Військово-історичні праці. Спомини: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Відчувши цей натиск, поляки переводять частину своїх сил з фронту Остропіль-Заслав і починають контр-удар, який доводить бою 10/VI.

Цим контр-ударом поляки знову роз’єднують свої ледве що бодай частинно зосереджені сили, а головне, роблять отвор в напрямку Старокостянтинова — Збаража, у який нібито по завчасному плану суне Чорним шляхом головна українська армія.

Якби Лянцькоронський, що заходився 10/VI штурмувати український обоз під Межибожжям, продовжував цю операцію, то загибель і його, і рештки групи Фірлея під ударами головної армії була б неминуча.

Але поляки завчасу відчули небезпеку насуваючоїся хмари головної Української армії, і від 11/VI Лянцькоронський починає відворот на північний захід; 12/VI Фірлей звільняє свої позиції і починає відворот під Гаманський Камінь.

Головна Українська армія йде одною масивною колоною в повній бойовій поготівлі, 80 тисяч в одній колоні і тобто при найгустішому викладованню одної піхоти колона мусила мати глибину до 20–25 кілометрів. А як сюди ще додати вози та гармати, то глибина виросте як не втричи, то найменш вдвоє. Отже, маємо колону в 40–50 кілометрів.

Фланги цієї маси прикриваються татарськими кінними масами, а перед фронтом виходить і йде Подільська група Нечая з трьох полків 10–15 тисяч, теж у одній колоні в 8-10 кілометрів.

З техніки перемаршів ми знаємо, що чим глибша колона, тим тяжче вона виконує переходи, тим більша втома мас. Сучасна техніка виключає навіть зовсім одну колону для об’єднання більше корпусу, тобто 40 тисяч люду з гарматами та обозом. Та ж сама техніка вказує, що корпус в одній колоні може посуватися без великої втоми людей не більше 15–20 кілометрів на добу.

Колона Українських головних сил пройшла від Пиляви, де її точно занотовано 13/VI, до Збаража, де вона з’явилася 26/VI, 160 кілометрів по повітряній лінії, тобто за 13 доб пройдено по 12–13 километрів по повітряній лінії, що дасть на місцевості 15–20 кілометрів на добу.

Тому мусимо рахувати, що згруповання Українського війська у дві масивні колони було підставою того, що воно не встигло роз’єднати розкиданих поляків, щоб їх поодинці погромити. Це, а не щось инше можемо вважати певним «манкаментом» у справах Хмельницького, «його певною помилкою».

Щоб пояснити собі цю помилку, треба проаналізувати психологію верховного командування українського в той час.

Новоутворені, необстрілені, під керуванням допіру призначених начальників полки, начальників, з яких лише небагато хто закінчив хоч деяку школу керування масами, вимагали постійного догляду більше досвідченого старшого командування. До того бажання розчавити польські відділи масою теж диктувало зосередження війська? а наслідок цього зосередження — затримка руху — міг бути і непередбачений, бо справа була нова.

Звичайно, краще було б надіслати кінні маси в розріз між польськими відділами та почати трохи пізніше акції групою Подільською? щоб передчасно не зворушити ворога, хоча ця акція, очевидячки? і мала метою роз’єднання з’єднаних вже було груп Фірлея та Лянцькоронського.

Одночасно з наступом головної армії та Подільської групи починає рух і Волинська група, яка негайно по звільненні Фірлеєм позицій за Случем у Звягля вирушає частиною на Рівно-Луцьк, як забезпечення цього напрямку, частиною на Овруч з метою як забезпечення тилу головної армії від війська Радзивила, так і диверсії проти цих же військ, щоб здержати їх проти наступу на Київ, який був цілком можливий після перемоги над Голотою під Загаллям.

З огляду на дуже велике вишикування на поході Української головної армії вдалося полкам, хоч і не без боїв, зібратися та закріпитися під Збаражем, де заблокирували їх українські сили, почавши штурми і правильну осаду.

Про цей період, у якому головне місце належало тактиці, скажемо лише, що стратегічно не міг Хмельницький обминути Збаража та мусив його осаждати деякий час, до знищення морального та матеріяльного його захисників, бо надто великі сили були там замкнені та надто активне було їх командування. Не міг Хмельницький оминути осади, як не міг Мольтке оминути осади Метца, де була мало не вся французька армія.

Збаражський бій дуже мало дає з стратегічного боку, бо надто примітивним було необережне поводження поляків і все прийшло лише до звичайної тактичної пастки, тому ми довго спинятися над ним не будемо.

Зазначимо тільки, що, починаючи від Сокалю, Польська головна армія йде ввесь час у дотиці з українськими під’їздами, а, починаючи від Топорова, стежі українсько-татарські не дають змоги нічого довідатися польським під’їздам, і останні йдуть у повній пітьмі, помацки натраплюючи до тактичної пастки.

Це стратегічне осліплення було єдиною підготовкою Збаражського бою.

В самому ж провадженні цього цікаво тільки нанесення головного удару на правому березі Стрипи на шляху відвороту польських сил, з слабою заслоною в бік Збаража. Так що, якби поляки були більше настирливими та рішучими, то маневрування Хмельницького дало б їм змогу прорватися до Збаража, який вже не уявляв ніякої сили відпору та армія якого була лише деморалізованим зголоднілим натовпом, що вніс би нелад до прорвавшихся військ і полегшив би їх капітуляцію. Так що Хмельницький під Збаражем маневрував стратегічно так, як пізніше маневрував Румянців /російський/ під Кенігсбергом /Комберська операція Семилітньої війни/ та Наполеон І під Мантуєю в Італії, виправляючи деблокадну армію до блокованої фортеці. Така операція з погляду військової штуки рахується найдоцільнішою в той мент, коли осаджена армія вже знищена і не може підсилити деблокируючих військ, а скоріше їх ослаблює, і коли деблокируюче військо не міцніше блокадного корпусу, — умови, які були в даному випадкові.

Досліджені операції 1649 року дають нам уяву про підготовку зосередження та маневрування територіяльної Української армії під керуванням Хмельницького.

Ми бачимо послідовність аж до помилки і ослаблення охорони кордонів, щодо ідеї всенародньої територіяльної армії, міліції. Демобілізується та вертає домів все, що могло лише вернути, не виключаючи тих рештків Запорізьких кадрів, які залишилися по відокремленню необхідної кількости на формування територіяльних військ.

Продовження бойових завдань, як то охорона кордонів, доручається тим територіяльним частинам, які знаходяться на кордонах. Деякий коректив лише помічається залишенням у кордонних полках, зокрема у Голоти тих контингентів, що відійшли з окупованої Польщею території та не мають своїх осель, мимоволі лишилися під зброєю як постійне військо. Але маємо відомості, що чимало з цих контингентів по демобілізації потягло на Низ до Запорожців.

Ця помилка — відсутність постійного війська для оборони кордонів і зосередження — згодом виправляється Хмельницьким, який притягає для прикриття зосередження татарів і підсилаю бойову поготівлю Голоти.

Щодо проведення мобілізації, треба зазначити, що план мобілізації починає творитися по зразку польської шляхти записом здатних до війни та вибором у чергу на «воєнний поход» лише тоді, коли війна стає неминучою. Це погане мавпування західного сусіда бачимо і в пізніші часи аж до знищення Слободських полків включно. Але яка швидкість і енергія цього — 21–25 діб до самого провадження мобілізації.

Мобілізація та зосередження йде з надзвичайною швидкістю, що примушує рахувати, що було певне і дуже доцільне керування згори.

Для зосередження вибирається район на головному театрі та напрямі та не лише в відповідній віддалі від ворога, але і добре заміщений готовими більше авангардами.

Зосередження ведеться методично до повного його закінчення, не зважаючи на розпочату ворогом акцію; по закінченні ж починається рішуча акція не лише головною масою армії, а і скоординованими також з авангардами і прикордонними полками /гренцвером/.

Напрям операційний головного удару розраховано на поділ ворожих частин, що однак не вдається з огляду на надто велике масувавня війська.

Марш маневр, якщо виключити надто велике щодо ситуації посування, впорядкований класично і подібний до маршу маневру Наполеона І у 1812 р. після Смоленських боїв та його підходу до Бородинського бою.

Щодо облоги та здобування Збаража, то доцільність акції з початку не підлягала сумніву, а далі рішучість її виходила з запалу та бажання не порушити персонального авторитету, то тому ледве чи доцільна, вона є початком того відхилення Великого Гетьмана від заповітів демократичної української старовини, яке, як побачимо з слідуючої нашої розвідки, спричинилось до катастроф у майбутньому.