Військово-історичні праці. Спомини: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

17 квітня починається ця не відповідаюча обставинам облога, і Запорожжя відкликано з убійчого для Москви напрямку, який виводив на сполучення московської армії з її воронезькою базою та давав змогу підняти проти Москви донців, щойно бунтувавших під проводом Бупавіна.

Замість доцільної стратегічної акції запорожців всаджено до шанців облоги та підпорядковано чужому проводу.

Між тим цар Петро І, який, треба зазначити, дуже методично та доцільно розвивав свої акції, швидко зрозумів небезпечність того напрямку, по якому почали розвивати свої операції низовики, та саму небезпеку появлення в боротьбі Запорожжя, а тому скерував рішучу акцію, щоби знищити ту небезпеку.

Вже 20 березня скупчуються значні московські сили до с. Каліберди до нижньої течії Ворскли і це село вирізується москалями до ноги за те, що ним було вітано запорозьку владу.

Далі цар скеровує 15-тисячний відділ бригадира Яковлєва, вважаючи з загальної лічби московського війська на українськім театрі 60 тисяч — цілу чверть на містечко Переволочну, саме болюче місце запорозьких комунікацій і допомогову базу.

Переволочну було обсажено запорозькою залогою до 1500 щабель з гарматою та коло 600–700 реєстровиків з околишніх сіл.

Довідавшись про наближення Яковлєва, запорожці вийшли були до Ворскли, змагаючись за переправи, але там їм не пощастило.

Програвши польовий бій, засіли вони до фортеції, а москалі, висунувши відділи у бік Полтави, на другий день здобули фортецію, винищивши як всю залогу, так і звичайних мешканців, після чого спалили місто, склади та знищили флотилію.

Цим ударом, крім руйнації української допомогової бази, переривався зв'язок коша з низом.

Кошовий отаман Кость Гордієнко ще при перших вістках про купчення москалів проти Калеберди, просився у гетьмана Мазепи та Карла йти з блокади проти живої сили ворога, але його не пущено, не пущено й тоді, коли прийшла звістка про взяття Переволочної, бо Карло XII не визнавав для себе можливим залишити почату акцію проти Полтави.

Самочинно ж запорожцям годі було чинити, бо їх було розшматовано частинно в шанці, частинно в чати, частинно в залоги.

Перерив сполучень дуже обтяжив ситуацію для української збройної сили, бо головне спинялося достачання амуніції з низу, хоч вже і мали запорожці свою територію від Ворскли до Псьола.

Між тим московська акція проти українців продовжувалася. Москалі Яковлєва покинули переволочинську пустку, зробивши тим певну помилку, та попливли й пійшли долі Дніпром. Зруйнували та спалили, вирізавши невеличкі залоги, Старий та Новий Кодак й 5 травня опинилися перся Січчю.

Першу московську навалу 7 травня невелика залога з підстарків та молодняка відгромила, причому Москва полишила вбитими 300 жовнірів, а раненими втричі більше.

Безрадна Москва стояла аж до 10 травня, причому в ніч з 8-го на 9 молодняк із Січі впорядкував несподіваний напад.

Але чого не доконала сила, доконала зрада. До москалів прибула допомога від Скоропадського, складена з українського охочекомонного полку з компанейським полковником Галаганом на чолі, що дезорієнтувало Запоріжжя. зробило його відпор слабшим, й 10 травня Січ узято за всіма так знайомими нам аксесуарами московської перемоги: різаниною, катуванням, грабунком та розстрілом військовополонених.

Між тим під Полтавою йшла нудна облога, під час якої вистрілювалися дарма останні українські та шведські набої.

Наближалася розв’язка першої частини війни — полтавська катастрофа.

Московські джерела того часу повні відомостей про старшину, компанійців та сердюків, що б’ють чолом великому цареві, але запорожці не зменшили лічби своїх шабель і в Кошу під Полтавою ніколи не було менше 12–13 тисяч, коли всього шведського війська було не більше 28 тисяч, а скілько ше запорожців було в залогах, чатах і т. д.

Війна ставала все більш та більш українською, але провід ще був у чужих руках, от чому тяжко відзначити прояви української сили в цьому періоді, чому для нас нема потреби змальовувати докладно Полтавську баталію. Досить сказати, що під орудою Карла в Полтавському бою було до 20 тисяч бійців, з них 6000 тисч запорожців, 3000 запорожців було полишено на облозі Полтави, 2500 при возах армії спільників.

Шеститисячна українська маса билася між другим і третім редутами в початку бою і на лівому крилі армії в кінці його; з них замордовано полонених коло 80-ти та добито Москвою ранених до 300, як то кажуть шведські джерела, бо московські пишуть лише, що цар люто скарав зрадників, і тілько.

Коли, відходячи, шведська армія підійшла до Переволочної, де, завдяки необачности Карла, Москві вдалося знищите те, що підготовляли для забезпечення операції українці, то лише запорожці врятували ситуацію, хоч дещо переправивши на правий берег Дніпра.

Запорожці ж склали головну масу тих, що емігрували до Туреччини, щоби в нових умовах продовжувати попередню боротьбу.

З боку Москви до полтавського поля бою було зосереджено з 80 тисяч війська, яке було на Україні до 50 тисяч, в їх шерегах були калмики, башкири, казанські татари та інші допорогові відділи, а з українців лише старий Палій з дуже невеличким гуртком компанейської старшини.

Де ж була решта українських збройних сил, тої України, яка по російським історіям непорушно холронила вірність «царю восточному — православному»?

За весь цей період ми не бачимо ні одного випадку, щоб Іван Скоропадський та його козаки мали самостійне завдання.

Коли ж виступає проти Москви Запорожжя, то козаки Івана Скоропадського зняті з головного театру, перемішані з московськими відділами і мусять охороняти найкоротчі для шведів шляхи до Швеції через Київ та Черкаси, де обидві переправи в руках міцних московських залог і на яких шляхах непереходимі Пинські болота.

Навіть баламутно-авантуристична думка Карла XII не могла б обібрати цих коротких шляхів.

В самий мент розгару рішучого бою, Петро, який відтягав бій, щоби діждати 4 тисячі башкир, — сили не дуже вартісної, — не тілько не підтягає 6 тисяч козаків Скоропадського, але висилає до них 6 полків драгун — першорядного війська під орудою князя Волконського, якому і підпорядковується… український гетьман!

Отже, в той мент, коли рішалася доля «царя восточнаго, православнаго», коли чубаті голови штурмували православне військо, вірних українців треба було ще й охороняти, щоб вони бодай не перейшли до ворожого стану.