Військово-історичні праці. Спомини: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Негайно після Жовтих Вод Хмельницький кидається в наступ проти найближчої групи на Черкаси, але ця група, не чекаючи підходу українських сил, починає 20/V відходити на Корсунь.

Довідавшись про цей відворот, Хмельницький, що з 29/ІУ по 16/У відтягав розв’язку у Жовтих Вод, очікуючи повного зосередження всіх сил і морального знищення ворога, цілком вірно оцінюючи відступ Корсунської групи як початок польської паніки, вирішує діяти зразу проти найближчих трьох польських груп, очевидячки, для поширення вражіння першого успіху; не доходячи Черкас, виправляється полковник Ганжа на Умань з трьома тисячами збройного люду, а з Черкас по вододілу Сули та Сулою йде полковник Джеджалій /з недавно перейшовших до Хмельницького реєстрових/ з невеликим відділом, кількість якого встановити дуже тяжко, але який був ледве більший понад 2000 з 4-ма гарматами.

Сам Хмельницький з головними силами: 10–12 тисяч татарів, 6 тисяч організованого українського війська і, може, стільки ж повстанців, слабо озброєних і невпорядкованих, вирушає навздогін відходячим до Корсуня з 6–7 тисячним відділом польських гетьманів. 24/V передові відділи українські догнали поляків під Корсунем, а 26/V під час спроби Потоцького вирятуватися з пастки його остаточно погромлено.

Не повелося полякам і на тих напрямках, по яких пішли бічні відділи українські: між 22 та 24 українці зайняли Умань, а до 26 вже ціла Брацлавщина була ними опанована; шляхта, якій пощастило уникнути знищення повстанцями, скупчилася до Бару, який у той час міцно фортифікований, та до Кам’янця, збільшуючи залоги цих міст. На лівому березі Вишневецький після 18/V почав було наступ у бік Черкас, але після декількох поважних сутичок з повстанцями, довідавшись про те, що як повстанці, так і Джеджалій відрізують його відворот на правий берег, почав шидко відходити на північ, переслідуємий на початку рівнобіжно, а далі за Черніговом у хвіст Джеджалієм і хмарами повстанців; він минув Чернігів та переплив Дніпро біля впливу Прип’яти.

За цей період мусимо підкреслити надзвичайну рішучість акцій українських, так різко відрубних від обережности Жовтоводських операцій: там 17 доб перебування безпосередньо поблизу ворога відкладається рішення, тут протягом 10 доб виконуються марші головними силами понад 200 км, відділами до 300 км і знищується головне вороже угруповання, деморалізується та примушується до відвороту два останніх угруповання. У Жовтих Вод, маючи деяку кількісну перевагу над ближньою групою ворога, чекається на повне зосередження всіх сил; тут, залишаючи головну масу проти головної групи ворога, відкидають бокові відділи, менші за відповідні групи ворога, та відкидають їх раніше рішучого бою.

Необхідно зазначити, що в цей час використання наслідків од вражіння Жовтих Вод Хмельницький чинить також, як пізніше Бонапарт після Ієни та Ауерштета «1806», коли останній розкидав свої відділи на широкому фронті, щоб деморалізувати недобитків Прусської армії. Також цікаво підкреслити те, що Хмельницький не вважає необхідним здобувати Кодака, фортецю, що лежить хоча й близька але осторонь від головного напряму операцій — Чорного шляху, а обмежується лише її блокадою. До такого ставлення до фортець військова штука дійшла трохи пізніше, лише у 18 віці.

З загальноісторичних висновків військовий підход до питання ставить під сумнів думку про відсутність керування повстанням та безплановість його. Безсумнівно, що вибух кожного народнього руху має всі властивості стихійного прояву і є середня з комплексу накопичення сил, але вибухає він більше чи менше інтенсивно в залежності головне від того, чи має він будь-яку опору на реальну силу, чи від тої ступені зручного керування, яку дають провідники.

Отже, ми бачимо, що ті відділи, що їх надіслано було Хмельницьким проти бічних відділів польських, явилися підпорою повстання відповідних районів: так, лише підход до Умані примусив збігшуюся так шляхту спішно вибиратися до Бару, залишаючи Брацлавгцину повстанню. Так само не самі собою повстанші маси дійшли до необхідності припинити можливість переправи через Дніпро польським військовим відділам, щоби не дати їм сполучитися з головною польською армією. Не стихійне повстання логічно з військового боку примушує Вишневецького — другий по міці відділ польський — мандрувати на північ, у бік від відділів гетьманів, залог Бару, Махнівки, Полонного; це робить доцільно скерований на шляхи сполучення поляків відділ Джеджалія, який роздмухує повстання в необхідному напрямку.

Такі висновки напрошуються з частини вивчаємої операції, яка закінчується погромом під Корсунем.

Слідуюча частина тієї ж операції, яка закінчується з початком активних чинів Вишневецького на правому березі 20/VI, — може бути зхарактеризована як закріплення за Українцями досягнутих успіхів і підготовка до дальшої боротьби.

Після Корсуня Хмельницький висилає ще два повних авангарда — Кривоніса на Фастів і Тугай-Бея на Вінницю, а далі рушає з головними силами до Білої Церкви.

Кроки цілковито логічні з військового боку: захопленням Фастовецько-Білоцерківського району, відомого в цілій історії Україні Перепетового поля, на якому зближаються Чорний та Волинський шляхи, Хмельницький припиняв зв’язок з Київщиною та Лівобережжям і прикривав їх від наскоків по головних напрямках. В той же час група Ганжи панувала над Кучманським шляхом, забезпечуючи головну базу, на той час, українську — Запоріжжя та Крим. Джеджалій, присунувши до району Чернігова і роздмухавши повстання на Сіверщині, боронив з півночі Лівобережжя, цю новоутворюючуюся базу, яка вже в наближчій Пилявецький операції відограє свою ролю.

У цьому розташуванні, відсунуті до Вінниці групи Тугай-Бея і до Фастова Кривоніса, з’являються авангардами головних сил, — ці авангарди зайняли головні шляхи, які йшли від ворога.

Досяглій Білої Церкви, Хмельницький спиняється та починає шукати можливостей пертракгацій та згодом одтягає свої головні сили в район Корсунь — Черкаси — Чигирин: знімає авангард від Вінниці, який переходить на повний відпочинок аж за Дніпро /схема ч. VI/. На Перепетовому полі і Волинському шляху лишається правий авангард Кривоніса в районі Фастів-Канів-Біла Церква. На Чорному та Кучманському — лівий; група Ганжи в районі Вінниця-Брацлав-Умань /міста штабів груп підкреслено/.

Одночасно з відворотом головних сил та їх авангарда починається гарячкове формування територіяльних полків як в районах розташування української активної армії, так і на лівобічному запіллі.

Московські та польські джерела того часу повні назвами новоутворених полків та їх полковників.

З великою легковажністю трактуючи відход Хмельницького, як вираз його покори перед «Маєстатом Речи Посполитої», польські сучасники підкреслюють нові формування, не аналізуючи їх значіння, а за ними теж готові повторювати ми.

Одночасно з цим впорядкуванням територіяльних військ йде певний процес і в самій активній українській армії.

«Хмельницький рве з хлопами», «стремить загамувати повстання», — так оцінюють цей процес польські сучасники з Киселем і Осинським на чолі. Дійсно, Хмельницький виправляє хлопів з територій вже взятих під козачий заряд домів стиха та вітає — неслухняних, взагалі наводить дисципліночку та порядок у своїх повстанських військах, перетворюючи їх в нормальні.

Розглядаючи цей період і дошукуючись підвалин побідних чинів, історики мають нахил пояснити все небажанням персонально Хмельницького та його старшини розвинути акцію ширше та повним їх страхом перед розбурханими ними ж самими хвилями повстання.

Може, військова оцінка чинів, збазованих на збройній події, дасть инший малюнок.

Досягнувши Білої Церкви, Хмельницький мав у себе вже значно збільшені збройні сили, які можна обчислити в самій головній армії на 10–12 тисяч самих українців, не рахуючи такої ж кількосте татарів.

До того ж група Ганжи виросла теж до 6–8 тисяч люду, а на лівому березі кипіло від різних полків, банд, відділів.

Але треба зазначити, що досвідчених кадрів на всю цю масу було надто мало: ті 5–6 тисяч запоріжців, «старинних козаків», що мали українці в своїх шерегах, були надто розбавлені масою людей, що не тільки не мали нічого спільного зі зброєю, але не мали й самої зброї. «Хлопство валом валить до Хмельницького, йде, хто жив з самими кілками та косами», — от лейтмотив усіх польських джерел. Надто мало було для цієї маси і гармати.

Багато кадрових козаків було залишено /до 1000/ під Кодаком та на Великому Лузі, майже двічи стілько, як не більше пішли з відділами Джеджалія та Ганжи, багато пішло кадрами на повстання, на командні посади до територіальних полків, були хворі, поранені, вбиті. Так що твердо можна було рахувати, що кадрових у активних військах Хмельницького було не більше 4–6 %. На такий відсоток не дозволяли собі ризикувати навіть чудово вишколені, маючи гарно підготовлений запас людей і командного складу армій, яких виставляли цілком упорядковані, з міцним адміністраційно-карним апаратом, держави.

Армії світової війни мали 10–15 % кадрових у найелабших своїх частинах, а в першій лінії цей відсоток на початку війни був 20–25.

Хмельницький же мав «запас» з повставших селян, що не тільки не вчилися зовсім військовому ділу, а навіть не мали ані права, ані обов’язку доторкатися до зброї. Десятирічна ж неволя «Золотого спокою» відзвичаїла тих, хто раніше свавільно тією зброєю володів.

Ще гірше було з карністю та впорядкуванням українського війська.

Селянські повставші елементи, як і кожні повстанчі відділи часів революційних здвигів, уважали всяку карність за продовження тої неволі, якої вони допіру позбавилися. Ми, особливо ті, що не тільки досліджували, але пережили революційні метаморфози армій постійних і правильних, легко можемо собі уявити той натовп рухливий, екзальтований, легко підпадаючий впливам наскоків та панік, який мав собі Хмельницький за військо.

Як до цього додати ще й ті, доцільні для низового товариства, злютованого небезпекою, але неможливі для випадкових натовпів, надто демократичні Запорізькі традиції поводження з обібраними напальниками, то малюнок буде повний. Єдиних татарів можна було вважати за нормальне військо.