Військово-історичні праці. Спомини: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Проводиться методична мобілізація, обережне зосередження в безпечних та важливих районах.

Це все твориться в першій половині XVII віку в умовах надзвичайно важких.[8]

Можемо сміло сказати, що розглянуті операції є прикладом того, що може створити український військовий геній в умовах, що хоч трохи дають змогу чинів, геній яких базує свої вчинки бодай на інтуїтивному розумінні української військової традиції, сполученої з загальними висновками військової штуки.

Народ, здатний до таких чинів, який зміг висунути таких геніїв, умерти не може, як не зречеться самого себе.

Разом з військовим підходом до вивчення справи ми виявили підвалини частини того незрозумілого, що було для істориків українських в тій епосі; тих «манкаментів» у справах, незрозумілих сучасникам в діяльності, що далеко випередила свою епоху, Великого Богдана та його співпрацьовників, переважно лицарів Славного Війська Запорозького Низового.

В.Петрів.

Московсько-Українська війна (1708–1711 рр.)

Події, що трапились на Україні з 1708 по 1711 рік, ті дві війни, які провадились українським урядом, одна в спілці зі шведами, а друга 3 турко-татарами, в багатьох історичних працях, не лише російських, але й інших націй, трактуються, щодо українців, як персональна зрада своєму природному монархові з боку гетьмана Мазепи, кошового отамана Костя Гордієнка-Головка, а після Орлика, зради, котра була підтримана лише купками авантурних прибічників зрадників та гультяйства.

Між тим, що позбавляло вчинки цих осіб правного титулу виголошення війни своєму вчорайшому спільникові та об’єднання зі вчорайшим ворогом?

Неетичність подібного вчинку? Але саме недалеке минуле дає нам низку подібних прикладів, які не плямуються назвою зради: так, потрійна спілка — Австро-Угорщина, Німеччина та Італія — мали метою війну проти союзу франко-російського, військова частина потрійного договору передбачала навіть деталі переброски трьох італійських корпусів на російський фронт в Галичину.

Війна Австро-Угорщини і Німеччини з франко-російським союзом вибухла і… Італія опинилась в шерегах ворогів своїх союзників.

Можна навести безліч подібних та ще більш вражаючих прикладів химерних змін спілок, в яких беруть участь навіть автономні одиниці проти своїх сюзеренів, осібно з часів тридцятирічної та сторічної війни, але не будемо втомлювати уваги читачів. Зазначимо тілько, що ніхто з істориків повищим чином не давав епітету зради.

Більш того, не стосовано епітету зради, ну хоч би вчинкам чеського політичного провіду, що формував свої чеські війська проти своїх, нібито правних монарха та його союзників, а Чеська земля не мала навіть куцої автономії.

Ніхто не стосує епітету зради вчинкам легіонів польських під орудою Пілсудського, чи пак корпусу Довбор-Мусницького, які, з огляду на зміну політичної ситуації, повернули в інтересах своєї нації зброю проти вчорашніх своїх можновладців, чинячи в спілці з їхніми та і своїми вчорайшими ворогами, але ж Польща не мала навіть жадної автономії/

Спитаємо, чому ж до України та українців, які в час оголошення війни 1708 року мали з Москвою лише союзний договір, рахується можливим прикласти епітет зради й прикладати його поперек логіці і розуму нам також і тепер, та ще з закидом зрадницького для цілого слов’янства руйновання великої єдиної неділимої Росії, яка вже до того не існує в природі?

Нам, може, скажуть, що не було правного титулу війни, тому що українська територія в час оголошення війни була в значній мірі окупована вже Москвою, але оголошення війни Німеччині Бельгією сталося вже тоді, коли поважна частина її території була заводнена німецькою армією, але це не позбавило й правного становища воюючої сторони.

Хіба ж та ж Бельгія, Сербія та Румунія не продовжували бути у стані війни, не маючи вже ані клаптика своєї території, яка була б ще зайнята їх збройною силою?

Нам можуть сказати, що не є війною та акція, в якій поважна частина збройної сили нації, від імені якої ведеться війна, є на боці ворога, але тоді не можна рахувати війною сторічну війну Англії з Францією, бо під час перебігу її бували менти, коли поважна частина французької нації, з умов соціальних, релігійних, територіальних була за англійцями, а в мент появлення Жанни Д’арк, Карло Валуа, представників правно воюючої сторони (ніхто з істориків у нього цього права і не намагається відібрати) розпоряжав лише дуже невеликою частиною французьких озброєних сил, які в більшости підпорядкувалися вже англійському провіду.

Теж саме можна сказати і про Тридцятирічну війну.

Можуть нам сказати, що збройна акція, яка ведеться проти волі нації, не є війною.

Ми згодились би з цим твердженням, хоч історія багатьох війн, зокрема 1905 року, а осібно за Іспанську спадщину, доводять цілком протилежне, але думаємо, що в дальшому нашому досліді зможемо довести, що, не дивлячись на всю непопулярність соціальних гасел війни 1708–1711 рр., під яким її хотів вести гетьман Іван Мазепа, вона велась в інтенції українського народу.

Отже, маємо справу з українсько-московською війною, яку було виголошено гетьманом Іваном Мазепою царю Петру Романову в році 1708.

Кінцем цієї війни рахуємо ми Прутську угоду 1711 року зі змінами, що до неї вносилися аж до 1713 року, рахуємо тому, що не можна рахувати, що кінець перебування на воєнній стопі наступає з мілітарним погромом, бодай вельми поважним, одної зі сторін, що змагалася.

Так, в 1806 році Наполеон І погромив Прусську армію під Єною та Ауерштетом, після чого було втрачено майже всю територію Пруссії, але війна закінчилася лише в 1807 році, коли договір визнав, що Пруссія не в стані більше збройно змагатися, з огляду не лише на внутрішній, але, головне, на зовнішнє політичне становище.

Сербія була в 1914 році погромлена мілітарно, і її армія покинула свою територію, але стану війни через це не припинено аж до нової, Версальської умови.

Приводами до оголошення війни Україною були постійні порушення з боку Москви Переяславської угоди 1654 року, що вже почалися з Андрусівської умови 1667 року, та систематично і не в користь Україні не тілько тлумачилися, але просто негувалися Москвою, прийняті на себе за гетьмана Богдана Хмельницького обов’язки, разом з тим Україні ставилися все нові й нові вимоги.

Війна, що розпочата була Москвою зі шведами тільно збільшила ці вимоги.

Не кажучи вже про широке використання для цеї імперіалістичної Російської війни всіх засобів України, не кажучи про втягнення до виру війни все нових і нових українських контингентів, Москва намагалася повернути зфедеровану з нею частину України — Гетьманщину, в звичайну російську провінцію, більш підпорядковану центру, чим навіть Слобожанщину — цю автономну при Москві частину української території.

Це робилося шляхом осажування все нових та нових московських залог по містам Гетьманщини, будівлею нових московських фортецій як по течії Дніпра, так і Орелі, чим Гетьманщина відрізувалася від решти українських земель, а головне від природної опори української самостійности — Запорожжя. Поруч з тим московські військові начальники щодня більше та більше намагалися втручатися в справи суто адміністративні українські.

Щоправда, до появлення багатьох з московських залог спричинився і сам український уряд в особі гетьмана Мазепи, але він закликав ці залоги лише для утримання соціяльно привільованого становища нової української шляхти, що почала творитися з козацької старшини, й проти якої та її зазіхань на перевернення козаків і посполитих на становище «московського подлого сословія», природно повставали українські народні маси.

[8] Всі ці чини мають зовнішність того часу, яка може у декого скласти уяву про неможливість доцільно нормальних акцій, але військова наука визнає методичні чини не лише у Анібала. але й у Атили з його гордами та у війська початку Великої французької революції, яка була сучасниками [сприйнята] як натовпи бандитів з хаосом замість впорядку. — примітка автора