Військово-історичні праці. Спомини: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Треба зазначити, що гетьман Мазепа вселяко стремів зменшити дальші впливи цих московських помішників — української новоутвореної шляхти щодо втручання в українське самоврядування та національну політику — і все хотів мати москалів лише як силу, лише для своїх внутрішніх соціяльних осягнень.

Невдоволені були москалями як старшинські верстви, так і посполиті й козаки, але це невдоволення було ріжне.

Козацтво та посполиті були невдоволені москалями тому, що вони весь час підтримували нову шляхту в її замахах на свободу мас, що вони все хотіли створити з цеї верстви — верству спадщинну та єдино правну во всіх громадських та військових справах, чим знищували дощенту старожитні звичаї та права козацтва: порядкуватись вільними голосами вибраною старшиною. Невдоволені були маси і свавільством московських залог, до яких, на думку мас, закликала старшина. Невдоволені були маси і тою імперіалістичною війною, в якій вони мусили крівавитись, розуміючи її некорисність для себе, тому явища свавільної дезерції з полків, що були за межами України, було явищем нормальним, більш того, ці настрої були так міцні, що деякі з полковників, навіть сам гетьман, мусили сами відводити за тим чи іншим виправданням свої полки, але все одно на чужу тяжку невигідну війну гнала маси, на їх думку, своя старшина, задля її соціальних інтересів, офіруючи нацією.

Невдоволені були Москвою і старшинські верстви головне задля того, що вона порушала «вольности козацькі», розуміючи їх у свобідному адмініструванню старшини. Невдоволена була старшина і війною задля зменшення її зисків і прибутків.

Ці ріжні підвалини загальнонаціонального невдоволення Москвою катастрофально відбилися на участи в почавшійся війні ріжних складових частин української тодішньої збройної сили.

Українські збройні сили того часу необхідно поділити на дві великі групи: сили Слобожанщини і Гетьманщини.

Слобожанщина творила полки, кожний окремо, на підвалинах окремої, для кожного полку умови, пов’язані безпосередньо з московським урядом, які творили кожний окрему автономну одиницю. Природно, що в почавшійся війні з Москвою участь цих полків на боці українському могла бути лише на підставі етнографічного почуття рідности, не досить міцного тоді, після епохи Руїни, коли, без алегорій, брата вивчали свої ж йти проти брата на підставах територіяльного та ідеологічного поділу.

Ще задовго до вибуху війни слобідські полки були виряжені царським наказом на північно-західний театр війни і кривавились у Нотенбурга, Петербурга і т. і. Московська головна армія в мент вибуху війни була меж Гетьманщиною та Слобожанщиною, а тому ми можемо сміливо сказати, що ці відломи лише етнографічно української збройної сили не мали жадної змоги взяти будь-яку участь в цій війні на боці українському, так, як скажемо, не могли взяти участь у війні 1914-18 року на боці Франції ельзасці, лотарінгці та люксембуржці, а останні навіть складали окрему державу.

Самі збройні сили Гетьманщини теж доведеться поділити на дві групи, бо необхідно відділити Запорозьке військо, яке лише в силу традиції визнавало гетьмана де-юре гетьманом і свого війська, але де-факто єдино авторитетним був у нього ним же вільними, цілковито вільними, голосами обібраний кошовий отаман.

Ранійш, чим опреділювагги його політичні та національні позиції в боротьбі 1709–1711 років, мусимо розглянути сили, властиві Гетьманщині.

Мусимо одразу ж зазначити, що ми стоїмо на тому, що аполітичної збройної сили немає, не було й бути не може в природі, заким світ світом, а війна війною.

Кожний уряд, кожна суспільна група називають аполітичною ту армію, яка виконує їх волю, себто творить їх політику і рахують політикою в армії всіляку ворожу собі і лише цю ворожу собі політику.

Тут не місце обґрунтовувати цю думку, але вона лягає підвалиною в дальший наш досвід, а тому мусить бути висловлена.

Отже, збройні сили, властиві Гетьманщині, складалися з чотирьох цілком ріжнорідних груп:

1. Сердюки: наймана лейб-гвардія гетьмана, цілком «аполітична», тебто творяча за гроші та певне становище політику самого Ясновельможного. Такими, щоби пояснити, не були навіть конвої і карні загони гетьмана Павла Скоропадського, бо у них все ж була ворожа украйнізаторскій політиці уряду політика. Сердюки була добра бойова технична, хоча й винародовлена сила, але її було обмаль, як і всяких наймитів. Лічбу їх тяжко з матерьялів усталити, але можливо рахувати їх на три-чотири тисячі, розкиданих по цілій Україні.

2. Компанейці: вербункові й маючі платню війська, яких склад обірався з верств, найбільш надійних урядовій політиці. Такими мусили бути сердюцькі полки останнього гетьмана, Корпус Охорони Республіканського Ладу та Польова Жандармерія Директорії.

Компанейці затягалися на підставі добровільної умови, так як в англійській передвоєнній армії, але їх висилали до полків сотенна старшина, от чому вони мали всі властивости охочекомонннків й вербункових, себто нахил до утечі від невигідної чи небезпечної служби.

Компанейці були майже при кожному полку, але їх властивости спричинялись до їх слабої бойової витривалости.

Лічбу їх також тяжко твердо зазначити, але було їх пересічно до 10–15 тисяч.

3. Охочекомоині полки, які затягалися до служби українським урядом на певну військову операцію, певну функцію тощо. Цс були добровольці, а що може бути гіршого з військового боку на добровольців, осібно тих, що йдуть із-за персональних інтересів. Добровільна участь в війні передбачає антитезу — небажання чи втрату охоти до війни. Тому вартість цих формацій була зеро, або від'ємна.

Щоби не було неправильного тлумачення наших слів, зауважимо, що нашу армію останньої боротьби ніяк не можна рахувати добровольчеською, бо її персональний склад йшов на боротьбу й терпіння з почуття глибоко усвідомленого обов’язку перед своєю нацією, а це вже виключало слова «хочу — не хочу», «корисно — не корисно», які є істотними добровольцю. Це була армія майбутнього, армія «національного обов’язку».

4. Обичайні полки, яких ріжно називають мійські, козачі, вибранці, реєстрові. Спинимось на останній назві, хоч вона і не відповідає цілковито істоті цих формацій.

Реєстрові були по суті територіальною міліцією, так істотною українському підходу до творення збройної сили в ріжні часи нашої історії, однак принцип міліційний було досить таки покалічено, так фактичну службу несли вибранці, що називалися старими козаками, коли вже бували в поході, та новаками, коли ще не були; ці дві категорії мішалися в реєстрах у відношенні двух до одного, з перевагою старих козаків.

Вибор провадився наказами та волею сотенної старшини без корективу та участи громади. Провадився він лише з козачої верстви, а козаками були далеко не всі мужі української національности, як то було, наприклад, в слобідських пожах, а лише ті, хто рахувався чи то аборигеном Лівобережжя, чи то хазяїном-власником, решта українців, що пізнійше виселилась на Лівобережжя, або були на стані підсусідків-орендарів, чи то батраків, або рахувалися посполитими без козачих прав, ба, без всяких майже прав, або ж черню, на волю останніх, навіть персональну, робилися замахи.

Тому що не було виразної межі цих груп, було безліч непорозумінь, що обурювали маси проти старшини, не кажучи вже про порядок вибору до реєстру.

Отже тому, вважаючи ще і на бажання старшини перетворитися в спадщинно-шляхетську верству, яке підпиралось гетьманом, політика реєстровиків розходилася з політикою уряду, а разом з політикою сердюків, а почасти компанейців, що цей уряд підтримували; численні скарги ще за Дорошенка, на його навіть, сердюків тому доказ.

Зокрема ж була ворожа політика низів: реєстровиків і пов’язаних з ними посполитих до персоніфікувавшого політику старшини гетьмана Мазепи, бо він в 1687 році задушив повстання низів українських, які домагалися однакових для всіх прав, він відмовився, на пропозицію навіть московського уряду 1689 року, поліпшити долю посполитих, він в 1702 році видав на поталу Москві Палія — цього ідеолога всенародної козачої сили на рівних правах, у якому цей ідеал персоніфікували маси.

Зрозуміло тому, що під час оголошення війни Москві реєстрові опинилися меж двох сил: природної неохоти до Москви та ще більш природної неохоти до помилкової соціальної політики гетьмана Мазепи.

Воювати з гетьманом Мазепою та його новим невідомим політичним спільником — королем проти Москви — це значить одягати собі ярмо своїх нових, але вже зненавиджених панів, воювати з Москвою проти Карла та Мазепи — це визнати повністю всі московські претензії та її підтримку тих же панських примх.

Гетьман Мазепа кличе в ім’я козацьких вольностей, але, мабуть, дійсних лише для старшини, Романов кличе в ім'я спільної віри та проти оцеї непопулярної гетьмана Мазепи політики.