Військово-історичні праці. Спомини: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Крім цеї козацької й підпомішницької маси, існувала ще верства, яка складалася переважно з чужоземних домішок і яка не відбувала ніякої особистої служби, а лише платила податки на утриманні війська. Цікаво, як були обсаджені старшинські посади в цьому, з трьох ріжнородних верств, як би каст, збудованому впоряді. Природно, що обсаджені вони були на тих же підвалинах, як і в кастовому впоряді — на підвалинах спадщинности. Посади командантів слобідських полків харківського й сумського були, наприклад, спадщиною сім’ї Донців.

Москва дбайливо плекала цей неприродний для Українців впоряд упривілєйованого кастового війська, такий близький до її традиції «мєстнічествующіхся бояр» і прямувала до того, щоб розбити єдність його з Запорожжям; а самому Запорожжю, підтримкою в ньому привілейованої старшини, теж надати чужоземний впоряд.

Що дальш і що міцніше брала Москва у свої руки просторі степи українські, то більше безладдя вносила вона в той і так уже непевний військовий впоряд. Поруч із реєстровими полками виростає «городове козацтво», вже підпорядковане міському самоврядуванню і тим одділене від реєстровиків, повстають охочекомонні полки, які цілком ідуть на службу московських воєвод і поповнюються з тих верств населення, яких обійдено козацькими привілеями, а які старалися, бодай через службу чужинцям, здобути ці привілеї.

Змагаючи до підпорядкування України, московські царі, зокрома Петро І., наказують підпомішникам помагати реєстровим не тільки в військовій службі, а і в копанню каналів за вказівками його величности й т. д., а упривілєйована верства, тремтячи за свої привілеї, не робить нічого проти цього розкладу, а ще й веде боротьбу з Запорожжям, позбавляючи його значіння символу всенародньої української сили, перетворюючи його в банди авантурників та гультяїв, у що вони справді й перемінюються під упливом боротьби зі своєю упривілєйованою верствою і недовіррям спровокованих нею народніх мас. Даремне ідейні й високоосвічені провідники Запорожжя, такі, як Кость Гордієнко й Сірко, стараються повернути Запорожжя на його попередній шлях кермування народніми масами. Впливи затроєної шляхетсько-московською трутизною реєстрової та городової козацької старшини — нищать усе. Від цієї отрути не був вільний і сам гетьман Мазепа, бо не зумів подолати біди, і в мент його повстання проти московського самовластя його сурма не скликала під зброю цілого народу, бо грала незрозумілі мотиви, і в той час, як реєстрові й Запорожці билися в рядах Шведів, — охочекомонні були на боці Москви…

8. Московська неволя

Не пощастило повстанню гетьмана Мазепи, відступив і Кость Гордієнко-Головко, справжній представник стародавнього українського народнього устрою, зі своїми Запорожцями — останньою дружиною українською, і чорна туча чужої неволі нависла над нашим краєм.

Козацькі слобідські полки, що ще якимось чудом уціліли після погрому Мазепи, цілою низкою указів що раз більше і більше почато підводити під загальний некрутсько-примусовий лад Московщини-Росії й, нарешті, перевернуто в гусарів; тим, що всіх вільних козаків зараховано в некрути, їх спадщин не начальство охоче записалося у дворян, одягнувши блискучу форму й погони, а підпомішників і підданих разом із усім населенням України зачислено в «подлоє падатноє сасловіє.»

Чи ж могла Москва, з її верховодними клясами й деспотом-царем, терпіти поруч себе Січ, яка вже не мала захисту в тих степових ворогах, що були б страшні для сильної тоді Москви? Загарбала Москва степ, а з ним і військо запорозьке, яке в ту пору вже тільки загальним несенням служби відріжнялося від знищених уже слобідських полків і цілковито стратило свої стихійні впливи на народ.

Січ зруйновано, але перед самим зруйнованням вона, а потім і ті її недобитки, що втекли за Дунай, зорганізувались на основі споконвічного принципу, а саме — все козацтво низове поділилося на паланки, паланки на куріні, куріні на сотні, сотні на десятки, але в десятку було не 10 козаків, а така скількість, яка могла виставити до походу й утримати серед звичайних умов 10 вояків, а при повному напруженню сил і більше, навіть всіх, здатних носити зброю.

Кожна паланка утримувала на Січі певний відділ товариства, рівний звичайно половинній кількости десятків паланки, а в небезпечні боєві хвилини — повній кількости десятків.

Така Січ не втратила зв'язків із поневоленим Москвою українським людом: «їхав козак за Дунай, сказав дівчині прощай», каже стара пісня; «убєгают холопи за Дунай, тяглих Вашево Вєлічесгва не удержать в полном повінавенії, патаму чта бегут за Дунай», — пишуть часто вищі московські урядовці у своїх реляціях.

З часом і за Дунай простяглася жорстока рука великого «равнятєля» та мілітаризатора всіх Миколи І., через зраду Гладкого Січ передано у московські лабети й негайно розділено по регулярних полках для зрівняння з некрутською масою з «вазвращенієм беглих крепостних, што пряталісь в казачьїх вайсках».

Січ спробувала ше раз відродите свої впливи і, перетворившись у козацьке Азовське військо, під орудою Головатого, дістала привілей на самостійне існування, але, як тільки Головатий почав запроваджувати в війську старий лад, то вмер од невідомої хвороби в Петербурзі, а Січ перекинуто на Кубань, щоб вільні нащадки вільних дідів деморалізувалися, нищачи вільні народи Кавказу…

Широкі простори відмежували недобитків Січі, кубанських козаків, од решти українського народу, а ріжні права і привілеї, надані Кубанцям разом із Донськими, Уральськими і иншими теж козаками, морально відмежували їх од українського народу, зробивши їх штучно чужою йому верствою.

Решта нашого народу тобто, головна його маса, під московським ярмом пішла тернистим шляхом некрутчини й тої ніби-то загальної військової повинности з рівними для всіх обов’язками, але ріжними правами.

9. Останні часи

Здавалося, що кінець, що раз на все позаростали стежки-доріжки до старовинної волі й устрою нашого народу, здавалося, що ніякі сили не зв'яжуть уже в один вінець спадкоємців Січі — Кубанців із спадкоємцями гритьби та воїв — із народнши масами на Україні, і що Кубанці, нарівні в иншими теж козаками, будуть лише тим ненависним військом, що нагаєм, рушницею та кінським копитом підтримує царську московську владу і гнобить масу. Здавалося, що народ наш, ізнесилений некрутівщиною, ніколи вже не встане. Але гримнуло-гукнуло в степу, й російська революція зрушила ніби-то мертвий попіл, що вкрив наші народні маси, і з-під нього вибухнуло полум'я, що жевріло там віками.

Повстання, що раз-у-раз струшують Україною, організується на знайомий принцип: якийсь адміністративний район дає певиу військову одиницю, що дробиться на менші, охоплюючи села, а в цих останніх на групи по декілька родин під загальною нормою. Начальники в нижчих об’єднаннях виборні, але вже від сотні народній розум шукає за начальника вишколеного чоловіка, — старшого дружинника, — як свій знайдеться, свого в першу чергу, й вишколеного у другу, хоч підпрапорщика, але свого.

Не забув наш народ старовинної своєї традиції: доконечність мати добре вишколений постійний відділ, і виставляє на постійно в поле відділи партизансько-повстанські, а в часах більшого напруження своєї творчости відділи на зразок Богданівців, Дорошенківців, Гордієнківців і т. ин., поки ці відділи служать інтересам народа, знаходяться кращі його сини, а коли ці інтереси забуваються, — знаємо, хто.

Отже, збудувавшись на цих суто-історичних народніх підвалинах, діставши від народа перлини його духа, його добірні полки, ми почали творити, при допомозі цих перлин, армію через «уєзних воінскіх начальнікоф» на основі тої системи «общеабязатєльной ваєнной павінності», на знищення якої й повстали народні маси.

Знову ми почали брати від народа «некрута-новобранця», прикликати «призивниє ґада», одне слово — лити нове вино в старі міхи, які, звичайно, порвалися, вино витекло, а самі міхи «за непотребностю» готують на публічний продаж.

10. Висновки

Щоб хоч наші наступники в боротьбі «за волю-долю вітчини» не повторювали помилок Богдана, Мазепи й наших, щоб зробили вони краще, ніж Запорожці, підсумуємо все, й на підвалині цих підрахунків спробуємо дати нарис того, як можна найкраще, не розходячись із народнім духом, збудувати армію, яка б одповідала всім сучасним вимогам і мала силу часів Олега, Ігоря, Святослава, Пиляви та Хотина.

1. Український народній дух вимагає, щоб військовий обов’язок покладати безумовно на всіх, і щоб той, що не готовий, чи не здатний боронити край, не мав повних громадянських прав. Звідси випливає, що кожний мусить бути військово-вивчений, щоб могти осягнути громадянську повноправність;

2. народній дух жадає, щоб кожна військова одиниця складалася з населення тої самої території, і та військова одиниця, і то в дрібних її розділах, поповнювалася б земляками і, як що до чого, закликати всіх здатних носити зброю, чи то повноправних;

3. народ розуміє, що ті війська, чи посади в них, які вимагають більшого досвіду, або окремих фізичних, чи психічних прикмет, мусять поповнюватись добірними особистостями, але не визнає привілєйованости за службу в таких частинах, будуючи цю службу на принципі: хто більш має, той більш дає;

4. народ розуміє глузд існування окремо добірних частин, як представництва й вишколу, щоб посунути вперед військову штуку і захищати небезпечні кордони;

5. народ уважає, що на війні кермівництво мусить бути в руках фахово й загальноосвічених, але обов’язково своїх, бодай щодо крови, як не щодо місця народження; рішуче протестує проти зосередження військової й цивільної влади в одних руках, вимагаючи підпорядкування першої — другій;

6. народ хоче сам упоряджати свій військовий обов’язок, будуючи його на підвалинах гравітації тої чи иншої родини, чи особистості;

7. народ розуміє конечну потребу фахового вишколу старшин і фахових шкіл для них, але загально доступних.