Військово-історичні праці. Спомини: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Згадаємо, що лише в пізніші часи великим полководцям типу Фридриха та Суворова вдалися широкі стратегічні маневри, і лише Бонапарт після досвіду Французької революції перший почав маневри на широкому фронті великими групами.

Між тим ми маємо вже в середині компанії 1648 р. у Богдана Хмельницького широке маневрування на великому фронті, яке набирає до 1649 року великого розмаху…

В європейській військовій штуці славетна п’ятипереходова система з її етапами та регулярними поповнюваннями з’являється лише у Фридриха Великого 1761 року, а у Богдана Хмельницького ідеї етапів з’являються вже в кінці 1648 року.

Отже, вже наведене робить необхідним та цікавим фаховий дослід епохи 1648–1649 рр., коли українці боролися арміями всенароднього типу, до яких Європа дійшла лише к 1793, а завжди відстала Росія лише к 1875р. /реформи Мілютина/.

Але фаховий дослід епохи Вощана Хмельницького необхідний ще і для уяснення та вірної оцінки загальноісторичних подій.

Підходячи до чинів українських армій того часу з мірилом вербунково-наємних армій, спогади польських та московських і європейських сучасників, якими єдиними ми й користаємося для вивчення цієї епохи, цілком невірно оцінюють незрозумілі їм з’явища, що є наслідком інерції під час мобілізації, збору і чинів великих всенародних армій, та мають нахил пояснювати їх або «манкоментом» у справах Хмельницького, або «реалією» повставшого «хлопства». Слідом за ними повторюють це і инші історики.

Виїмкова наукова оцінка поможе виясненню собі тих незрозумілих ментів у політиці українській тих часів, які залежали якраз від недосконалосте цілком нового методу військового впорядку і своєрідного методу у веденні операцій, бо зрештою, як і завжди, політичні акції могли спиратися лише на реальну силу, виявою якої була та й є армія.

На превеликий жаль, автор цієї розвідки не розпоряджае всіма тими джерелами, які йому пощастило простудіювати [як] під час праці в Російському Генеральному Штабі, так і під час перебування на інтернації в Польщі вже в складі свого рідного Генерального Штабу, а тому в цьому нарисі мусить обмежитися лише стратегічно-психологічною і історичною оцінкою головне світових операцій, торкаючись питання впорядку військового обов’язку на місцях та взагалі питань організаційних лише постільки, поскільки це є необхідно для головної мети досліду. Щоправда, і самий обсяг цієї праці не дозволяє більшого пошублення в надзвичайно цікаві організаційні заходи українські тої епохи, які вивчає автор для своїх лекцій в Вищому Педагогічному Інституті в Празі і яким гадає присвятити окремий твір.

У шерегу змагань з сусідами український народ дійшов до розуміння взаємовідносин між маневруванням та боєм. Вже в операціях Сагайдачного ми бачимо перші ознаки штучного маневрування, що-би дістати найзручніше становище перед збройним розв’язанням операції, що осібно підкреслюється тими демонстраціями, які він провадив перед штурмом Кафи.

Чим далі, то покладення все більшої ваги на маневрування прогресує в українській традиції, і коли Лобода і Наливайко лише пасивно, мовляв, відходять, утікаючи в незручному їм напрямку, то Тарас Трясило вже маневрує і зручно використовує несподіванку, а Груня[4] і особливо гетьман Жмайло вже дають високі зразки, причому останній штучно маневрує арієргардами під час Круківської операції 1625 року та становить поляків у дуже незручне становище.

Що більше всенародньою стає армія, то більше виявляється ця тенденція: допомогою штуки ощаджувати кров бойців.

Було би дуже цікаво дослідити цей розвій стратегічної української штуки, щоби мати свої зразки, а не захоплюватись зразками де-Тюрена і Монтекукулі, але для мети цієї розвідки лише акцентуємо ту маневрну традицію українських вождів, що вже кристалізувалася до доби Богдана Хмельницького.

Перерва в десять років у боротьбі українського народу за свою волю, що була перед початком акцій 1648 року, змінила взаємовідносини сил не на користь українцям.

Козацький устрій, такий міцний перед Круковим, коли реєстрові козаки вважають ліпшим кинути свої оселі і родини на поталу ворогові, ніж почати пертрактації до прибуття «свого» гетьмана з Запоріжжя, було впень зруйновано. Польща всюди не тільки не визнавала права «козачьяго присуду», цього підрахованого й впорядкованого запасу української армії, але і становила всякі перешкоди можливості зв’язків української волости з Запорожжям, тобто можливості для українських селян діставати певну військову підготовку на Січі і бачити в козаках війська Запорозького свої кадри, свою армію.

Цими заходами Запорозьке військо позбавлялося своїх властивостей всенароднього кадру та доводилося до стану звичайних кварцяних військ, платних наємників «Речи Посполитої Польської». Ця аналогія підкреслювалася і тими козацькими «почофами» з вибранців з українців, і драгунами, що поповнювано теж вибранцями з них же українців, і навіть присутністю українського гарматного м'яса в шеренгах «німецьких» військ «Речи Посполитої». Зрештою, на Січі поруч з козацькою залогою стояла чисто польська залога, яка звалася «Польськими хоруговіма Запорожського війська».

Командування всіма «кварцяними Запоріжжя» призначалося коронною польською владою з числа як українців, так і поляків, роблячи тим командний склад, мовляв, безнаціональними урядовцями корони.

В той же час, коли українці позбавлялися можливості вправлятися в українському війську, як українці, поляки і польські начальники без перерви продовжують свої військові вправи.

Численні виправи проти татар Яреми Вишневенького, цього найбільшого зрадника своєї нації, виправи Потоцьких, Тишкевичів ідуть без перерви, доходячи до досить великих розмірів, як-от бої під Охматовим /до 14–15 тисяч люду/ 1631 року.

Під час цих війн українці, вкраплені до польських шерег як окремі вояки в мішаних відділах, чи як окремі військові відділи, що складено виключно з українців, призвичаюються до послугу своїм польським зверхникам, послідовно спольщуються, як не мовою та етнографічно, то психологічно сугестією обов’язку перед спільною вітчиною «Річчю Посполитою», сугестією бойового товариства зброї та військової дисципліни.

Оскільки міцні були ці впливи навіть у нижчої, цілим державним польським устроєм упослідженої верстви українського народу, свідчать донесення польських начальників, з яких найбільше яскравим являється донесення Яр. Вишневецького, який змальовує події під Немировим 30.VI. 1648 року вже в розцвіті акції Хмельницького, підкреслює, що його «драгонія» була так вірна, що хоч в самих українців були вибранці полягли, боронячись /проти українських же військ Ганжи) до останнього не піддавшися».

Ця диву гідна вірність реєстровиків із хлопства українського підкреслюється і в раніші періоди на самому початку боротьби проти Польщі ще за Наливайка і Лободу в народніх піснях, де, змальовуючи Солоницьку біду, року 1596 співець каже: «Гуля шляхта, веселиться та грає у карти, бо козаки леєстровиї додержують варти. Поскидала шляхта панцирі, шишаки, бо козаки леєстрові вірні, як собаки».

Така була справа з упослідженими, а як гірко було з класою напівпривільованою, міщанами і цілком привільованою шляхтою!

Сам Богдан Хмельницький не був вільний від отрути «Речи Посполитої», яка завинила в багатьох його помилках під Замостім та Зборовим, а такі особи, як Кисіль, так ті на віки вічні зіслалися в таборі, ворожому їх народу; такі начальники, як Барабаш, Ілляш та инші, наклали головами за свою «собаччю вірність» гнобителям свого народу.

Отже, акцентуємо: відсутність військового українського вишкілу і впорядку мас, сугестія польського панування, звичка бути під польським регіментом та командою польських начальників, упливи попередніх невдач і погрому, разом з уявою надзвичайної бойової сили польських і по польськи впорядкованих військ, були проти українців, особливо на початку війни 1648 р. Ці негативні явища треба було перемогти, мовляв, ізжити.

Оскільки міцні такі впливи, свідчить нам ціла історія життя людства: отже, слава непереможності Спартанського гоплита лише поволі падає під час Пелопоннеських війн, починаючи з бою у Сарактерзії [] року /, коли пощастило збити та взяти в полон декількох спартаятів; віра в непереможність кінного лицаря лише поволі падає в середні віки і лише низка перемог англійців / при Кресі та Пуату /, швейцарців та нідерландців з їх витривалою піхотою цю віру нарешті вбиває; нарешті в пізніші часи ми бачимо, що Петро І російський лише поволі звільняється сам і звільняє свої війська від страху перед шведами Карла Великого та лише під Полтавою — 10 на 1-го ризикує ставитися, та і то в оборонному бою.

Таких прикладів можливо навести досхочу.

З такими невигідними взаємовідношеннями моральних сил почалася боротьба 1648 року.

Першим вибухом були вирізані польські Запорозькі хоругові, і район Великого Луку, тодішня колиска української волі, став вільним.

Треба було вирішити, що робити далі.

Перші сили, якими розпоряджав Хмельницький, не були більші за 5–6 тисяч «старинних» козаків.[6]

[4] Очевидно, мається на увазі гетьман Гуня. — В. С.

[6] Дані взято з польських джерел. — Прим. автора.