Військово-історичні праці. Спомини: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

23. XI. по Празі розійшлася чутка, що Англія та Франція проти негайної передачі Судетів і вимагають довгої процедури, а тому уряд Сирового виголосив загальну мобілізацію.

Тяжко передати словами те надхнення, з яким голосилися резервісти. Негайно, — негайно, без жодних прибільшувань, по зголошенні радіом про мобілізацію потягнулися до касарень і на стації залізниць усі, хто мусів був вступити до армії, але за якийсь там день, чи два, по одержанні офіційного повідомлення, йшло багато тих, хто й не мусів.

Без вигуків, без співу, діловито йшли поночі люди; авта, що їхали в напрямку руху мобілізованих, підвозили їх, щоб тим не так прискорити явку, як виявити солідарність із ними; було багато випадків, коли голова родини просто з праці йшов до касарні, а його жінка приносила туди йому ту триденну пайку їжи, що її він мусів був мати з собою при заклику.

Автор цих рядків, фаховий військовик з діда-прадіда, й хоч би й не хотів, пам'ятаючи про право азилю дивитися на те, що робиться, не міг не бачити, що частини мають надбуток мобілізованих, що мають резерви неодягнутих людей, що не хочуть, так, не хочуть вертати додому; з них сформовано працівні сотні, але ж приймали лише обов'язаних, а тих, хто голосився самохіть, не брали.

Хоч би й не хотів придивлятися, але зі скупчення засобів пересування, головне масового, фаховець бачив, що підготовляють маневрові резерви, що конче потрібні в тих тяжких умовах довгих кордонів, в яких була ЧСР; взагалі видко було, що фронт готується справно й серйозно. Здавалося, що ця армія може почати боротьбу з шансами, як що не на перемогу, то на такий же славний відворот, що був долею сербської армії в початку Світової війни.

Так здавалося тим, що не бачили запілля, що вливалося в армію й що впливало на кермівні верстви держави.

Автор цих рядків мусів був службово виїздити поза Прагу по одній із тих доріг, по яким виїздила звичайно Прага на недільний відпочинок, де були «тремпські боуди» міщан й віли багатіїв, ось там можна було побачити запілля: рушили низкою вози й авта, головно гарні, наповнені річами й людьми, з яких кожен віз із собою «пікслю»-противогаз й які тікали з Праги зі страху перед налетом, а дехто й перед революцією, бо боялися ось того, що вийшло на вулицю. Принагідна зустріч на цьому шляху біля зіпсованого авта з одним із правих членів «коаліції» робить дивне вражіння, бо він питав мене, як фаховця: «а що буде, коли буде переможена Німеччина, чи часом не комуністична революція, та чи часом ми не програємо, коли виграємо?!» А міщанин Праги рив у садах закопи, заліплював вікна папером, бо був переконаний, що, бачучи його поготівля, союзники не дозволять на нього напасти. Це чув я майже на кожному перехресті. І в армії сподівалися того самого, того, що в ім'я своїх інтересів «моцна Англіє то недоволі».

Дні йшли, гуркотіли потяги з мобілізованими, виїздили автоколони з вояками, збільшувалося закопів у празьких садках та густішала темрява на вулицях з погашеними світлами, але ні одного ворожого літака не прогуло над територією ЧСР. Що це? Німеччина боїться почати? Чи ж можна так спокійненько дати демобілізуватися, коли маєш понад десятерну перевагу в усьому, в летунстві?

Ні, по тому боці Судетів розраховували на впливи запілля та спокійно давали йому час на його працю. А запілля в ЧСР гуло дебатами, вигукувало гасла в радіо, обіцяло, обнадіювало, загрожувало, чванилося тим, що зробила армія, смикало всіх за нерви, мало якісь невідомі та неясні «плини», переконувало, що «ми не самі», що ось-ось прийде бажана поміч.

Тепер, коли проминуло два роки, пригадую разом із цим захриплі голосники в Хусті, що вигукували такі ілюзійні гасла надії, обіцянки, так немов не чули того вже восени 1938. в Празі та немов не знали, до чого це веде.

Армія стояла нечинно, проводячи внутрішню організацію та прислухаючись до всього, що довкола робилося. В тих вояків, що так віддано голосилися на смерть і героїчну борню, яких можна було послати на неможливі чини, почалася критика всього, що довкруги робиться, почалася «оцінка шансів на перемогу», а разом із тим «оцінка можности вийти з тяжкої ситуації з цілою шкірою». А це вже біда! Запілля вклало хробака сумніву в шереги фронту, і він тоді, коли прийшов наказ в ім'я «міжнародньої ситуації» звільнити так довго будовані укріплення, виконав цей наказ, відіхнувши з полегшою.

«Армія чехословацька відходить без поразки, щоб далі повнити свої завдання охорони Республики!» — проголошував цей наказ, не доглянувши, що вже нема армії Чехословацької Держави, що вона вже стала армією політичної коньюнктури, армією політичної боротьби чужих сил, соціяльних і національних. Підвалини того комплексу, що називався ЧСР, були зруйновані вже тоді, коли вулиця наказала мобілізацію, коли гаслом боротьби стало «серце Європи», коли запілля впало в сумнів, стратило нерви, розклалося на ся. Головна підвалина кожного організованого людського комплексу є екзекутива, що слухняна проводу, та яка забезпечує цей колектив, як із зовні, так і з середини проти ворожих сил. Ця екзекутива завжди базується на збройній силі, а ось ця збройна сила в ЧСР стала слухняна не своїй владі, лишень «міжнародній ситуації», або агітації вулиці й тих партій, які мали свої директиви з зовні.

Не будемо дебатувати: чи могла би існувати ЧСР, як самостійна держава економічно після віддачи Судет, це не є метою нашого досліду. Для нас цікаво лишень те, що армія ЧСР перестала бути слухняна свому проводу, що вона під впливом невдалої політики та розкладала запіллям стала провадити якусь «свою» політику, а то у кожному відтинку держави різну, і що уряд ЧСР, не маючи віри у слухняність «своєї» екзекутиви, мусів, щоб уникнути від внутрішньої, може й збройної, боротьби та неминучого засягу зовнішніх сил, сам закликати чужу екзекутиву, екзекутиву нової міжнародньої коньюнктури.

Лише тоді стане зрозумілим те, на перший погляд парадоксальне, проголошення, що перечитали ми по повороту з Карпатської України: «Нині рано німецьке військо вступає по всім напрямкам на нашу територію, щоби обезброїти нашу армію та забезпечити внутрішній лад країні, тому громадяне закликаються не ставити німецькій армії перешкод, пам'ятаючи, що від того залежить наше майбутні».

«Держави жиють тими ідеалами, якими вони створилися», казав творець ЧСР Т. Г. Масарик. Версальські творці ЧСР створили цю республику як чинника «Версальської рівноваги», зі зникненням цієї рівноваги зникла й ЧСР. Однак кожен нарід, з якою б метою та ідеєю не була створена грою зовнішніх сил його держава, може, на нашу думку, цю свою державу захоронити, коли буде мати власну мету свого існування й зуміє створити підвалини цього існування: буде мати своє військо, своє, слухняне наказам своєї влади й своїх інтересів.

Військо жиє теж тими ідеалами, за якими воно твориться, жиє тою метою, за яку люди, що його творять, годні віддати своє життя.

Зі щойно дослідженого бачимо, що гасла міжнародности не є тими, що можуть забезпечити оборонну силу народу, тим більше, що ці гасла кожен індивідуум розуміє по свому. Ці міжнародні чи загально людського значіння гасла можуть бути тим, що злютовує армію лишень тоді, коли в них бачить вояк завдання свого народу, його інтерес. Ці гасла можливо використовувати, на нашу думку, вже з розвиненням наступних сил народу.

Цими питаннями духа армії цікавилося багато військових дослідників. Так, ген. Персен у своїй «Новітній армії» вважає, що «Щасливий той нарід, де кожен громадянин охоче віддасть життя за соціяльний устрій своєї держави, армія такого народу непереможна».

Але як найти той соціяльний устрій, що відповідав би бажанням як не всього, так хоч більшости народу?

Цілком інакше розуміє силу армії ген. Геруа у своїх «Полчищах», де він рахує, що лише та армія міцна, де «багато вояків і менше громадян», де все базується «на прищепленому розумінні обов'язку й відповідальності перед екзекутивою». Може й так, але як з тими громадянами, що не в армії творять силу армії, з робітництвом; але так може бути лишень, поки екзекутива у стані тримати в шаху всіх громадян держави.

Нам здається, що лише те, що буде загально признаним цілим певним народом, та що буде підперто екзекутивою, що слухняна проводу, який діє в інтересах цілого народу, може бути підвалиною творення міцної армії.

Отже, ми — ті, що тільки мріємо про свою армію й державу, витягнемо зі змальованого чужого досвіду науку, що тільки загальний для певного народу авторитет може створити армію, що ним може бути тільки тривалий намір забезпечити інтереси цілого народу, а ніколи не підтримування тої чи іншої коньюнктури. Ми бачимо, що тільки з'єднана думка цілого народу може забезпечити існування міцно» армії, а інакше І збільшується кількість тих, що «прсз незгоду всі пропали, сами себе зруйнували».

Творення авторитету в час революції на Сході Европи

Метою цієї статті не с історичний перегляд полій, або оцінка діяльности урядових чи партійних робітників, а лише перелання моїх спостережень над тим, як впливала діяльність тих чи інших чинників та тих чи інших проголошень на низи, на ті маси, стихійні здвиги яких фактично рішають перебіг подій.

Хочу поділитися тими моїми спостереженнями, які я дістав як член Солдатського Комітету на фронті в часи революції, як учасник революційної боротьби 1917-20 рр., що з рушницею в руках був між тими вояками, чини яких викликалися, а іноді й обумовлювалися, агітацією і пропагандою. Хочу поділитися моїми спостереженнями з тими людьми, яким, може, прийдеться в умовах, подібних до умов 1917-20 рр., уживати найнебезпечнішої зброї — слова.

Кожна революція, згідно з одним з її опреділень, є раптове розірвання суспільних зв'язків, і та революція є найрішучіша, в якій розірвано максимум цих зв'язків.

Російська імперія була збудована на слідуючих головних основах, що її цементували:

1) на царській владі, якій в уяві масової людини надавалося надприродне, майже божеське походження, та авторитет якої персоніфікувався в одній людині. Ця людина займала своє авторитативне становище не на психологічній підставі людської волі, лише на підставі народження, приналежносте до роду, панування якого в уяві народніх мас освячувалось не лише віковою традицією, не лише уявою Божої волі, але й постійним вмовлянням у школах, по церквах, в літературі й у повсякденному життю.

2) на церкві і школі, що, виховуючи у масах, в першу чергу, сліпий послух владі, прищеплювала забобонні уяви життя, при чому і церква і школа були цілковито залежні від держави.

3) На системі судових, адміністраціїйних і поліційних покарань, при чому як суд, так і поліція були залежні від держави і її центральної влади.