної сили, яка одна забезпечує додержання всяких умов.

6. З тієї ж війни ми бачимо, що навіть в умовах надто несприяючих виявився український військовий геній в чинах української народної сили — Запорожжя під орудою кошового отамана Костя Гордієнка. Ознаки цієї української військової традиції і штуки мусимо ми шукати в цілій нашій історії та на її підвалинах будувати збройну силу нації для нації, народні трудові маси під цим словом розуміючи.