Військово-історичні праці. Спомини: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Ми розібралися в операціях 1648-49 р., підходячи до них з мірилом сучасного військового досліду.

Ми бачимо в них військові зразки, які, як то доводять розроблені військові історії инших народів, не можуть вибухнути раптово, а є лише послідовне завернення цілого циклу творчости.

У перших рядках ми вже вказали на ту військову традицію, яка була вироблена попередніми змаганнями відроджуючоїся Української нації, докладному досліду якої гадаємо, якщо буде хоч яка-будь можливість, присвятити декілька розвідок.

Вінець і втілення всіх цих кров’ю здобутих традицій є операція героїчного періоду Хмельнищини.

Попереду мала повстанська армія, непевна ні в своїх силах, ні в підтримці народній, вичикує в дикому степу ворога, шукаючи допомоги в більше з військового та державного боку впорядкованого сусіда.

Але коли її ворог, більше впорядкований та досвідчений, займас небезпечне для неї становище, Українська армія рішучим кроком локалізує можність розвинення небезпечної для неї операції та, зв’язавши ворога, знову переходить на чуйне вичікування, вимотує морально супротивника і розкладає ті його контингенти, які мали однонаціональне українське живло.

Коли ж наступає моральний перелом, і цілком українські частини польської армії переходять до своїх. Коли пролом у сучасній польській державності зроблено, переходить українська армія до буйних рішучих операцій, продовжуючи їх ще буйніше після Жовтоводського погрому. Широко кинуті відділи ширять паніку та вражіння першого успіху, здибаючи польські збройні групи і вибиваючи з-під пресії польського державного апарату території, що необхідні для забезпечення успіху головного маневру. На головнім же напрямку провадиться рішуче переслідування аж до повного погрому рештки найомно-регулярних польських сил. /Порівн. Олександр після Гевнамаг, Цезар після Алезії та в Єгипті, французи після Вальми, Суворів після боїв на Адді, Бонапарт після боїв у Ієни та Ауерштедта/.

Погром осягнуто, але небезпечно продовжувати бої без впорядкованої сили, небезпечно кидатися на стару державу з певним апаратом лише з екзальтованими повстанцями та чужородною напівворожою, напівспільною військовою силою. Отже, відправивши небезпечного спільника, заходиться українська команда над впорядкуванням своїх сил та звільнених територій, підготовляючи там так-сяк мобілізацію, бодай охочекомонних. /Порівн. Олександр після Ісий, Анібал після Требії, Суворів перед Нові/.

Для успіху цієї операції головні сили відходять, прикриваючись з небезпечних напрямків авангардними групами.

Ворог виявляє активність; доцільне і скоординоване маневрування авангардів його стримує аж до повного зосередження головної армії, а далі авангарди ж б’ють ворожі передові сили, відкриваючи шлях головним силам і даючи їм змогу рухатися без напруження сил ешелонами.

Головні українські сили зосереджено, зосереджується і ворог.

Вважаючи необачним ризикувати наступним боєм, вирішено дати бій вичікуючий на відомому районі, забезпечивши успіх відповідним розташуванням і чинами авангардів та інвазією в тил військ спільників, яких чекається.

Час перебування на місці, причому війська розташовані широко, річ невідома в ті часи, використовується для перевірки бойової поготівлі та зміни більш впорядкованими частинами повстанців.

Нарешті ворог повільно посувається, входить у дотик з авангардами головних сил і його акціями наводиться на головні сили, які ведуть боротьбу вичікуючого типу за природню межу.

Польська паніка перешкоджає розв’язці операції, яка правдоподібно була б кращою за розв’язку Полтавського бою, аналогічного по типу.

Дальшому розвиненню операції перешкоджає політика, і виїмковий хист український виявляється лише в упорядкуванні облог, забезпечених далеко висунутими авангардними групами.

Намічається впорядкування етапного [переходу], попередившого розвій військової штуки на декілька століть.

Кінець війни відзначається акцією загальної демобілізації успішно й цілковито проведеною.

Під час мобілізації робиться помилка — не залишається постійних військ на кордоні.

В полум’ї війни повстання перетворюється в державність; армія починає планово впорядковуватися, як територіяльно-міліційна.

Але традицію творення такої армії загублено українцями в своїй сивій старовині часів Ярослава Мудрого, Ярослава Осмомисла /див. розвідку автора: Суспільство та Військо/. Сусіди ближчі та й дальші дати таких зразків не можуть, отже, доводиться все робити знову помацки, шляхом недавно, ще років з 10 тому знищеної традиції «Козачого присуду».

Часу ж на працю немає: знову чорні хмари на західньому кордоні, доводиться спішно просто готуватися до війни та мобілізації, та ще в умовах відсутності будь-якої попередньої організації.

Отже, вперше після класичної доби в історії військової штуки бачимо велику мобілізацію війська, відродившогося допіру державного тіла, більшого за Рим тих часів, коли він мав загальний обов’язок, більший за Галію часів того ж загального обов’язку.

З диву гідною швидкістю збирається новоупорядкована українська міліційна армія, але хибує забезпечення кордонів і зосередження і це надолужується чужорідними військами.

Треба тільки уявити собі величний малюнок маршируючих до збірного району з усіх кінців України полків в 2–3 тисячі люду кожний, що йдуть в той час, як на кордонах вже гуркотять гармати перших боїв.

Треба тільки дивуватися тій інтуїції та хисту, який вчить збирати війська так, як то роблять висококваліфіковані уми, як от Мольтке в 1870 р. після досвіду геніяльного Наполеона І після військово-наукових дослідів другої половини XIX віку.

Зрештою після правила: «спершу збирайся, лише потім до бою виправляйся» вирушає українська головна армія в найболючішому для ворога напрямі скоординовано з чинами її авангардів, але надто велике масування війська перешкодило новому успіху операції та виявило, що в техніці перемаршів не дійшли ще наші тодішні керовннки до вершин знання, але згадаємо подібну ж поразку Базена під Метцом у 1870 році, або у Наполеона І під Ваграмам і не дуже будемо докоряти нашим дідам.

Не можна ще не зазначити ставлення до фортець: здобуваються тільки небезпечні та необхідні — инші ж обминаються та лише беруться в облогу. Норма, до якої дійшли лише дуже недавно.

Отже, маємо в розглянутих нами операціях: повне збалансування рішучости та обережности в чинах, методичности в веденні операцій, кожний майже крок яких є доцільний, широку стратегічну підготовку кожного бою, на який ризикують як на «рішучий та небезпечний засіб нав’язання своєї волі» /Балк «[…]/ тоді, коли це «треба та неминуче», покладаючи «головну вагу на маневр».

Маневрування ведеться групами на широкому фронті, скоординовуючи зусилля всіх до однієї мети.